Блакитний птах
Туркменська народна казка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Е. Урманче
Було таке, чи не було, а люди ось що розповідають.
В одного селянина народився син
на зріст із невеличкий стручок перцю. Як народився, так одразу почав балакати й
бігати. Мати подивилася на нього і назвала хлопчика Ярти-гулок, а це означає туркменською
– половина верблюжого вуха. Ось який він був маленький.

От якось пішов Ярти-гулок із батьком на базар. Дав батько синові два
мідні тенге.

– Ай, – зрадів малюк, – скільки халви, скільки пряників та меду куплю я
собі на ці гроші! – І побіг за батьком підстрибом, як молоде козенятко за козою.
Ой, скільки народу зібралося на базарі! Ой, скільки було товарів! Прийшов
Ярти у шовковий ряд – торгують купці шовками, барвистими, немов веселка.

Прийшов
у килимовий – лежать килими, яскраві, ніби луг, вкритий квітами.

Прийшов у
мідний – побачив таці, блискучі, як сонце, глечики, сяючі, немов золото.
Стоять перед крамницею жінки, дивляться на мідні казани, тарілки та чаші – не
можуть намилуватися.

А хлопці, ковтаючи слинки, юрмилися й дивилися на всі
очі на купи фруктів, зварених на меду, на кошики здобних коржів, на блюда із солодкою
тягучою нугою. А скільки тут було динь, кавунів, яблук та винограду! Цілий день
дивись – усе не передивишся! Усі гроші віддай – всього не купиш. А чи багато
можна купити на два мідних гроша?

Ходив, ходив Ярти по рядах, прицінювався, торгувався – нічого не купив,
а батька загубив у натовпі.
– Ай, ата-джан, любий батьку! Де ти? – почав кричати малий, піднявшись на
гору яблук. – Я тут – твій синочок Ярти-гулок!
А базар шумить, базар кричить: голку легше знайти в пустелі, ніж знайти у
натовпі людину. Не почув його батько.

Мало не заплакав Ярти з розпачу, та вчасно схаменувся: «Не до лиця богатирю
плакати! Сам знайду дорогу додому».
Так подумав Ярти й одразу повеселішав, поправив на голові тюбетейку і
став оглядатися, куди ж іти.
Як раптом, високо над натовпом, зовсім недалеко, він побачив справжнє диво.
На довгій жердині зі слонової кістки сидів дивний блакитний птах. Дзьоб у
птаха був золотий. Блакитні, як небо, крила, були всіяні
діамантовими іскрами наче зірками. Вигнута дугою шийка переливалася рожевим і зеленим, а на
маленькій круглій голівці майорів пишний султан, виблискував яскравіше, ніж
дорогоцінний камінь рубін. Птах погойдувався на своєму високому сідалі і то
складав, то розпрямляв свої блакитні крила.

– Ай! – вигукнув малюк. – Піду подивлюся ближче. За таке диво я
готовий віддати усі мої гроші та ще й тюбетейку на додачу!
Стрімголов скотився він з купи яблук і став пробиратися до чудового птаха.
Але це було не так вже й просто. Віслюки, пішоходи, навантажені тюками верблюди раз
у раз перетинали йому дорогу. Мало не потрапив малюк під копита коня, якого вели на продаж
два джигіта. Але і найдовшій дорозі приходить кінець. Так кажуть
люди – так і було. Зрештою, потрапив і Ярти до чудесного птаха. Але хлопчик
вважав, що побачить тут радість і тріумф, а побачив зовсім інше.

Біля жердини, на якому красувався дивовижний птах, сиділи три чоловіки. В
одного халат увесь був вимараний фарбами, в другого – вся борода вкрита дерев'яною
тріскою, а третій, у фартусі з волової шкіри, був чорний як сажа. І фарбар, і
різьбяр, і коваль – усі троє були сумні. Опустивши голови, сиділи вони на землі,
а навколо них юрмилися жінки, старі й діти і плакали гіркими
сльозами.

– Що тут сталося? Чому ці люди плачуть? – як комар запищав Ярти, видершись
на плече водоноса, що торгував солодкою водою.
Той відповів:
– Гей, хлопче, я бачу – ти прийшов здалеку і не знаєш, яке горе
спіткало цих людей.
– Звичайно, я нічого не знаю, – пошепки відповів Ярти.
І водоніс почав свою сумну розповідь.

– Наш хан – людина горда, жорстока і несправедлива. Покликав він до себе
різьбяра, найкращого в нашому місті, і наказав йому вирізати з дерева чарівного
птаха Біль-Біль-Гоє.

Багато казок склав народ про цього дивного птаха.
Прекрасний, немов
сонце, раз на рік злітає він на землю. Він співає свої чудові пісні й
приносить людям щастя! Але хіба може людина своїми грубими руками створити
чарівного птаха? Замислився різьбяр. Але він був вправний майстер і виконав наказ хана.
Точнісінько в строк він приніс до палацу свого птаха, і всі, хто бачив його,
застигли у захваті – ніколи ще не бачили вони такої тонкої, такої
чудової роботи.

Але хан спохмурнів і сказав: «Непоганий птах, але хіба ж ти не бачиш, дурний
майстре, що він безбарвний. Якщо до ранку цей птах не заблищить і не засяє, як
сонце, я накажу відрубати тобі голову».

Засмутився майстер. Не кажучи ані слова, він узяв птаха і відніс до свого
друга, знаменитого малювальника. Цим майстром вже багато років пишаємося ми всі,
пишається наше славне місто. І от за одну тільки ніч малювальник примусив птаха
виблискувати, як сонце. Він вкрив його золотом і блакиттю, а крила дивного
птаха обсипав алмазним пилом.

Рано вранці два майстри понесли до палацу чудового птаха.
Вони несли його вулицями міста, і люди, бачачи його, сміялися від утіхи,
плескали в долоні, танцювали й співали від щастя й від захвату!

Але грізний хан закричав: «Чому радієте, дурні! Це не птах Біль-Біль-Гоє,
а шматок дерева, забруднений фарбами! Гей, майстри, якщо до ранку ваш дурний
птах не навчиться вертіти головою і розмахувати крилами, я накажу стратити усіх
різьбярів і всіх малювальників!»

Ще більше засмутилися майстри. Не сказавши ані слова, вони взяли птаха й
віднесли до майстерного коваля. Цілу ніч працював коваль, і, коли
вранці друзі повернулися до нього, чудовий птах змахнув крилами, кивнув
витонченою голівкою і заклацав позолоченим дзьобом.

Не тямлячись від радості усі троє – різьбяр, малювальник і коваль побігли
до ханського палацу. Вони принесли із собою блакитного птаха, і птах цей виблискував,
як сонце, махав крилами і крутив головою, зовсім як живий.

Вони чекали щедрої
нагороди, але, побачивши птаха, жорстокий хан закричав і затупотів ногами; він
так розгнівався, що полум'я вилітало у нього з ніздрів. «Нероби! – кричав хан. – Ваш товар ні на що не годен! Хіба це чарівний птах? Він мовчить, він не вміє
співати. Це не Біль-Біль-Гоє, що приносить людям щастя!»

Ах, скільки днів не намагалися вправні майстри, блакитний птах так і не
навчився співати. І от зараз прийдуть ханські охоронці, вони схоплять нещасних
людей і кинуть до в'язниці. А з ханської в'язниці – усі знають – ніхто ще не
повертався живим. Ось чому гірко плачуть їхні нещасні дружини й діти.
Так сказав водоніс і теж заплакав, а слідом за ним тоненьким голоском
заридав і Ярти-гулок.

Чи довго плакав Ярти, ніхто не знає, але ось натовп зашумів,
захвилювався.
– Розійдіться! – пролунали гучні голоси.
Ярти озирнувся і побачив, що прямо до майстрів наближаються ханські охоронці з оголеними мечами і разом
із ними начальник
варти – гладкий і розлючений, як дикий кабан.

– Нікчеми! – захрипів він, підійшовши до майстрів. – Ви порушили наказ хана: ваш
птах мовчить! За таку зухвалість на вас чекає жорстоке покарання!
Майстри промовчали, а жінки, старі й діти, почувши такі
слова, заплакали ще голосніше.
«Гей, плачем тут не допоможеш! – сказав сам до себе Ярти-гулок. – Ніж
плакати, чи не краще провчити жорстокого хана! Адже я знаю, як це зробити!»
Він втер кулачком сльози і став швидко видиратися на жердину.

Хвилина – і
малюк сидів уже під крилом дивного птаха.

Звичайно, цього ніхто не помітив.
– Схопити злодіїв! – перекрикуючи плач натовпу, заревів гладкий начальник, і
охоронці, змахнувши кривими мечами, вже зробили крок вперед, але в цей час
чарівний птах розкрив свій золочений дзьоб і голосно сказав:
– Ти сам злодій! Сам злодій! Ці люди гідні нагороди! Вони найдосконаліші за всіх
майстрів у світі!

Натовп ахнув. Охоронці з переляку позадкували, вже не сміючи наблизитися до
майстрів, а начальник варти так і закляк із відкритим ротом. Птах же, змахнувши
крилами, повернув до майстрів свою точену голівку і дзвінко
проспівав:
Не сумуйте, добрі люди.
Йдіть в палац, все добре буде!
|

Радісні вигуки пролунали в натовпі:
– О дивний птах Біль-Біль-Гоє! Ти зглянувся з нас, ти зрозумів
наше горе й заспівав! Несіть же його скоріше до палацу, нехай заспіває він ханові
свою чарівну пісню і позбавить невинних людей від лютої смерті!

І ось майстри, ще не вірячи своєму щастю, підхопили птаха і понесли до
палацу. А слідом за ними натовпом полинув народ.
Злий, наче голодний тигр, хан сидів на своєму золоченому троні і кусав свою
чорну бороду, а візири, охоронці, мухобої та кати стояли перед ним на колінах,
не сміючи дихати від страху. Вони з нетерпінням чекали, коли примчиться гонець і
доповість ханові, що всім трьом майстрам відрубали голови. Але гонець не
з'являвся. Як раптом наче море зашуміло за стінами палацу. Двері відчинилися і,
оточені вартою, до палацу увійшли різьбяр, малювальник і коваль. Спокійно, як
переможці, вони несли на високій жердині різьбленого птаха.

«Геть!» – хотів крикнути розлючений хан, але птах розправив крила,
похитав голівкою й заспівав:
Наймудріший від усіх наш хан!
Найдобріший від усіх наш хан!
|
Зморшки на обличчі хана почали розгладжуватися. А птах продовжував:
Він наймудріший мудрець,
Найхоробріший боєць -
Наш хан – найкращій хан!
|
Хан вже усміхався. Він погладжував свою смоляну бороду і похитував
головою, слухаючи пісні, що вихваляли його все більше й більше.

Коли птах закінчив співати, хан весело розсміявся.
– Гей, візири! – наказав він царедворцям. – Дати майстрам у нагороду мішок
яєчної шкаралупи і безхвостого віслюка на додачу. Вони непогано зробили свою
справу!
Він був дуже задоволений своїм жартом. А потім додав:
– Негайно ж винесіть цього прекрасного птаха на площу! Нехай увесь мій народ
почує, як славить хана чарівний Біль-Біль-Гоє!
І ось з воріт палацу рушила дивна хода. Попереду йшов хан у величезній
парчевій чалмі, а за ним крокували візири в золотих халатах. Вони несли на
високій жердині чудового птаха.
Хан піднявся на встелений килимами поміст, змахнув рукою, і
провісники-велетні засурмили в довгі мідні сурми, закликаючи народ до тиші й
порядку. На площі стало так тихо, що було чути, як хлюпається вода у водоймах. І
в цій тиші пролунав голос хана:
– О чарівний птах Біль-Біль-Гоє! Потіш нас усіх своєю дзвінкою піснею,
прекраснішої за яку ми ще ніколи не чули. Співай сміливо, співай тільки правду й
нічого не бійся!

Птах підстрибнув на жердині, поклацав дзьобом, покрутив голівкою,
відкашлявся й свиснув на всю площу:
Найгрізніший від усіх наш хан!
Найхитріший від усіх наш хан!..
|

Хан зблід, але хіба міг він привселюдно наказати замовкнути чарівному
птахові, якого щойно просив говорити щиру правду й нічого не боятися?

А птах продовжував ще голосніше:
Він мерзотник, він мучитель,
Він людей простих губитель!
Наш хан – найгірший хан!
|
Почувши таку пісню, царедворці заткнули вуха, охоронці вихопили мечі, а
хан, витріщивши очі, заверещав на всю площу:
– Замовкни!

Настала мертва тиша, як раптом, у задніх рядах, пролунав сміх.
– Хто сміється? – захлинаючись від гніву, заревів хан. – Усіх накажу стратити,
повісити, усім відрубати голови!
– Гей, мій хане, не лусни від люті! – весело прокричав птах, і народ
відгукнувся на його слова таким гучним сміхом, що зграї голубів злетіли з даху
палацу і заметушилися над площею.
Розлючений хан підбіг до птаха, вхопився за жердину і з розмаху вдарив його
об поміст. Пролунав тріск, і прекрасний птах розлетівся на друзки.

Ніхто навіть не помітив, як з уламків вискочив крихітний хлопчик.
Наче моторне мишеня він прошмигнув у шпарину помосту й зник.
Грізні охоронці ще розганяли кийками народ, знатні візири, підхопивши хана
під руки, ще не встигли відвести його до палацу, а Ярти-гулок був уже далеко.
Підстрибом біг він по вулицях міста й весело наспівував зухвалу пісеньку
чарівного птаха Біль-Біль-Гоє:
Він мерзотник, він мучитель,
Він людей простих губитель!
Наш хан – найгірший хан!
|

І в садах за парканами, і в переповнених народом чайханах, у караван-сараях і
на базарах – усюди люди підспівували йому:
Він мерзотник, він мучитель,
Він людей простих губитель!
Наш хан – найгірший хан!
|
Розмахуючи мечами, ханські охоронці металися по місту, наказуючи людям
мовчати. Вони поспішали в один кінець, але пісня лунала вже на іншому краю
міста. Вони мчали назад, а пісня линула за ними слідом.
Можна вбити птаха, але хіба зловиш пісню, коли співає її увесь народ? З
міста до міста, з аулу в аул летить народна пісня, і не наздогнати її ані швидкому
вітру, ані грізному хану.
