Блакитний птах

Туркменська народна казка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Е. Урманче

Було таке, чи не було, а люди ось що розповідають.

В одного селянина народився син на зріст із невеличкий стручок перцю. Як народився, так одразу почав балакати й бігати. Мати подивилася на нього і назвала хлопчика Ярти-гулок, а це означає туркменською – половина верблюжого вуха. Ось який він був маленький.

От якось пішов Ярти-гулок із батьком на базар. Дав батько синові два мідні тенге.

– Ай, – зрадів малюк, – скільки халви, скільки пряників та меду куплю я собі на ці гроші! – І побіг за батьком підстрибом, як молоде козенятко за козою.

Ой, скільки народу зібралося на базарі! Ой, скільки було товарів! Прийшов Ярти у шовковий ряд – торгують купці шовками, барвистими, немов веселка.

Прийшов у килимовий – лежать килими, яскраві, ніби луг, вкритий квітами.

Прийшов у мідний – побачив таці, блискучі, як сонце, глечики, сяючі, немов золото. Стоять перед крамницею жінки, дивляться на мідні казани, тарілки та чаші – не можуть намилуватися.

А хлопці, ковтаючи слинки, юрмилися й дивилися на всі очі на купи фруктів, зварених на меду, на кошики здобних коржів, на блюда із солодкою тягучою нугою. А скільки тут було динь, кавунів, яблук та винограду! Цілий день дивись – усе не передивишся! Усі гроші віддай – всього не купиш. А чи багато можна купити на два мідних гроша?

Ходив, ходив Ярти по рядах, прицінювався, торгувався – нічого не купив, а батька загубив у натовпі.

– Ай, ата-джан, любий батьку! Де ти? – почав кричати малий, піднявшись на гору яблук. – Я тут – твій синочок Ярти-гулок!

А базар шумить, базар кричить: голку легше знайти в пустелі, ніж знайти у натовпі людину. Не почув його батько.

Мало не заплакав Ярти з розпачу, та вчасно схаменувся: «Не до лиця богатирю плакати! Сам знайду дорогу додому».

Так подумав Ярти й одразу повеселішав, поправив на голові тюбетейку і став оглядатися, куди ж іти.

Як раптом, високо над натовпом, зовсім недалеко, він побачив справжнє диво. На довгій жердині зі слонової кістки сидів дивний блакитний птах. Дзьоб у птаха був золотий. Блакитні, як небо, крила, були всіяні діамантовими іскрами наче зірками. Вигнута дугою шийка переливалася рожевим і зеленим, а на маленькій круглій голівці майорів пишний султан, виблискував яскравіше, ніж дорогоцінний камінь рубін. Птах погойдувався на своєму високому сідалі і то складав, то розпрямляв свої блакитні крила.

– Ай! – вигукнув малюк. – Піду подивлюся ближче. За таке диво я готовий віддати усі мої гроші та ще й тюбетейку на додачу!

Стрімголов скотився він з купи яблук і став пробиратися до чудового птаха. Але це було не так вже й просто. Віслюки, пішоходи, навантажені тюками верблюди раз у раз перетинали йому дорогу. Мало не потрапив малюк під копита коня, якого вели на продаж два джигіта. Але і найдовшій дорозі приходить кінець. Так кажуть люди – так і було. Зрештою, потрапив і Ярти до чудесного птаха. Але хлопчик вважав, що побачить тут радість і тріумф, а побачив зовсім інше.

Біля жердини, на якому красувався дивовижний птах, сиділи три чоловіки. В одного халат увесь був вимараний фарбами, в другого – вся борода вкрита дерев'яною тріскою, а третій, у фартусі з волової шкіри, був чорний як сажа. І фарбар, і різьбяр, і коваль – усі троє були сумні. Опустивши голови, сиділи вони на землі, а навколо них юрмилися жінки, старі й діти і плакали гіркими сльозами.

– Що тут сталося? Чому ці люди плачуть? – як комар запищав Ярти, видершись на плече водоноса, що торгував солодкою водою.

Той відповів:

– Гей, хлопче, я бачу – ти прийшов здалеку і не знаєш, яке горе спіткало цих людей.

– Звичайно, я нічого не знаю, – пошепки відповів Ярти.

І водоніс почав свою сумну розповідь.

– Наш хан – людина горда, жорстока і несправедлива. Покликав він до себе різьбяра, найкращого в нашому місті, і наказав йому вирізати з дерева чарівного птаха Біль-Біль-Гоє.

Багато казок склав народ про цього дивного птаха. Прекрасний, немов сонце, раз на рік злітає він на землю. Він співає свої чудові пісні й приносить людям щастя! Але хіба може людина своїми грубими руками створити чарівного птаха? Замислився різьбяр. Але він був вправний майстер і виконав наказ хана. Точнісінько в строк він приніс до палацу свого птаха, і всі, хто бачив його, застигли у захваті – ніколи ще не бачили вони такої тонкої, такої чудової роботи.

Але хан спохмурнів і сказав: «Непоганий птах, але хіба ж ти не бачиш, дурний майстре, що він безбарвний. Якщо до ранку цей птах не заблищить і не засяє, як сонце, я накажу відрубати тобі голову».

Засмутився майстер. Не кажучи ані слова, він узяв птаха і відніс до свого друга, знаменитого малювальника. Цим майстром вже багато років пишаємося ми всі, пишається наше славне місто. І от за одну тільки ніч малювальник примусив птаха виблискувати, як сонце. Він вкрив його золотом і блакиттю, а крила дивного птаха обсипав алмазним пилом.

Рано вранці два майстри понесли до палацу чудового птаха.

Вони несли його вулицями міста, і люди, бачачи його, сміялися від утіхи, плескали в долоні, танцювали й співали від щастя й від захвату!

Але грізний хан закричав: «Чому радієте, дурні! Це не птах Біль-Біль-Гоє, а шматок дерева, забруднений фарбами! Гей, майстри, якщо до ранку ваш дурний птах не навчиться вертіти головою і розмахувати крилами, я накажу стратити усіх різьбярів і всіх малювальників!»

Ще більше засмутилися майстри. Не сказавши ані слова, вони взяли птаха й віднесли до майстерного коваля. Цілу ніч працював коваль, і, коли вранці друзі повернулися до нього, чудовий птах змахнув крилами, кивнув витонченою голівкою і заклацав позолоченим дзьобом.

Не тямлячись від радості усі троє – різьбяр, малювальник і коваль побігли до ханського палацу. Вони принесли із собою блакитного птаха, і птах цей виблискував, як сонце, махав крилами і крутив головою, зовсім як живий.

Вони чекали щедрої нагороди, але, побачивши птаха, жорстокий хан закричав і затупотів ногами; він так розгнівався, що полум'я вилітало у нього з ніздрів. «Нероби! – кричав хан. – Ваш товар ні на що не годен! Хіба це чарівний птах? Він мовчить, він не вміє співати. Це не Біль-Біль-Гоє, що приносить людям щастя!»

Ах, скільки днів не намагалися вправні майстри, блакитний птах так і не навчився співати. І от зараз прийдуть ханські охоронці, вони схоплять нещасних людей і кинуть до в'язниці. А з ханської в'язниці – усі знають – ніхто ще не повертався живим. Ось чому гірко плачуть їхні нещасні дружини й діти.

Так сказав водоніс і теж заплакав, а слідом за ним тоненьким голоском заридав і Ярти-гулок.

Чи довго плакав Ярти, ніхто не знає, але ось натовп зашумів, захвилювався.

– Розійдіться! – пролунали гучні голоси.

Ярти озирнувся і побачив, що прямо до майстрів наближаються ханські охоронці з оголеними мечами і разом із ними начальник варти – гладкий і розлючений, як дикий кабан.

– Нікчеми! – захрипів він, підійшовши до майстрів. – Ви порушили наказ хана: ваш птах мовчить! За таку зухвалість на вас чекає жорстоке покарання!

Майстри промовчали, а жінки, старі й діти, почувши такі слова, заплакали ще голосніше.

«Гей, плачем тут не допоможеш! – сказав сам до себе Ярти-гулок. – Ніж плакати, чи не краще провчити жорстокого хана! Адже я знаю, як це зробити!»

Він втер кулачком сльози і став швидко видиратися на жердину.

Хвилина – і малюк сидів уже під крилом дивного птаха.

Звичайно, цього ніхто не помітив.

– Схопити злодіїв! – перекрикуючи плач натовпу, заревів гладкий начальник, і охоронці, змахнувши кривими мечами, вже зробили крок вперед, але в цей час чарівний птах розкрив свій золочений дзьоб і голосно сказав:

– Ти сам злодій! Сам злодій! Ці люди гідні нагороди! Вони найдосконаліші за всіх майстрів у світі!

Натовп ахнув. Охоронці з переляку позадкували, вже не сміючи наблизитися до майстрів, а начальник варти так і закляк із відкритим ротом. Птах же, змахнувши крилами, повернув до майстрів свою точену голівку і дзвінко проспівав:

Не сумуйте, добрі люди. Йдіть в палац, все добре буде!

Радісні вигуки пролунали в натовпі:

– О дивний птах Біль-Біль-Гоє! Ти зглянувся з нас, ти зрозумів наше горе й заспівав! Несіть же його скоріше до палацу, нехай заспіває він ханові свою чарівну пісню і позбавить невинних людей від лютої смерті!

І ось майстри, ще не вірячи своєму щастю, підхопили птаха і понесли до палацу. А слідом за ними натовпом полинув народ.

Злий, наче голодний тигр, хан сидів на своєму золоченому троні і кусав свою чорну бороду, а візири, охоронці, мухобої та кати стояли перед ним на колінах, не сміючи дихати від страху. Вони з нетерпінням чекали, коли примчиться гонець і доповість ханові, що всім трьом майстрам відрубали голови. Але гонець не з'являвся. Як раптом наче море зашуміло за стінами палацу. Двері відчинилися і, оточені вартою, до палацу увійшли різьбяр, малювальник і коваль. Спокійно, як переможці, вони несли на високій жердині різьбленого птаха.

«Геть!» – хотів крикнути розлючений хан, але птах розправив крила, похитав голівкою й заспівав:

Наймудріший від усіх наш хан! Найдобріший від усіх наш хан!

Зморшки на обличчі хана почали розгладжуватися. А птах продовжував:

Він наймудріший мудрець, Найхоробріший боєць - Наш хан – найкращій хан!

Хан вже усміхався. Він погладжував свою смоляну бороду і похитував головою, слухаючи пісні, що вихваляли його все більше й більше.

Коли птах закінчив співати, хан весело розсміявся.

– Гей, візири! – наказав він царедворцям. – Дати майстрам у нагороду мішок яєчної шкаралупи і безхвостого віслюка на додачу. Вони непогано зробили свою справу!

Він був дуже задоволений своїм жартом. А потім додав:

– Негайно ж винесіть цього прекрасного птаха на площу! Нехай увесь мій народ почує, як славить хана чарівний Біль-Біль-Гоє!

І ось з воріт палацу рушила дивна хода. Попереду йшов хан у величезній парчевій чалмі, а за ним крокували візири в золотих халатах. Вони несли на високій жердині чудового птаха.

Хан піднявся на встелений килимами поміст, змахнув рукою, і провісники-велетні засурмили в довгі мідні сурми, закликаючи народ до тиші й порядку. На площі стало так тихо, що було чути, як хлюпається вода у водоймах. І в цій тиші пролунав голос хана:

– О чарівний птах Біль-Біль-Гоє! Потіш нас усіх своєю дзвінкою піснею, прекраснішої за яку ми ще ніколи не чули. Співай сміливо, співай тільки правду й нічого не бійся!

Птах підстрибнув на жердині, поклацав дзьобом, покрутив голівкою, відкашлявся й свиснув на всю площу:

Найгрізніший від усіх наш хан! Найхитріший від усіх наш хан!..

Хан зблід, але хіба міг він привселюдно наказати замовкнути чарівному птахові, якого щойно просив говорити щиру правду й нічого не боятися?

А птах продовжував ще голосніше:

Він мерзотник, він мучитель, Він людей простих губитель! Наш хан – найгірший хан!

Почувши таку пісню, царедворці заткнули вуха, охоронці вихопили мечі, а хан, витріщивши очі, заверещав на всю площу:

– Замовкни!

Настала мертва тиша, як раптом, у задніх рядах, пролунав сміх.

– Хто сміється? – захлинаючись від гніву, заревів хан. – Усіх накажу стратити, повісити, усім відрубати голови!

– Гей, мій хане, не лусни від люті! – весело прокричав птах, і народ відгукнувся на його слова таким гучним сміхом, що зграї голубів злетіли з даху палацу і заметушилися над площею.

Розлючений хан підбіг до птаха, вхопився за жердину і з розмаху вдарив його об поміст. Пролунав тріск, і прекрасний птах розлетівся на друзки.

Ніхто навіть не помітив, як з уламків вискочив крихітний хлопчик. Наче моторне мишеня він прошмигнув у шпарину помосту й зник.

Грізні охоронці ще розганяли кийками народ, знатні візири, підхопивши хана під руки, ще не встигли відвести його до палацу, а Ярти-гулок був уже далеко. Підстрибом біг він по вулицях міста й весело наспівував зухвалу пісеньку чарівного птаха Біль-Біль-Гоє:

Він мерзотник, він мучитель, Він людей простих губитель! Наш хан – найгірший хан!

І в садах за парканами, і в переповнених народом чайханах, у караван-сараях і на базарах – усюди люди підспівували йому:

Він мерзотник, він мучитель, Він людей простих губитель! Наш хан – найгірший хан!

Розмахуючи мечами, ханські охоронці металися по місту, наказуючи людям мовчати. Вони поспішали в один кінець, але пісня лунала вже на іншому краю міста. Вони мчали назад, а пісня линула за ними слідом.

Можна вбити птаха, але хіба зловиш пісню, коли співає її увесь народ? З міста до міста, з аулу в аул летить народна пісня, і не наздогнати її ані швидкому вітру, ані грізному хану.