Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Луїджи Капуано

Дерево, що вміло говорити

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков

Жив колись цар, який вважав, що зібрав у своєму палаці всі дива й рідкощі, які тільки можна знайти на землі.

От якось прийшов до нього чужинець і попросив дозволу подивитися на них.

Оглянувши все дуже уважно, він сказав:

– Ваша Величність! Вам бракує найкращого.

– Чого ж мені бракує? – здивувався цар.

– Дерева, що вміє говорити, – відповів чужинець.

Справді, серед рідкощів царя такого дерева не було.

Ця думка так міцно засіла у царя в голові, що він навіть не спав ночами. Нарешті він не витерпів і послав гінців по всьому світу шукати таке дерево. Але гінці повернулися з порожніми руками.

Цар подумав, що чужинець пожартував з нього, і наказав посадити його до темниці.

– Ваша Величність! В чому ж я винен, якщо ваші гінці погано шукали? Нехай пошукають краще, – сказав чужинець, анітрохи не бентежачись гнівом царя.

– А чи бачив ти дерево, що вміє говорити, на власні очі? – запитав цар.

– Я бачив його на власні очі і чув на власні вуха.

– А що воно казало?

– Казало: "Чекати й не дочекатися, краще б життя позбутися".

"Отже, дерево, що вміє говорити, дійсно, існує?" – подумав цар і знову відправив гінців із суворим наказом, неодмінно відшукати дивне дерево.

Але минув рік, і всі гінці знову повернулися з порожніми руками.

Тоді цар так розгнівався, що наказав відрубати чужинцеві голову.

– Ваша Величність! В чому ж я винен, якщо ваші посланці погано його шукали.

Його наполегливість справила на царя сильне враження. Він знову покликав своїх міністрів і оголосив їм, що сам хоче вирушити на пошуки дивного дерева і що до тих пір, поки не буде мати його у своєму палаці, він не буде вважати себе царем.

Зробивши всі необхідні розпорядження, цар перевдягнувся і вирушив у дорогу.

Багато днів по тому його застала ніч в одній долині, де не було жодної живої душі.

Він ліг на землю і вже майже заснув, як раптом почувся жалібний голос:

– Чекати й не дочекатися, краще б життя позбутися!

Цар здригнувся і почав прислухатися.

"Отже, мені це не сниться", – вирішив цар і голосно запитав:

– Хто тут?

Ніхто йому не відповів, але слова були ті ж самі, які мало б казати дивне дерево.

Цар заснув, а коли прокинувся вранці, то вирішив, що це, мабуть, було те саме дерево, яке він шукав. Щоб переконатися в цьому, цар простягнув руку і зірвав з нього листок.

– Ай! Навіщо ти обриваєш моє листя? – вигукнуло дерево.

– Хто ти? – запитав він у дерева.

– Я – дочка короля іспанського, – сказало дерево.

– А як ти тут опинилася?

– Я гуляла у цій долині і побачила струмочок з чистою і прозорою, наче кришталь, водою, але щойно я доторкнулася до неї, як одразу ж перетворилася на дерево, – відповіла нещасна королівна.

– Як мені звільнити тебе? – запитав цар.

– Для цього треба мати чари і пообіцяти зі мною одружитися, – така була відповідь.

– Я присягаюся, що одружуся з тобою, а чари я дістану. Але чому ти не відповіла мені минулої ночі?

– Тут була чаклунка... Мовчи та йди швидше – я чую, що вона знову сюди повертається; якщо вона тебе тут побачить, то може й тебе на щось перетворити!

Почувши ці слова, цар побіг геть і, тільки-но встиг сховатися за якоюсь огорожею, як побачив, чаклунку, що приїхала верхи на мітлі.

– З ким ти розмовляла? – злісно запитала вона у дерева.

– З вітром, – боязко відповіло воно.

– Я бачу тут сліди людських ніг, – продовжувала допитувати чаклунка.

– Це, мабуть, ваші сліди.

– Як ти смієш казати, що це мої сліди? – закричала чаклунка, і, схопивши залізний прут, почала з усієї сили бити нещасне дерево.

– Облиште, заради Бога! Я більше не буду! – вигукнуло дерево.

– А! То це мої сліди? – кричала стара, продовжуючи бити його.

Засмучений цар, зрозумівши, що марно залишатися поблизу дерева, і що треба якомога швидше дістати чари, пішов назад у своє царство, але заблукав. Він помітив це, коли був уже в якомусь глухому лісі, і, оскільки ніяк не міг з нього вибратися, то надумався влізти на дерево, щоб провести там ніч, боячись, що дикі звірі можуть розірвати його.

Він вже майже задрімав, як раптом, рівно опівночі, по всьому лісі пролунав оглушливий галас. Згодом він побачив, що по лісі йшов людожер у супроводі цілої сотні вівчарок, що з гучним гавкотом бігли позаду нього. Дійшовши до того дерева, на якому сидів цар, людожер раптом зупинився і почав нюхати повітря.

– О, як гарно пахне людським м'ясом! – сказав він.

– Гей, ви! Сюди! Сюди! – гукнув він вівчарок.

Але цар сидів високо, тому людожер його не побачив і пішов геть.

Коли розвиднилося, цар, усе ще тремтячи від страху, зліз з дерева і обережно пішов уперед. Згодом він зустрів гарну дівчину.

– Чи не можете ви вказати мені дорогу, моя красуне? – запитав її цар. – Я – подорожній, що заблукав і ніяк не може вийти з цього лісу.

– Ах, ти, нещасний, куди ти зайшов! Скоро тут пройде мій батько, а він – людожер, і з'їсть тебе, бідолаху, живцем.

Дійсно, тільки вона проказала це, як поблизу знов почувся гавкіт вівчарок та гучний голос людожера.

"Цього разу я загинув," – подумав цар.

– Підійди до мене, – сказала дівчина йому. – Стань навколішки, пригнися, а я сяду тобі на спину, і закрию тебе моєю спідницею, тільки не дихай.

Людожер зупинився, побачивши доньку, і сказав їй:

– О, як тут гарно пахне людським м'ясом!

– Щойно тут проходив хлопчик, і я його з'їла.

– Ах, як гарно пахне! – повторив людожер.

Коли людожер пішов, цар подякував дівчині і розповів їй про всі свої пригоди.

– Ваша Величність! Якби ви погодилися зі мною одружитися, то я дала б вам ці чари.

– Який жаль, чарівна дівчино, адже я вже дав слово, – сказав він доньці людожера.

– Що ж, така, мабуть, моя нещасна доля! Але все одно, я все ж таки дам вам чари, – відповіла дівчина. Вона привела царя до себе в хату, взяла маленький горщик із якоюсь маззю і помазала йому груди.

Тепер цар був зачарований і вже не боявся чаклунки.

– Ну, моя красуне! – сказав він дівчині. – Дуже тобі дякую, тепер дай мені, будь ласка, сокиру.

– Ось вам сокира, – сказала дівчина, подаючи йому сокиру, намазану якоюсь маззю.

Оскільки цар був зачарований, він одразу ж повернувся на те місце, де стояло дерево, що вміє говорити. Чаклунки не було, і дерево навчило його, що треба зробити, коли вона прийде.

– Дивись, – сказало воно, – у середині стовбура заховано моє серце. Коли ти будеш мене рубати, то не рубай так, як тобі скаже чаклунка. Якщо вона скаже, щоб ти рубав зверху, рубай знизу, а якщо скаже, щоб ти рубав знизу, рубай зверху, інакше ти мене вб'єш. Чаклунці ж треба буде відрубати голову одним ударом, інакше ти загинеш, і навіть чари тебе не врятують.

Через деякий час з'явилася чаклунка.

– Що ти тут шукаєш? – запитала вона царя.

– Я шукав дерево, щоб зробити вугілля, і вибрав оце, – відповів цар.

– А воно тобі годиться?

– Цілком.

– Я тобі дарую його за умови, щоб ти вдарив сокирою туди, куди я скажу, коли рубатимеш його, – сказала стара.

– Гаразд! – промовив цар, і змахнувши гострою, як бритва, сокирою, запитав:

– Куди рубати?

– Сюди, – вказала чаклунка.

А він, замість того, вдарив в інше місце.

Потім йому треба було вдарити і чаклунку, але вона була насторожі, і цар, щоб відвернути її увагу, раптом вигукнув:

– Дивись, зірка!

– Вдень? Це неможливо!

– Он там, навпроти цієї гілки! Подивися!

Тільки-но чаклунка повернулася до нього спиною, як він ударив сокирою й одразу відтяв їй голову.

Таким чином, чари були зруйновані і зі стовбура дерева вийшла дівчина, така гарна, що не можна очей відвести.

Цар був дуже задоволений. Він повернувся разом з нею до палацу і наказав готуватися до весілля.

Настав день весілля. Але коли придворні дами почали вбирати королівну у весільну сукню, то з подивом помітили, що тіло її було жорстке, як дерево. Одна з дам пішла до царя.

– Ваша Величність! У королівни тіло жорстке, як дерево!

Цар і міністри пішли подивитися на королівну. На перший погляд здавалося, що у неї справжнє тіло, а на дотик воно було дерев'яне.

Міністри думали, думали і, нарешті, оголосили, що цар не може одружитися з дерев'яною лялькою, хоч вона й розмовляла і рухалася, як жива. Цар погодився з цим і відклав весілля.

– Тут є якісь чари, – подумав він, як раптом згадав про ту мазь, що була на сокирі. Усе це придумала донька людожера із заздрості.

Цар покликав міністрів і сказав їм:

– Я знову йду, але повернуся дуже скоро.

І оскільки він усе ще був зачарований, то одразу ж опинився в тому лісі, де зустрів людожера і його доньку.

– Як, Ваша Величність, ви знову тут? – запитала красуня. – Яким вітром вас сюди занесло?

– Я прийшов заради тебе, – сказав цар.

– Дайте мені ваше царське слово, що ви прийшли тільки заради мене.

– Даю тобі своє царське слово.

Вони взялися під руки і увійшли до хати.

– Ось тобі сокира, яку ти мені позичила, – сказав цар, і, подаючи, наче ненавмисно поранив її в руку.

– Ах, Ваша Величність, що ви наробили! Я тепер стала дерев'яною! – заплакавши, промовила дівчина.

– Чи можна цьому якось зарадити? – запитав він дбайливо.

– Відчиніть цю шафу, візьміть оцей горщик, намастіть мене всю тією маззю, і я одразу ж зцілюся.

Цар узяв горщик і сказав їй:

– А тепер чекай, поки я повернуся.

Дівчина зрозуміла, що він обдурив її, і закричала з усієї сили:

– Зрада! Зрада!

Потім вона спустила цілу сотню вівчарок, і ті кинулися за царем, але він вже зник.

Від цієї маззі тіло королівни стало м'яким і цар негайно ж одружився з нею.

Автор: Капуано Л.; ілюстратор: Казбеков Л.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова