Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Бронзовий перстень

Анатолійська казка

з "Блакитної книги казок" Ендрю Ленга в обробці Валерії Воробйової

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Воробйова

Жив колись в одній країні цар, жив він у палаці, оточеному просторим садом. Але хоча в ньому вистачало садівників і була гарна земля, в саду не росли ані квіти, ані плоди, ані навіть трава й дерева.

Цар був у розпачі. Але якось прийшов до нього мудрий старець і сказав:

– Твої садівники не знають своєї справи, адже чого ще можна очікувати від людей, чиї батьки були каменярами чи теслярами? Звідки б вони навчилися, як доглядати твій сад?

– Так, ти маєш рацію, – вигукнув цар.

– Отже, – продовжував старець, – ти маєш послати по садівника, чий батько і дід були садівниками, і дуже швидко твій сад буде повен зелених трав, чудових квітів, і ти насолоджуватимешся його смачними плодами.

І от цар відправив до кожного міста, селища та хутора в його володіннях послів, наказавши, щоб вони знайшли йому садівника, чиї прабатьки також були садівниками. Не минуло й сорока днів, як вони його відшукали.

– Іди з нами і ти будеш царським садівником, – сказали вони йому.

– Хіба може піти до царя, – заперечив садівник, – такий нещасний жебрак, як я?

– Нічого страшного, – відповіли вони. – Ось новий одяг для тебе та твоєї родини.

– Але я заборгував гроші деяким людям.

– Ми сплатимо твої борги, – сказали вони.

Отже, гінці переконали садівника і той пішов з ними до царя, взявши з собою дружину та сина. І цар, втішившись, що знайшовся нарешті справжній садівник, довірив йому доглядати свій сад.

Не було жодних перешкод для досвідченої людини, щоб примусити сад давати добрі плоди, і вже через рік царський сад було не впізнати. Цар був вдячний своєму слузі і осипав його численними подарунками.

Цей садівник, як ви вже чули, мав сина, дуже вродливого, чемного юнака. Кожного дня він приносив найкращі плоди царю і найгарніші квіти його дочці.

Царівна була гарненькою дівчиною шістнадцяти років, і цар вже почав думати, що настав час шукати їй пару.

– Дитино моя, – сказав він, – ти вже у тому віці, коли виходять заміж, тому я вирішив віддати тебе за сина мого першого радника.

– Батьку, – відповіла царівна, – я ніколи не вийду заміж за сина твого радника.

– Чому? – запитав цар.

– Тому що я кохаю сина садівника, – відповіла царівна.

Почувши це, цар спочатку дуже розсердився, потім заплакав і, нарешті зітхнувши, рішуче сказав, що такий наречений не гідний його дочки. Проте молода царівна твердо вирішила вийти заміж за сина садівника.

Тоді цар порадився зі своїми радниками.

– Ось що слід зробити, царю, – сказали вони, – щоб позбутися садівника: ти повинен відправити обох женихів у далеку подорож, і той, хто повернеться першим, одружиться з твоєю дочкою.

Цар послухався цієї поради, сину першого радника подарували чудового коня та гаманець, повний золота, в той час як у сина садівника була лише стара шкапа та гаманець, повний мідяків, і кожен з них гадав, що він ніколи не повернеться назад зі своєї мандрівки.

За день до того, як вони вирушили, царівна зустрілася зі своїм коханим і сказала йому:

– Будь сміливим і завжди пам’ятай, що я тебе кохаю. Візьми торбинку з моїми дорогоцінними прикрасами, користуйся ними заради нашого кохання, повертайся якомога скоріше і проси моєї руки.

Обоє суперників покинули місто разом, але син першого радника пішов галопом на своєму доброму коні і швидко зник за пагорбами. Він подорожував кілька днів і нарешті прийшов до колодязя, біля якого на камені сиділа стара жінка, одягнена в лахміття.

– Добридень, юний мандрівниче, – сказала вона.

Але син першого радника не відповів.

– Зглянься з мене, мандрівниче, – знову сказала вона. – Я вмираю з голоду, вже три дні я тут сиджу і ніхто мені не подає.

– Облиш мене, стара відьмо! – закричав юнак. – Я нічого не можу зробити для тебе. – Сказавши так, він продовжив свій шлях.

Того ж вечора син садівника під’їхав до колодязя на своїй старій шкапі.

– Добридень, юний мандрівниче, – сказала жебрачка.

– Добридень, добра жінко, – відповів він.

– Зглянься з мене, юний мандрівниче, подай мені скільки можеш.

– Візьми мій гаманець, добра жінко, – сказав він, – та сідай позаду мене, бо твої ноги, напевно, стомилися.

Стара не стала чекати, поки її попросять двічі, вона сіла позаду юнака на його старого коня, і таким чином обидва вони доїхали до столиці могутнього царства. Син першого радника зупинився у дорогій корчмі, а син садівника зі старою – у бідній корчмі для жебраків.

Наступного дня син садівника почув якийсь галас на вулиці, це йшли царські кликуни, вони сурмили у сурми й кричали:

– Цар, наш володар, став слабий і немічний. Велику нагороду дасть він тому, хто вилікує його і поверне йому сили юності!

Тоді стара жебрачка сказала своєму благодійникові:

– Ти маєш виконати це і отримати нагороду, яку обіцяє цар. Вийди з міста через південні ворота і праворуч від них під самісіньким муром ти знайдеш три камені різного кольору, що лежать поруч – білий, сірий та рудий. Візьми їх, зітри на порох і поклади кожен окремо у мішок того ж кольору, що і камінь. Потім підійди до дверей палацу і вигукни: "Знаменитий лікар приїхав з Яніна в Албанії. Тільки він зможе вилікувати царя і повернути йому сили юності". Царські лікарі скажуть: "Це самозванець, а не освічена людина" – і вони чинитимуть тобі усілякі перешкоди, але ти їх нарешті подолаєш і постанеш перед хворим царем. Тоді проси стільки дров, скільки можуть принести три мули, і великий казан. Ти повинен замкнутися в кімнаті з царем, а коли казан закипить, всип туди порох с усіх трьох мішків і штовхни у казан царя. Тільки-но він повністю зануриться у воду і вийде з неї, він знову стане таким, яким він був, коли йому було двадцять років. У винагороду проси собі бронзовий перстень, який дасть тобі все, що ти захочеш. Іди, синку, і зроби все, як я казала.

Юнак зробив усе так, як наказала стара жебрачка. І цар знову став молодим і дужим, яким він був у часи молодості.

– Як мені нагородити тебе, мій благодійнику? – вигукнув він. – Чи згоден ти взяти половину усіх моїх скарбів?

– Ні, – відповів син садівника.

– То може руку моєї дочки?

– Ні.

– Тоді я віддам тобі половину мого царства.

– Ні. Я прошу лише бронзовий перстень, який може миттєво подарувати мені все, що я захочу.

– Шкода... – сказав цар, – усе моє майно я здобув завдяки цьому бронзовому персню... але ти все ж таки отримаєш його! – І він віддав юнакові чарівний перстень.

Син садівника попрощався зі старою жебрачкою, а тоді сказав бронзовому персню:

– Приготуй мені корабель, на якому я можу продовжити свою подорож. Нехай корпус буде з тонкого золота, щогли зі срібла, вітрила з шовкової парчі. Нехай екіпаж складається з дванадцяти шляхетних юнаків, одягнених як князі. І нехай Святий Миколай стоятиме за кермом. Щодо вантажу, нехай це будуть алмази, рубіни, смарагди та карбункули.

І негайно на морі з’явився корабель, точнісінько такий, який просив син садівника. Він ступив на борт корабля і продовжив свій шлях. Згодом він приїхав до великого міста і зупинився у чудовому палаці. За кілька днів він зустрів у місті свого суперника, сина першого радника, який витратив усі свої гроші і був змушений тяжко працювати, вивозячи з міста бруд та сміття. Син садівника сказав йому:

– Як тебе звати, хто твої рідні і з якої країни ти прибув?

– Я син першого радника царя великої країни, і подивись тільки, ким мені доводиться працювати...

– Послухай мене, хоча я нічого не знаю про тебе, я хочу тобі допомогти. Я дам тобі корабель, щоб доставити тебе назад до твоєї країни, але за однієї умови.

– Чого б ти не захотів, я приймаю це!

– Ходімо зі мною до мого палацу.

Син першого радника пішов за багатим незнайомцем, якого він не впізнав. Коли вони прийшли до палацу, син садівника наказав своїм рабам роздягнути гостя.

– Розжарте на вогні перстень, – наказав хазяїн, – і поставте цьому чоловікові тавро на спині.

Раби виконали наказ.

– Тепер, юначе, – сказав багатий незнайомець, – я дам тобі корабель, який доставить тебе назад до твоєї країни.

І, виходячи, він узяв бронзовий перстень і сказав:

– Бронзовий персню, слухай свого господаря. Приготуй мені корабель, зроблений з напівгнилих дощок, пофарбованих чорним кольором, нехай вітрила будуть пошарпані, а моряки немічні та хворі. Нехай один буде одноногий, другий – однорукий, третій – горбатий, четвертий – кульгавий, чи тупий, чи сліпий, і нехай усі вони будуть негарні та вкриті шрамами.

Син першого радника сів на цей корабель, вітер був попутний, і він швидко дістався до своєї країни.

Незважаючи на його жалюгідний вигляд, його радо прийняли.

– Я повернувся першим, – сказав він царю, – тепер ти маєш виконати свою обіцянку і віддати мені царівну в дружини.

І в палаці почали готуватися до весілля, а бідолашна царівна була зла та засмучена.

Наступного ранку, на світанку, до міста пристав чудовий корабель з парчевими шовковими вітрилами. Цар як раз стояв перед вікном у цей час.

– Який чудовий корабель! – закричав він. – У нього золотий корпус, срібні щогли та шовкові вітрила, а хто ці парубки, схожі на князів, що порядкують на ньому? О, невже я бачу Святого Миколая за кермом? Підіть негайно і запросіть капітана цього корабля прийти до палацу.

Слуги виконали наказ царя, і дуже скоро до нього прийшов надзвичайно вродливий молодий царевич, одягнений у багаті шовки, прикрашені перлами та діамантами.

– Любий юначе, – сказав цар, – вітаю тебе, ким би ти не був. Зроби мені ласку та будь моїм гостем до тих пір, поки ти залишишся у моїй столиці.

– Дякую, царю, – відповів капітан, – я приймаю твоє запрошення.

– Моя дочка ось-ось вийде заміж, – сказав цар. – Чи хочеш ти бути присутній при цьому?

– Я буду щасливий, царю.

Незабаром прийшли царівна та її наречений.

– Чому? – вигукнув молодий капітан. – Ви віддаєте цю прекрасну царівну за такого чоловіка?

– Але ж він – син мого першого радника!

– Яке це має значення? Я не хочу, щоб ти віддав свою дочку за нього. Чоловік, з яким вона заручена, – один із моїх рабів.

– Твій раб?

– Так. Я зустрів його у далекому місті, де він возив бруд та сміття. Я пожалів його і зробив його своїм рабом.

– Це неможливо! – вигукнув цар.

– Чи хочеш ти, щоб я довів те, про що говорю? Цей юнак повернувся на кораблі, який я приготвував для нього, – гнилому кораблі з чорним побитим корпусом, а моряки всі були немічні та каліки.

– Так, це цілковита правда, – сказав цар.

– Це неправда, – вигукнув син першого радника. – Я не знаю цього чоловіка!

– Царю, – сказав молодий капітан, – пообіцяй, що скасуєш весілля, і подивіться, чи немає у нього на спині позначки від мого персня.

Цар вже збирався розпорядитися про це, коли син першого радника, щоб врятувати себе від ганьби, визнав, що все це правда.

– А тепер, царю, – сказав молодий капітан, – чи впізнаєш ти мене?

– Я впізнала тебе! – сказала царівна. – Ти син садівника, якого я завжди кохала, і саме ти повинен одружитися зі мною!

– Хай буде так! Ти будеш моїм зятем! – вигукнув цар. – Усе готове до весілля, і сьогодні ти одружишся з моєю дочкою!

Так, того ж дня син садівника одружився з прекрасною царівною.

Минуло кілька місяців. Молода пара була щасливою, як ясний день, а цар усе більше й більше втішався, що знайшов такого зятя.

Сталося так, що молодому капітану треба було піти у довге плавання. Він обійняв на прощання дружину і відплив.

А в той час на краю столиці жив старець, який все життя займався вивченням чарів – алхімії, астрології, магії та чаклування. Цей старець дізнався, що син садівника зміг одружитися з царівною лише завдяки духу бронзового персня.

– Я здобуду цей перстень! – вирішив він.

Він пішов до берега моря і наловив маленьких червоних рибок. Вони були напрочуд гарні. Потім він повернувся і, проходячи під вікнами царівни, почав вигукувати:

– Хто хоче маленьких червоних рибок?

Царівна почула його і послала одну зі своїх служниць, спитати, що той хоче за своїх рибок:

– Бронзовий перстень, – відповів старий чаклун.

– Усього лише бронзовий перстень? І де ж його знайти?

– Він лежить під подушкою у кімнаті царівни.

Служниця повернулася до своєї господині і все їй переказала:

– Старий дурень не візьме ні золота, ні срібла, – сказала вона.

– Чого ж він хоче?

– Бронзовий перстень, що захований у тебе під подушкою.

– Знайди цей перстень і віддай йому, – сказала царівна.

Служниця знайшла перстень, який капітан золотого корабля випадково забув, віднесла його хитрому старцю і той негайно одягнув його на палець.

Ще не дійшовши до свого дому, старий чаклун зняв перстень і сказав:

– Бронзовий персню, слухай свого господаря. Я хочу, щоб золотий корабель перетворився на чорний, а екіпаж – на страшних маврів; щоб Святий Миколай не стояв біля керма, і щоб увесь вантаж на кораблі перетворився на чорних котів.

І дух бронзового персня виконав його наказ.

Опинившись на морі у такому жалюгідному стані, молодий капітан зрозумів, що хтось, мабуть, вкрав у нього бронзовий перстень, він став ридати і скаржитися на свою нещасну долю, але це не втішило його.

– О, горе! Який сенс мені повертатися тепер до своєї країни?

І він поплив з острова на острів, з берега на берег, вважаючи, що куди б він не поїхав, усі з нього сміятимуться, і дуже скоро ані він, ані його екіпаж, ані бідолашні чорні коти не матимуть чого їсти, окрім трави та корінців. Промандрувавши так деякий час, він нарешті пристав до острова, населеного мишами. Капітан вийшов на берег і почав оглядати цю країну. Скрізь були миші, і нікого, крім мишей. Декілька чорних котів пішли за ним. Вони не їли багато днів, були страшенно голодні, і, побачивши мишей, почали їх ловити та їсти.

Страх оселився у мишачому царстві. І тоді мишача цариця провела нараду.

– Ці коти з'їдять нас усіх, – сказала вона, – якщо капітан корабля не забере цих лютих тварин. Треба вибрати найсміливіших серед нас і послати до нього.

Кілька мишей визвалися бути посланцями і прийшли до молодого капітана.

– Капітане, – сказали вони, – благаємо, відійди від нашого острова, інакше наш народ загине!

– Я згоден, – відповів молодий капітан, – але за однієї умови. Ви повинні повернути мені бронзовий перстень, який хтось у мене вкрав. Якщо ви цього не зробите, я висаджу всіх своїх котів на ваш острів, і ви будете винищені.

Миші повернулися до цариці у великій тривозі.

– Що робити? – спитала цариця. – Як ми можемо знайти цей бронзовий перстень?

Вона провела нову нараду, покликавши мишей з усіх кінців землі, але ніхто не знав, де шукати перстень. Раптом з дуже далекої країни прибули три миші. Одна була сліпа, друга кульгава, а третя без вух.

– Хо, хо, хо! – сказали новоприбулі. – Ми прийшли з далекої країни.

– Чи знаєте ви, де знаходиться бронзовий перстень, якому підкоряється чарівний дух?

– Хо, хо, хо! Ми знаємо. Старий чаклун заволодів ним, і тепер він тримає його вдень у кишені, а вночі у роті.

– Підіть, заберіть у нього перстень, і повертайтеся якомога швидше.

Тож три миші зробили собі човен і відпливли до країни, де жив чаклун. Діставшись до столиці, вони висадилися на берег і побігли до палацу, залишивши на березі лише сліпу мишу, щоб доглядати за човном. Потім вони дочекалися ночі. Старець ліг у ліжко, поклав собі до рота бронзовий перстень і дуже скоро заснув.

– Що нам тепер робити? – сказали миші одна одній.

Безвуха миша знайшла лампу, повну олії, та пляшку з перцем. Вона занурила свій хвіст спочатку в олію, а потім у перець, і піднесла його до носа чаклуна.

– Апчхи! – чхнув старий, але він не прокинувся, проте бронзовий перстень випав у нього з рота. Кульгава миша мерщій схопила дорогоцінну здобич і понесла її до човна.

Уявіть собі відчай старого чаклуна, коли він прокинувся і не знайшов бронзового персня!

Але до того часу усі три миші вже були далеко. Попутний вітер гнав їх до острова, де на них чекала мишача цариця.

Зрозуміло, що всі їхні розмови були про бронзовий перстень.

– Хто з нас заслуговує найвищої винагороди? – кричали миші, перебиваючи одна одну.

– Я! – сказала сліпа миша. – Без мого нагляду наш човен відплив би до відкритого моря!

– Ні, я! – вигукнула безвуха миша. – Хіба не я зробила так, щоб перстень вискочив з рота чаклуна?

– Ні, я! – крикнула кульгава, – бо саме я втекла з перснем!

Вони так сперечалися, що не помітили, як бронзовий перстень впав у море.

– Ох, що ми скажемо нашій цариці? – вигукнули три миші. – Через нашу дурість ми загубили перстень і тепер наш народ буде винищений! Ми не можемо повернутися до нашої країни, давайте висадимося на якомусь безлюдному острові, і там закінчиться наше жалюгідне життя.

Човен пристав до острова, і миші вийшли на берег.

Дві миші одразу пішли полювати на мух, а сліпа миша залишилася на березі. Вона сумно тинялася берегом, поки не знайшла мертву рибу. Зрадівши, вона почала її їсти, як раптом відчула щось тверде і важке. Почувши її крик, дві інші миші повернулися до неї.

– Це бронзовий перстень! Це наш скарб! – радісно закричали вони, і, знову сівши у свій човен, швидко допливли до мишачого острова.

Капітан вже збирався виконати свою погрозу і висадити усіх котів на березі, коли до нього прийшли мишачі посли і принесли йому дорогоцінний бронзовий перстень.

– Бронзовий персню, – промовив юнак, – слухай свого господаря! Нехай мій корабель стане таким, як раніше.

І негайно ж дух персня зробив так, що стара чорна посудина знову стала чудовим золотим кораблем з парчевими вітрилами, вродливі моряки підбігли до срібних щогл та шовкових мотузок, і дуже скоро вони вже підпливали до столиці.

Ах! Як весело співали моряки, дивлячись у прозоре море!

Нарешті вони прибули в порт.

Капітан вийшов на берег і побіг до палацу. Він обійняв царівну і знайшов старого чаклуна. Той намагався втекти, але його схопили, зв’язали міцними мотузками і відрубали йому голову.

А щодо персня, син садівника розбив його на тисячу шматків і закинув у море. Адже тепер він мав усе, чого тільки можна забажати – владу, багатство, і любов красуні-царівни. А якщо хтось знову вкраде перстень, він може назавжди цього позбутися. Так, він вчинив мудро.

Автор: Анатолійська народна казка; ілюстратор: Воробйова В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова