Дід Мазай та зайці

І

В серпні колись серед жовтих полів
З дідом Мазаєм я бив дупелів.

Тиша якась надзвичайна настала,
Сонце крізь хмару вгорі вигравало.

Хмарка, здавалося, зовсім мала –
Злива зненацька страшна загула!

Світлі й прямі, як сталеві дротини,
В струмені злившись, блискучі краплини

В землю встромились... Тут я та Мазай,
Змоклі, сховались в якийсь там сарай.

Діти, я вам розповім про Мазая.
Влітку, коли на село приїжджаю,

В діда завжди гостювати я звик,
З тиждень у нього живу кожен рік.

В селищі гарнім стоїть його хата.
Здавна тут родиться хмелю багато,

Тонуть садиби в зелених садах;
Житла тут всі на високих стовпах.

(Повідь весняна це місце поймає –
Селище все над водою спливає,

Наче Венеція). Сивий Мазай
Гаряче любить низинний свій край.

Вдовий, бездітний, він має лиш внука,
Битим шляхом він не ходить,– бо скука! –

За сорок верст в Кострому навпрямки
Завжди він лісом іде залюбки:

«Ліс – то не шлях: і по птиці, й по звіру
Стрельнути можна».– А дідько? – «Не вірю!

Якось вночі я до ранку блукав –
Дідька не стрів, хоч на нього й чекав!

Тут і грибів назбираєш корзину,
Попоїси і брусницю, й малину;

Ввечері ніжно вівчарик свистить,
Одуд як в бочку порожню бухтить;

Сич вилітає з дупла серед ночі –
Ріжки точені, мальовані очі...

Лячно опівночі, правда, й мені:
Надто вже тихо стає в гущині,

Тихо, як в церкві, коли по відправі
Наглухо двері зачинять тужаві,–

Тільки гілля зарипить на сосні,
Наче стара пробурчить уві сні...»

Любить дідусь лісове полювання,
Добре він жив би, не знав бідування,

Якби на очі слабішать не став:
Маху давати частенько почав.

Ну, а проте він в одчай не впадає:
Часом як стрельне – а заєць тікає,

Здалека пальцем насвариться дід:
«Брешеш – не вчешеш!» – гукає услід.

Силу він зна оповідань забавних –
Все про тутешніх мисливців невправних:

Кузь відламав у рушниці курок,
От і бере сірників коробок,

Сяде за кущик, підманює птаха,
Потім сірник до запалу – і бахка!

Ходить з рушницею другий штукар,–
Носить з собою у горщику жар.

«Що ти тягаєш, як я подивлюся?»
– Руки холонуть у мене, дідусю.

От як на зайця, бува, набреду –
Сяду, рушницю убік відкладу,

Руки над жаром зогрію спочатку,
А вже тоді і пальну по зайчатку!

«От так мисливець!» – Мазай додавав.
Я, признаюсь, від душі реготав.

Кращі за ті анекдоти селянські
(Чим вони гірші, проте, за дворянські?)

Я від Мазая билиці чував...
Діти, одну я для вас записав.

От що Мазай розповів у сараї:
«В нашім низиннім, болотянім краї
Вп’ятеро більше було б дичини,
Якби сітками її не ловили.
Якби сильцями її не давили;
Хоч би зайці – постраждали й вони!

Тільки напровесні води наринуть,
Сотні зайців і без того загинуть,–
Ні! Ще замало! – наскочать дядьки,
Б’ють їх і топлять... Хіба ж ото влови?!
Як їм не соромно!.. Якось по дрова
Їхав я човном,– чимало з ріки
Дров тих у повінь до нас наганяє,–
Їду, ловлю їх. Вода прибуває.

Раптом дивлюсь – на малім острівці
Цілою купкою збились зайці.

Кожну хвилину вода підкрадалась
Ближче і ближче... Під ними лишалось
Зо три аршини землі в довжину,
Ще того менше у ширину.

Тут я під’їхав: сидять довговухі...
Взяв одного я. Ні з місця зайці...
Дав я наказ їм: стрибайте щодуху!
Вмить пострибали мої молодці!

Сіли в човні. А вода прибуває.
Вже й острівець той під хвилями зник.
«Бачте,– кажу,– я до жартів не звик!
Слухайте, зайчики, діда Мазая!»

Так з балачками помалу пливем.
Глядь – іще зайчик, як стовпчик над пнем,
Лапки схрестивши, зіщуливсь від жаху...
Скільки ж ваги там – узяв бідолаху!

Тільки почав працювати веслом,
Бачу – під кущиком жметься зайчиха,
Ледве жива, а гладка, мов купчиха!
Я її взяв та й накрив сіряком,

Дуже-бо змерзла... Вже стало смеркати.
Мимо колода пливла сучкувата,
Сидячи, й стоячи, й лежачи вряд,
Тут рятувалось з десяток зайчат.

«Взяв би я вас – та наробите шкоди!»
Все ж таки жаль і зайців, і колоди...
Я за колоду гаком зачепив,
Взяв на причал їх і далі поплив...

Що вже сміялись жінки та малята,
Як пропливли між хатами зайчата:
«Гляньте, що робить старий наш Мазай!»
Добре, дивись, тільки нас не займай!..

В річці за хутором ми опинились.
Тут мої зайчики ніби сказились:
Глянуть навколо, на лапки встають,
Човен хитають, гребти не дають:

Вгледіли берег мої косоокі –
Гай, і ліщину, і луки широкі!..
Впрост я під берег колоду пригнав,
Човна припнув – і «бувайте!» сказав... 

І на весь дух
Пішли зайчата.
А я їм: «У-ух!
Тікай, звірята!
Гляди ж мені –
Тепер рятуйся,
А восени –
Вже сам шануйся!
Націлюсь: бух!
І ляжеш... Уу-ух!..»

Миттю розбіглась команда вухата.
Тільки зостались чотири зайчати –
Змерзлі та змоклі... Так я їх в мішок
Взяв і додому собі поволок.

Хворі зайчата на ранок зогрілись,
Висохли, виспались, добре наїлись.
Я їх у торбі на луки приніс,
Витрусив – ух! – і чкурнули у ліс!..

Я навздогін їм все ту ж приповідку:
«Не потрапляй восени!»
Я їх не б’ю навесні або влітку:
Хутро погане, облазять вони...»