|
На столі лежала книжка з малюнками. Місяць зазирнув у вікно і побачив
на першій сторінці тигра.
— Який ти худий! — сказав місяць тигрові. — Мабуть, давно не їв?
— Грррр, — відповів тигр, — давно.
— А чого б тобі хотілося?
— Казку!
— Казку?
— Так, гарну казку. Коли мені розповідають хороші казки, я товстішаю.
— А бачиш он у тому вікні чоловіка, — запитав місяць, — у будинку навпроти?
Це письменник, і він уміє складати дуже гарні казки.
— Не бачу, — відповів тигр. — Нічого не бачу, крім літер у книжці.
— Ах, дурний ти тигре, — сказав місяць — Ти ж усе ще на першій сторінці.
Перегортай її скоріш, і на другій сторінці я познайомлю тебе з
письменником.
— Ось і я! — сказав тигр, перескочивши на другу сторінку.
— А от письменник! — сказав місяць. — Познайомтеся, будь ласка.
— Привіт, тигре!
— Гррррррррр...
— Ой, хіба чемні тигри так вітаються? — здивувався письменник.
— Гррр, а я голодний.
— Ай, ай, ай! Принести тобі кісточок?
— Гррр, я не люблю кістки.
— А м'ясо?
— І м'ясо не люблю.
— А що ж ти любиш?
— Казки! Гарні казки. Від них я товстішаю.
— От дива! А про кого ж ти хочеш послухати казку?
— Про тигра!
— Ні, краще я розповім тобі про дівчинку з Хайгетського Пагорба.
— Давай розповідай!
— Будь ласка?
— Так, розповідай, будь ласка!
Казка про дівчинку з Хайгетського Пагорба
Одного чудового суботнього ранку королева прокинулася і подивилася у вікно.
«Яка гарна сьогодні погода! — подумала королева. — Треба піти на прогулянку.
Гулятиму, поки не знайду наймудрішу людину в моєму королівстві. І зроблю їй
подарунок».
Вона поснідала, попрощалася зі своєю кішкою С'юкі, сіла у золоту
карету і сказала кучерові:
— До Хайгетського Пагорба!
— Слухаюсь, ваша величносте, — відповів кучер. — Н-но, пішли!
Коли вони доїхали до Хайгетського Пагорба, кучер зупинив карету, щоб напоїти
коней, а королева пішла купити собі риби зі смаженою картоплею. Їй раптом дуже
захотілося риби зі смаженою картоплею у пакетику за один пенні.
— Ось і тобі риба зі смаженою картоплею! — сказала вона кучерові.
— Дякую, ваша величносте, — сказав кучер.
— А поки ти тут їстимеш, я прогуляюся і пошукаю наймудрішу людину в моєму
королівстві.
І вона з радістю пішла гуляти вулицями Лондона.
— Доброго ранку, ваша величносте! — говорили люди.
— Доброго ранку! — відповідала королева. — Я шукаю наймудрішу людину в моєму
королівстві. Хочу зробити їй подарунок. Хто на вашу думку наймудріший?
Люди чухали потилиці.
— Може, прем'єр-міністр?
— Або лорд-мер?
— Ах, ні, ні! — говорила королева.
Вона скрізь озиралася, але не бачила нікого, крім звичайних перехожих, що
вийшли вранці за покупками.
— Який сьогодні чудовий день, — зітхнула королева, — пташки співають, сонце
світить. Як би мені хотілося...
Але тут вона зупинилася.
Назустріч їй ішла дівчинка у жовтому капелюшку та у жовтих шкарпетках. В
руках вона тримала кошик і скакалку.
Дівчинка поставила кошик з продуктами на землю і почала стрибати.
— Як гарно! — сказала королева. — А можна і мені пострибати?
— Звичайно, ваша величносте! — сказала дівчинка.
— Тільки потримай, будь ласка, мою корону! — попросила королева.
Дівчинка взяла в королеви корону і віддала їй скакалку.
Стриб-скок! Стриб-скок! До чого ж весела ця справа, як виявилося!
Навколо зібралися люди. Вони плескали в долоні, а хтось навіть спробував
скласти вірша, тільки вірш вийшов геть поганий.
Коли королева закінчила стрибати, вона віддала дівчинці скакалку і сказала:
— Я вважаю, що стрибати через скакалку в суботу вранці — наймудріше заняття в
світі. Отже, ти наймудріша в моєму королівстві, і я хочу зробити тобі
подарунок. Що ти любиш найбільше?
— Виноград! — сказала дівчинка. — Тільки без кісточок.
— Чудово! — сказала королева. — Ти отримаєш у подарунок мою власну кістковиймалку.
— Вельми дякую, ваша величносте, — сказала дівчинка.
— А тепер мені треба йти, до побачення! — сказала королева.
— До побачення! — сказали всі.
Дівчинка віддала королеві корону, королева начепила корону на голову і пішла.
— Ти вже з'їв рибу зі смаженою картоплею? — запитала вона свого кучера.
— З'їв, дякую, ваша величносте! — відповів кучер. — І коні вже напилися.
— Чудово! — сказала королева. — Тоді поїхали до палацу.
Люди на вулиці кричали і махали їм услід.
А потім пішли до крамниці та купили собі скакалки.
І тепер щосуботи вранці можна бачити, як жителі Хайгетського Пагорба
стрибають через скакалку, йдучи за покупками і назад додому.
— Ну як, сподобалася тобі ця казка? — запитав письменник у тигра.
— Дуже! А тепер розкажи мені про море.
— Наступного разу обов'язково розкажу...
|
