|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Андрійко-мудрійко
Білоруська народна казка в обробці Олеся Якимовича
Ілюстрації - О.Якутовіч
Переклад українською - Б.Чайковський
Жив один цікавий до всього хлопець Андрій. Хотів він усе знати. Куди не гляне, що не побачить — про все в людей розпитує, до всього довідається.
Пливуть у небі хмари... Звідкіля вони взялися? Куди пливуть? Шумить за селом річка... Куди біжить її вода? Росте ліс... Хто насадив його? Чому пташки з крилами, всюди вільно літають, а людина не має крил?
Відказували йому люди, відказували, зрештою бачать, що й самі не знають, що відказувати.
— Ти, Андрійку, хочеш бути мудрійком, — почали глузувати з нього люди. — Хіба можна все знати?
Та не вірить Андрій, що не можна всього знати,
— Піду, — каже, — до самого сонця: воно всюди світить, усе бачить і все знає. Воно мені розкаже, чого я сам не відаю.
Покинув Андрій свою хатину та й пішов шукати того місця, де сонце на ночівлю вкладається.
Іде та й іде, коли бачить — сидить край дороги на камені чоловік і питає всіх: «Доки я тут сидітиму?»
Андрій так само не міг нічого йому відказати.
Пішов далі. Бачить, чоловік плечима підпирає тин.
— Що це ти, дядьку, робиш? — питає Андрій. Навіщо цей старий тин підпираєш?
— Не знаю... Може, ти знаєш?
— Якби знав, то не шукав би того, хто все знає,— відказав Андрій і подався далі своєю дорогою.
Пройшов трохи, коли бачить — чоловік сміття перегрібає.
— Навіщо ти, дядьку, сміття перегрібаєш?
— Не знаю...
— Ну й я не знаю,— сказав Андрій і пішов собі.
Довго він ішов чи недовго, прийшов у великий ліс. Цілий день блукав по ньому, кінець кінцем надвечір вибрався на галявинку. І тут йому раптом аж очі засліпило: таке сяйво з галявинки заяскріло. Розплющив він очі, бачить — неподалік сонцеві палаци, як вогонь, горять. Ледве зайшов він до палацу — нічого від блиску не видно. Розгледівся якось, бачить — сидить у кріслі старенька сонцева мати.
— Чого ти, хлопче, прийшов сюди? — питає вона.
Вклонився їй Андрій та й каже:
— Прийшов до сонця про дещо розпитати...
— Про що ж?
— Про все, чого сам не знаю.
— А чого ж ти сам не знаєш?
Почав їй розказувати Андрій, а стара слухала, слухала та й позіхати стала.
— Гаразд,— каже вона,— зачекай трішки — хутко син повернеться на ніч. А я тим часом подрімаю: страшенно зморилася за довгий день.
Вийшов Андрій з палаців, розклав вогонь, почав смажити сало на рожні: зголоднів же за довгу дорогу!
Наївся він сала з хлібом, захотілося пити. Пішов до річки й нагнувся до води. Раптом бачить — підіймається з дна річки дівчина, та така гожа, що й очей не відвести. І дівчина на нього задивилася.
— Не пий води з річки,— каже вона,— бо сонце тебе спалить!
— Але ж мені дуже пити хочеться...
— Йди за мною.
Привела дівчина хлопця до старого дуба, а з-під нього б'є джерело чистої студеної води.
Нагнувся Андрій і напився досхочу джерельної води.
Тим часом почало спускатися з неба сонце у свої палаци. Треба до нього йти, але не може він з вродливою дівчиною розлучитися.
— Ти ж гляди, не кажи сонцю, що мене тут бачив,— сказала дівчина, знялася вгору й засяяла звідти ясною зорею.
Пішов Андрій у палаци. А там сонце так пече, що аж стіни палаців тріщать. Але те Андрієві пусте - напився джерельної води, то й не може сонце його дійняти. Тільки шапку насунув на чоло, щоб очей йому не висмалило.
Розказав Андрій сонцю, чого прийшов. Сонце й каже:
— Вчити тебе не маю часу. Але влаштую так, що ти все сам знатимеш.
По цім слові зібрало сонце всі свої промені в один пучок і сяйнуло хлопцеві в голову. І Андрій одразу відчув, що голова йому стала ясною і світлою, тільки страшенно горить, а серце раптом холодним зробилося, як лід...
Вийшов Андрій з палаців. Кепсько відчув себе з холодним серцем. І тоді він згадав про гожу дівчину. Й так захотілося побачити її ще бодай раз, що аж млосно йому стало. Заходився він кликати її. Скотилася з неба ясна зоря і стала перед вродливою дівчиною. Як глянув на неї Андрій, зразу відчув, що серце йому знову стало таким, як було.
Узяв Андрій дівчину за руку і повів у свій край. І такий він щасливий тепер ішов, що й пташкам з крилами не заздрив.
Підійшли вони до того чоловіка, що сміття перегрібає.
Глянув на нього Андрій і все зрозумів.
— Ти,— каже він чоловікові,— шукаєш у смітті загублені копійки і лише дарма час тратиш. Берися ліпше за роботу, то швидше заробиш ті копійки, ніж знайдеш.
Послухав його чоловік, кинув марну роботу, взявся працювати й нажив і господарство, і гроші для власної потреби...
Йдуть вони далі, побачили чоловіка, що тин плечима підпирає. Глянув на нього Андрій та й каже:
— Не підпирай ти, чоловіче, того, що згнило, бо все одно воно впаде. Постав ліпше новий тин.
Послухався його чоловік і поставив новий тин замість гнилого.
Аж ось побачили вони того чоловіка, що на камені сидить і сам не знає, доки йому так сидіти. Андрій і каже:
— Не будь, чоловіче, таким скупим. Дай посидіти на цьому камені й іншим подорожнім.
Зняв Андрій чоловіка з каменя й сів сам з дівчиною. А чоловік веселий побіг додому.
Відпочили вони трохи та й рушили собі далі, у той край, де жив Андрій.
І тепер не Андрій людей про все розпитує, а люди його.
Так став Андрій за всіх наймудрішим.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова