Казка про дівчинку з Хайгетського Пагорба

На столі лежала книжка з малюнками. Місяць зазирнув у вікно і побачив на першій сторінці тигра.

— Який ти худий! — сказав місяць тигрові. — Мабуть, давно не їв?

— Грррр, — відповів тигр, — давно.

— А чого б тобі хотілося?

— Казку!

— Казку?

— Так, гарну казку. Коли мені розповідають хороші казки, я товстішаю.

— А бачиш он у тому вікні чоловіка, — запитав місяць, — у будинку навпроти? Це письменник, і він уміє складати дуже гарні казки.

— Не бачу, — відповів тигр. — Нічого не бачу, крім літер у книжці.

— Ах, дурний ти тигре, — сказав місяць — Ти ж усе ще на першій сторінці. Перегортай її скоріш, і на другій сторінці я познайомлю тебе з письменником.

— Ось і я! — сказав тигр, перескочивши на другу сторінку.

— А от письменник! — сказав місяць. — Познайомтеся, будь ласка.

— Привіт, тигре!

— Гррррррррр...

— Ой, хіба чемні тигри так вітаються? — здивувався письменник.

— Гррр, а я голодний.

— Ай, ай, ай! Принести тобі кісточок?

— Гррр, я не люблю кістки.

— А м'ясо?

— І м'ясо не люблю.

— А що ж ти любиш?

— Казки! Гарні казки. Від них я товстішаю.

— От дива! А про кого ж ти хочеш послухати казку?

— Про тигра!

— Ні, краще я розповім тобі про дівчинку з Хайгетського Пагорба.

— Давай розповідай!

— Будь ласка?

— Так, розповідай, будь ласка!

Казка про дівчинку з Хайгетського Пагорба

Одного чудового суботнього ранку королева прокинулася і подивилася у вікно.

«Яка гарна сьогодні погода! — подумала королева. — Треба піти на прогулянку. Гулятиму, поки не знайду наймудрішу людину в моєму королівстві. І зроблю їй подарунок».

Вона поснідала, попрощалася зі своєю кішкою С'юкі, сіла у золоту карету і сказала кучерові:

— До Хайгетського Пагорба!

— Слухаюсь, ваша величносте, — відповів кучер. — Н-но, пішли!

Коли вони доїхали до Хайгетського Пагорба, кучер зупинив карету, щоб напоїти коней, а королева пішла купити собі риби зі смаженою картоплею. Їй раптом дуже захотілося риби зі смаженою картоплею у пакетику за один пенні.

— Ось і тобі риба зі смаженою картоплею! — сказала вона кучерові.

— Дякую, ваша величносте, — сказав кучер.

— А поки ти тут їстимеш, я прогуляюся і пошукаю наймудрішу людину в моєму королівстві.

І вона з радістю пішла гуляти вулицями Лондона.

— Доброго ранку, ваша величносте! — говорили люди.

— Доброго ранку! — відповідала королева. — Я шукаю наймудрішу людину в моєму королівстві. Хочу зробити їй подарунок. Хто на вашу думку наймудріший?

Люди чухали потилиці.

— Може, прем'єр-міністр?

— Або лорд-мер?

— Ах, ні, ні! — говорила королева.

Вона скрізь озиралася, але не бачила нікого, крім звичайних перехожих, що вийшли вранці за покупками.

— Який сьогодні чудовий день, — зітхнула королева, — пташки співають, сонце світить. Як би мені хотілося...

Але тут вона зупинилася.

Назустріч їй ішла дівчинка у жовтому капелюшку та у жовтих шкарпетках. В руках вона тримала кошик і скакалку.

Дівчинка поставила кошик з продуктами на землю і почала стрибати.

— Як гарно! — сказала королева. — А можна і мені пострибати?

— Звичайно, ваша величносте! — сказала дівчинка.

— Тільки потримай, будь ласка, мою корону! — попросила королева.

Дівчинка взяла в королеви корону і віддала їй скакалку.

Стриб-скок! Стриб-скок! До чого ж весела ця справа, як виявилося! Навколо зібралися люди. Вони плескали в долоні, а хтось навіть спробував скласти вірша, тільки вірш вийшов геть поганий.

Коли королева закінчила стрибати, вона віддала дівчинці скакалку і сказала:

— Я вважаю, що стрибати через скакалку в суботу вранці — наймудріше заняття в світі. Отже, ти наймудріша в моєму королівстві, і я хочу зробити тобі подарунок. Що ти любиш найбільше?

— Виноград! — сказала дівчинка. — Тільки без кісточок.

— Чудово! — сказала королева. — Ти отримаєш у подарунок мою власну кістковиймалку.

— Вельми дякую, ваша величносте, — сказала дівчинка.

— А тепер мені треба йти, до побачення! — сказала королева.

— До побачення! — сказали всі.

Дівчинка віддала королеві корону, королева начепила корону на голову і пішла.

— Ти вже з'їв рибу зі смаженою картоплею? — запитала вона свого кучера.

— З'їв, дякую, ваша величносте! — відповів кучер. — І коні вже напилися.

— Чудово! — сказала королева. — Тоді поїхали до палацу.

Люди на вулиці кричали і махали їм услід.

А потім пішли до крамниці та купили собі скакалки.

І тепер щосуботи вранці можна бачити, як жителі Хайгетського Пагорба стрибають через скакалку, йдучи за покупками і назад додому.

— Ну як, сподобалася тобі ця казка? — запитав письменник у тигра.

— Дуже! А тепер розкажи мені про море.

— Наступного разу обов'язково розкажу...