Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Чарівні ягоди

Російська народна казка

Переклад українською – Анатолій Григорук
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – О.Павловська та Г.Якутович

Жили собі цар з царицею, а в них росла донька писаної вроди. Батько з матір'ю любили її без тями й берегли як зіницю ока.

От якось припливло до їхнього міста заморське судно. Збігся на берег люд.

Власник судна, торговий гість, став показувати різні дивовижі, що їх ніхто до того й бачити не бачив. Полинув містом поголос про заморського купця. І докотив він до царівниного терема.

Закортіло царівні глянути бодай одним оком на заморські дива. Стала просити батька з матір'ю:

– Відпустіть мене на берег подивитись на заморський корабель!

От цар з царицею й відпустили, а мамкам та нянькам суворо наказали:

– Оберігайте царівну, бо як хто кривду їй заподіє – з вас питатимемо.

Пішла царівна з мамками, з няньками та з покоївками. І тільки-що ступила на берег, аж назустріч їй сам заморський купець та й каже:

– Прекрасна царівно, ходімо до мене на корабель. Маю там кота-говоруна, він пісень співає і казки розповідає, а ще є гуслі-самогуди і скатертина-хлібосолка. Нікому я цих дивовиж не показував, а тобі покажу.

І кортить піти, й лячно царівні, а купець своєї править:

– Що тобі до вподоби припаде, все звелю у палац занести, в дарунок тобі.

Не втрималась царівна й наказала мамкам, нянькам та покоївкам біля причалу ждати, а сама з торговим гостем зійшла на судно. Завіє її господар до багато вбраної каюти:

– Посидь тут, прекрасна царівно, а я піду по дивовижі.

Вийшов на палубу, замкнув двері щонайміцніше і гукнув до своїх матросів:

– Віддати кінці!

А на кораблі тільки цього й чекали. Швиденько напнули вітрила – і помчало судно в широке море.

Мамки, няньки та покоївки здійняли крик, бігають край причалу, плачуть, а судно далі й далі відпливає.

Дали знати в палац. Прибігли до причалу цар з царицею, а за судном вже ані сліду.

Цариця побивається, цар наказав усіх мамок, няньок і покоївок під варту взяти. А далі повелів по всіх-усюдах поголос ширити:

– Хто відшукає царівну, того оженю на ній і ще за життя свого півцарства відпишу, а по моїй смерті все царство йому дістанеться.

Багато зголосилося охочих. Шукали царівну по всім світі та ніде не знайшли.

А в тому місті служив у солдатах Іван, селянський син. Випала йому черга на чати заступати, царський заповідний сад стерегти. Стоїть солдат під деревом, не спить.

Саме опівночі прилітають два ворони. Сіли на тім дереві, що під ним Іван-солдат стояв, і заговорили людським голосом. Іван-солдат слухає.

Один ворон каже:

– В тутешнього царя пропала донька-одиначка. Три роки шукали, не знайшли.

Другий ворон каже:

– Ну, це діло нехитре! Як їхати морем на південь, попадеш у царство Немал-чоловіка. Він украв царівну і тримає її в своєму палаці, хоче віддати заміж за свого небожа, Змія Горинича. Знайти царівну – діло нехитре та живцем відтіля не вибратись. Ніхто не може здолати Немал-чоловіка.

– Ні, – сказав перший ворон, – знайдеться сила й на Немал-чоловіка. Є на морі-океані острів неподалік від його царства. На тому острові два щезники живуть. Тридцять літ вони сваряться та б'ються, ніяк не поділять меч-самосік між собою. Якби знайшовся хто із сміливців та дістав у щезників той меч-самосік, то із Немал-чоловіком легко було б упоратись.

Погомоніли так ворони й полетіли геть.

Іван-солдат баритися не став. Щойно вийшов час йому змінитися, пішов він до палацу.

Цар питає:

– Чого, солдате, прийшов?

– Відпусти мене, ваша величність. Піду царівну шукати.

Здивувався цар:

– Багато й без тебе було охочих. Князі, бояри, купці імениті та генерали шукали царівну по всім білім світі – не знайшли. Де ж бо ти, простий солдат, шукатимеш, коли й сам ніде не бував, нічого бачити не бачив!

– Ваша величність, «хто їде, той і правує». Мені йти – мені й знати, як царівну розшукати й додому привезти.

– Ну, гляди, солдате, моє царське слово тверде: знайдеш царівну – зятем мені будеш і півцарства віддам ще за життя свого, а не знайдеш – із життям розпрощаєшся.

– Двом смертям не бути, а однієї все одно не минути, – каже солдат. – Накажи корабель спорядити, і нехай капітан у всьому кориться мені.

Наказав цар корабель спорядити, і невдовзі вирушив Іван у путь-дорогу.

Пливли чи близько, чи далеко, чи довго, чи не довго – добулися до пустельного острова. Іван-солдат каже капітанові:

– Стій тут і всю команду тримай напоготові. Я зійду на берег, а тільки-но вернусь на судно, напинай вітрила і втікай відціля якнайшвидше.

Ступив Іван-солдат на берег, зійшов на круту гору й побрів уздовж острова. Ішов, ішов – почув гамір у лісі, аж раптом вибігли йому назустріч два щезники. Силкуються вихопити щось один в одного і волають:

– Мій, все одно не віддам!

– Ні, мій!

Побачили Івана-солдата, зупинилися, а далі в один голос заволали:

– Розсуди нас, чоловіче добрий. Дістався нам у спадок меч-самосік. Меч один, а нас двоє, і ось уже тридцять літ сваримось, б'ємося, не можемо його поділити.

Іван-солдат тільки цього й чекав:

– То діло нехитре. Я стрілу пущу, а ви обоє за нею біжіть. Хто швидше знайде стрілу та вернеться, того й меч-самосік буде.

Ну, вони й пристали на це.

Полетіла стріла, метнулися за нею обидва щезники, а Іван-солдат схопив меч-самосік та до берега.

Тільки що встиг скочити на палубу, як напнулись вітрила і помчало судно в широке море.

Пливли ще день і ніч і на другий ранок припливли в царство Немал-чоловіка.

Іван-солдат узяв меч-самосік і пішов царівну шукати. Неподалік від берега побачив великий будинок. Зійшов на ґанок, розчинив двері й бачить – сидить у світлиці царівна, слізьми вмивається, плаче.

Позирнула на Івана-солдата, питає:

– Хто ти, парубче? Як тут опинився?

– Я – Іван-солдат, прийшов тебе з неволі вивільнити й додому відвезти.

– Ех, парубче! Сюди дорога широка, от тільки відсіля нікому вороття нема. Занапастить і тебе Немал-чоловік, живого не випустить.

– Хто кого занапастить, побачимо, наперед нічого загадувати, – каже їй Іван-солдат.

Прибадьорилася царівна, сльози втерла.

– От якби мене від Немал-чоловіка визволив та до батька-неньки завіз, я б з радістю за тебе пішла.

– Ну, дивись, давши слово, держись...

Простягла вона свій перстень:

Ось тобі мій перстень іменний: я своєму слову хазяйка.

Тільки встигла проказати це, як учинився лютий шум!

– Ховайся, легеню! – гукнула царівна. Немал-чоловік іде!

Став Іван-солдат за піч. Тої ж миті двері рвучко розчинилися, з'явивсь на порозі Немал-чоловік і заступив білий світ: зараз усе довкруги потемніло.

– Охо-хо! Давно на Русі не бував, руського духу не чував, а тепер руський дух сам до мене прийшов. Виходь, запічний богатирю, силою мірятись. Покладу тебе на долоню, другою лясну, й лишиться по тобі бруд та вода.

– Рано, анахтемська прояво, вихваляєшся! Не мене, а тебе треба буде поминати! – погукнув Іван-солдат.

Махнув він своїм мечем і відсік голову Немал-чоловікові. Позбігалися слуги Немалові, налетіли гуртом на Івана-солдата, а той і їх мечем-самосіком до ноги порубав та й повів царівну на корабель.

Напнув вітер вітрила, і невдовзі приплив корабель до свого царства.

Цар з царицею сміються і плачуть з радощів, царівну обнімають. Весь народ вшановує визволителя.

Почався в палаці бенкет, столування. І всі гості на бенкеті пили, їли, веселилися і прославляли геройство Івана-солдата.

А як відбенкетували, цар йому й каже:

– Ну, Іване, селянський сину, служив ти простим солдатом, а тепер за твоє молодецтво бути тобі генералом.

– Спасибі, ясновельможний пане, – каже Іван. – Спасибі за ласку.

От минуло чи багато там, чи мало літ, питає Іван у царя:

– Ваша величність! Згадайте, як ми умовлялися? Чи не час до весілля готуватись?

– Пам'ятаю, пам'ятаю. Та тут, бач, невідступно ще один жених, заморський короленко, сватається. І нахиляти царівну я не стану. Як вона скаже, так і буде.

Показав Іван царівнин перстень:

– Вона сама мені обіцялася і шлюбний перстень дала.

Не хотілось цареві з селянським сином родичатися, та й короленкові жаль відмовити. А що вдієш: страшно Івана прогнівити.

– Моє слово непохитне: як царівна з тобою заручилася, будемо весілля справляти.

Тільки що встигли Іван з царівною обвінчатися та сіли за весільний стіл, як гонець примчав із нерадісною вістю: заморський короленко підступив до царства з незліченним військом і повелів сказати: «Як не видадуть царівну заміж добром, силою візьму і все царство головешкою покочу».

Запечалився цар, не п'є, не їсть, і бояри сидять зажурені, а царівна міркує собі: «На мить розуму забракло а тепер вік кайся. Якби не заручилася тоді з Іваном, селянським сином, віддалася б тепер за короленка, і батько з матір'ю клопоту не мали б».

А Іван каже:

– Не сумуй, пане-царю, і ви, бояри ближні. Я поїду, поміряюся силою з короленком.

Вийшов із-за столу, сів на коня і поїхав назустріч ворожій силі.

З'їхався із заморськими полками і ну військо бити, як траву косити. Раз мечем махне – вулиця, назад відмахне – провулок, і скоро все військо звів. Тільки сам короленко з головними генералами встиг п'ятами накивати.

Вернувся Іван з перемогою. Весь народ його славить, і цар прибадьорився, привітно зятя стрічає. Тільки царівна не в радощах:

«Либонь, мені вік вікувати з цим мужиком-гречкосієм».

А виду не подає, вшановує чоловіка.

Минув якийсь там час, знов доповідають цареві:

– Наступає заморський королевич з новим військом, погрожує все царство заполонити й силою царівну взяти.

– Ну, зятю любий, – каже цар, – на тебе вся надія збирайся на війну.

Скочив Іван на коня, і тільки його й бачили.

З'їхався з короленком, вихопив меч-самосік і б'є заморське військо, як траву косить.

Бачить короленко – біда. Повернув коня і разом з ближніми генералами кинувся тікати. Втік у своє королівство, пише відтіля царівні: «Випитай у Івана, селянського сина, в чому його сила, допоможи мені перемогу здобути, і я на тобі оженюся, бо будеш ти довіку гречкосієві за жінку».

Царівна до Івана лащиться:

– Скажи, любий, яка в тобі сила? Як міг ти Немал-чоловіка здолати й сам-один велетенських два війська побити?

Не чує Іван біди над собою:

– Є в мене меч-самосік. З тим мечем я хоч якого богатиря здолаю і хоч яке військо поб'ю, а сам неушкоджений лишуся.

На другий день пішла царівна до зброяра:

– Підбери мені такий меч, як у мого чоловіка.

Підібрав зброяр такого меча, як у Івана, – не відрізниш.

Підмінила царівна нічної пори меч-самосік звичайнісіньким мечем і потаємно заморському короленкові вість подала:

«Військо збирай, іди війною, нічого не бійся».

По тому небагато часу минуло, примчав вершник:

– Знов короленко війною на наше царство йде.

Виїхав Іван назустріч, б'ється із зайдами, а втрат у ворожому війську зовсім небагато. Устиг тільки трьох верхівців посікти, як самого поранили і з коня збили.

Невдовзі короленко все царство підкорив. Зустріла його царівна радісно:

– Навіки мене від осоружного гречкосія визволив!

Тут короленко взяв шлюб із царівною, і почався в палаці бенкет бучний.

А Іван, селянський син, дійшов тями, відлежався й тільки тут згадав, як царівна вивідувала, в чому його сила.

«Це ж вона, підступна змія, меча підмінила й короленкові знати дала».

Заповз він у глухий, темний ліс, рани перев'язав, і стало йому легше. Йде куди очі світять. Уже й голод діймає, і спрага мучить. Побачив на кущі спілі ягоди, жовті.

«Дай-но скуштую».

З'їв дві ягідки, і заболіла йому голова. Терпцю нема, так болить. Доторкнувся рукою й відчув, що виросли в нього роги.

Похилив Іван голову, геть зажурився: «Тепер людям і на очі не потикайся. Доведеться в лісі жити».

Пройшов іще трохи, трапилось йому деревце: ростуть на ньому великі червоні ягоди.

Зірвав Іван одну ягоду, з'їв – ріг відпав.

З'їв другу – і другий ріг відпав А ще відчуває – сила в ньому проти тої, що була, потроїлась.

«Ну, тепер я знов на коні! Треба меч-самосік добувати».

Сплів він два невеличкі кошики, набрав у них повно ягід, червоних і жовтих.

Вибрів із лісу на дорогу й рушив до міста. Біля застави проміняв своє дороге вбрання і в пошарпаному сірячку та постолах прийшов на царський двір.

– Ягоди спілі! Ягоди духмяні! – загукав.

Почула царівна й посилає покоївку:

– Біжи дізнайся, що за ягоди. Як солодкі, купи мені.

Вибігла покоївка на ґанок:

– Гей, чоловіче, а солодкі ж твої ягоди?

– Смачніших за мої ягідки, красуне, ніде не знайдеш. Ось на, скуштуй.

І простягає їй червону цілющу ягоду.

Дівчині ягідка припала до смаку. І віддав їй Іван жовті ягоди.

Вернулася покоївка у світлицю:

– Ох і смачних ягід я купила! Звіку таких не їла.

З'їла царівна ягідку, другу, стало їй кепсько:

– Що це мені так голова заболіла?

Глянула на неї покоївка, побачила роги й зі страху слова не вимовить.

Тої ж миті зиркнула царівна в дзеркало й мало не зімліла. А далі оговталась і грізно вигукнула:

– Де той продавець? Держіть його!

Збіглися на крик мамки, няньки, покоївки. Прибігли цар з царицею та короленком. Вискочили на двір:

– Гей, сторожо! Лови продавця!

А той ніби здимів – ніде не знайшли.

Заходилися царівну лікувати. Хоч скільки знахарі коло неї ходили ні що не допомагає. Ніяк вона не може рогів позбутися.

Тим часом Іван, селянський син, відпустив собі бороду, вирядився старезним дідом та й приходить до царя:

– Є в мене, ваша величність, ліки проти всіх хвороб. Я вилікую царівну.

Зрадів цар:

– Якщо правду кажеш і донька вичуняє, проси в мене чого хочеш! А зять-короленко і це більше тебе обдарує.

– Спасибі, царська величність, не треба мені ніякої винагороди. Веди мене до царівни та накажи, щоб не смів ніхто до тих покоїв заходити, поки сам не покличу. Як зачне царівна криком кричати – боляче їй буде, – все одно заходити нікому не можна, а не послухаєтесь, то вік їй рогів не позбутися.

Лишили Івана з царівною в покоях, зачинив він якнайміцніше двері, вихопив березового прута і ну тим прутом царівну пригощати.

Березовий прут – не вільховий: гнеться, не ламається, довкіл тіла обвивається.

– Ось тобі наука – не ошукуй більше нікого!

Впізнала царівна Івана, селянського сина, стала на допомогу кликати.

А він б'є та приказує:

– Не віддасиш мого меча – на смерть засічу!

Волала царівна, волала, нікого не докликалась і стала благати:

– Віддам тобі меча, тільки не губи мене, Іванку дорогий!

Побігла в іншу світлицю, винесла меч-самосік.

Узяв Іван меч, вибіг із світлиці, побачив на ґанку короленка, махнув мечем, і впав короленко мертвий.

– Нема ошуканства, справді мій меч.

Вернувся у світлицю, простяг царівні дві цілющі ягоди:

– Їж, не бійся.

Ковтнула царівна червону ягоду – один ріг відпав, ковтнула другу – другий ріг відпав, от вона й видужала. Плаче і сміється на радощах:

– Спасибі тобі, Іванку! Вдруге ти мене з біди вирятував, повік твоєї ласки не забуду. Прожени короленка, а мені вибач, і буду тобі вірною дружиною.

Каже їй Іван, селянський син:

– Короленка твого вже давно живого нема. А ти з батьком, матір'ю йди геть із нашого царства, щоб духу вашого тут не було. Ти мені не жінка.

І прогнав Іван, селянський син, царя з царицею та з царівною, а сам заступив на царство і став володарювати. Відтоді живе-поживає, ніякого лиха не знає.

Автор: Російська народна казка; ілюстратор: Павловська О. та Якутович Г.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова