|
Гуляв якось Заєць Коська в лісі та й окуляри знайшов. Великі, з рожевим склом.
Їх якась дівчинка загубила, коли суницю збирала.
Нап'яв заєць Коська окуляри і дуже здивувався – адже все навкруги одразу
рожевим стало: і дорога, і вода, і хмари в небі. "Мабуть, це чарівні окуляри,
– подумав він. – Таких ні в кого в лісі немає. Тепер усі мене боятимуться".
Задер він голову і далі пішов. А назустріч йому – лисиця Лариска. Подивилася
вона і навіть присіла від подиву – що це за новий звір такий з'явився? На
вигляд він наче на зайця Коську схожий, а очі великі, як колеса. І не боїться
він лисиці Лариски, прямо назустріч іде.
Відповзла вона трохи вбік, з-за кущика визирає – хтозна, а раптом щось
трапиться. А заєць Коська підійшов зовсім близько, сів на пеньок і засміявся:
– Здрастуй, лисице Лариско! Чого це в тебе хвіст тремтить? Злякалася, чи що?
Не впізнала мене?
– Та щось не впізнаю, – чемно відповідає лисиця Лариска. – Начебто ви не з наших
лісів.
– Та це ж я, заєць Коська!
– Очі в тебе якісь не такі. У зайця Коськи таких очей ніколи не було.
– Та це ж у мене чарівні окуляри! – розпаношився Заєць Коська. – Я тепер все
і всіх наскрізь бачу. От скажи мені – яке в тебе хутро?
– Руде, яке ж іще?
– А от і не руде, – сказав заєць Коська. – Рожеве у тебе хутро, ось як!
Злякалася лисиця Лариска – що ж це, думає, псуватися у мене хутро стало, чи
що? Ох, недарма вчора голова боліла. Ох, лишенько!
– То може, ти помиляєшся? – сказала вона зайцю Коськові, щоб випробувати
його. – Може, неправильні у тебе окуляри?
– Правильні, правильні! – сказав Коська. – Я не тільки хутро твоє, я всю тебе
наскрізь бачу!
– Не може цього бути.
– Може, може! Ось дивлюся-дивлюся, ти на сніданок дві миші з'їла. Я їх в
животі бачу. Одна ще лапками ворушить, бік тобі дряпає.
Заєць Коська, звичайно, дурив лисицю Лариску, ніяких мишей в животі він не
бачив, а підглянув уранці, як їх лисиця Лариска їла. Але вона не знала про це,
повірила. І навіть здалося їй, що всередині й справді щось шкребеться.
Відійшла вона про всяк випадок ще далі, крикнула звідти:
– А що ще твої окуляри можуть?
– Усе можуть! – сказав заєць Коська. – Небо перефарбовувати, все про всіх
дізнаватися. Хочеш, розповім, хто що зараз робить? Бобер Борька греблю будує,
ведмідь Потап муху від носа відганяє,
їжак Кирюха жука ловить, єнот Єроха майку в струмку пере.
А по краю лісу мисливець йде, твій слід шукає, збирається з твого хутра комір
зробити.
– Ох, побіжу я, Косько, – сказала лисиця Лариска. – Забалакалася я з тобою, а
у мене справ багато...
– Та вже біжи, – погодився заєць Коська. – Тільки дивись, не хитруй зі мною
більше, бо погано тобі буде.
– Та що ти, що ти, Косько! Я завжди, знаєш як тебе поважала за розум і
хоробрість? А якщо раніше щось не так було, ти вже пробач, помилка вийшла.
Побігла лисиця. І заєць Коська далі пішов. Йде і бачить: борсук Пахом на
призьбі біля хати сидить, нитку в голку затягує. А голка маленька, нитка ніяк не
йде. Він її і до самого носа піднесе, і подалі відсуне – ні, не йде.
– Здрастуй, борсуче Пахоме, – сказав заєць Коська. – Що це ти, муху ловиш, чи
що?
– Та ні, які мухи! Ось рукавиці зібрався шити, а нитку в голку ніяк не
вштрикну. Короткозорим став.
– Ну, це ми зараз! – сказав заєць Коська. Узяв він нитку, націлився у вушко
голки, раз – і готово.
Борсук Пахом навіть здивувався:
– Добре це в тебе виходить!
– А це у мене чарівні окуляри. Вони все можуть!
І пішов далі. Скоро всі в лісі дізналися, що у зайця Коськи є чарівні окуляри – усе бачать ззовні і зсередини, нитки в голки вдягають, небо перефарбовують, воду
на чорнило перетворюють.
Збіглися на галявину ведмідь Потап, білка Оленка, єнот Єроха, лосеня, оленя,
дві козулі. Навіть кріт Прокіп виліз, хоча на сонці й не бачив нічого. А заєць Коська на сосновий пеньок заліз, вуса підкрутив, хвалиться:
– Я всіх бачу, я все бачу! За річкою вантажівка йде, сіно везе – бачу. В
океані корабель пливе, матроси палубу миють – бачу. У космос ракету запустили,
до Марса летить – бачу!
Нічого цього, звичайно, заєць Коська не бачив, усе він вигадував. Та ж
перевірити ніхто не міг, отже й вірили.
А вечір настав, захотілося зайцю Коськові їсти. Зліз він з пенька і пішов
заячу капусту шукати.
Знайшов, подивився, капуста наче як капуста, та тільки не зелена чомусь, а
рожева. "Мабуть, зіпсована вона, – подумав заєць Коська. – Не буду їсти, іншу
пошукаю". Знайшов іншу, а вона теж рожева. "Попсувалася вся капуста в лісі,
– вирішив він. – Краще я осики погризу". Знайшов осику, а вона теж рожева.
Бігав він, бігав, вже сонце за верхівки дерев опустилося, а ні зеленої
капусти, ні зеленої осики, ні зеленої трави не знайшов.
Тут пугач Сьомка на старому дубі прокинувся – він увесь день спить, а тільки вночі
прокидається, – очі протер, бачить, заєць на галявині сидить, мало не плаче.
– Ти чого тут розрюмсався? – запитав пугач Коську.
– Та от, бач, голодним ходжу, ні зеленої капусти, ні зеленої осики, ні
зеленої трави знайти не можу. Усе рожеве.
– Дурний ти, заєць Косько, – зареготав пугач. – Ніколи ти і не знайдеш нічого
зеленого, тому що в тебе рожеві окуляри на носі. Вони все перефарбовують. Віддай
їх мені.
А зайцю окуляри вже й самому набридли, ніс натерли. "Ну їх, – подумав він,
– ніякі вони не чарівні".
І віддав окуляри.
З того часу їх пугач Сьомка носить. Очі у нього і так великі, а з окулярами
на велосипедні колеса стали схожі. Сидить він вночі на старому дубі, кричить на
весь ліс:
– У-у-у-у-у-у!
Це він хоче сказати: "Ух, які у мене чудові окуляри є!" Але тільки всіх слів
він вимовити не може, от і тягне одну букву:
– У-у-у!
|
