Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт



Гірничий майстер

П.Бажов

Гірничий майстер

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Назарук

Катя – Данилова наречена – так заміж і не вийшла. Років зо два чи три минуло, як Данило пропав, – вона й зовсім з пори вийшла. Коли вже за двадцять років, то по-нашому, по-заводському, вважається, що стара вже дівка. Хлопці таких рідко сватають, більше вдівці. Ну, а ця Катя, гарна з себе була, усе до неї женихи лізуть, а вона усім відповідає:

– Данилові обіцялася.

Її вмовляють:

– Що поробиш! Обіцяла та не вийшла. Тепер про це й згадувати нема чого. Давно людина згинула.

Катя на своєму стоїть:

– Данилові обіцялася. Може, ще й прийде він.

Їй тлумачать:

– Нема його в живих.

А вона вперлася на своєму:

– Ніхто його мертвим не бачив, а для мене він тим паче живий.

Бачать – несповна розуму дівка, – відстали. Інші сміятися почали: прозвали її мертвяковою нареченою. Так до неї й пристало. Катя Мертвякова та Катя Мертвякова, наче іншого прізвиська й не було.

Тут якась моровиця на людей пішла, і у Каті батькі померли. Родичів у неї багато. Троє братів одружених та сестер заміжніх декілька. Пересварилися вони між собою – кому на батьківському місці залишатися. Катя бачить – безладдя пішло, та й каже:

– Піду-но я в Данилкову хату жити. Зовсім Прокопич старий став. Хоч догляну його.

Брати-сестри вмовляють, звичайно:

– Не годиться це, сестро. Прокопич хоч стара людина, а хтозна, що про тебе скажуть.

– Мені, – відповідає, – що з того? Не я плетухою стану. Адже Прокопич мені не чужий. Прийомний батько мого Данилка. Батьком його кликатиму.

Так і пішла. А родичі не сильно й тримали. Про себе подумали: зайвий з хати – шуму менше. А Прокопич що? Йому це до душі припало.

– Дякую, – каже, – Катрусю, що про мене згадала.

От і стали вони разом жити. Прокопич за верстатом сидить, а Катя по господарству порається – на городі, зварити-приготувати і всяке таке. Господарство невеличке, звичайно, на двох... Катя – дівчина моторна, усе швидко в неї. Впорається та й сідає за якесь рукоділля: пошити-сплести... Спершу у них все гладенько котилося, тільки Прокопичу все гірше та й гірше. День сидить, два лежить. Виробився, старий став. Катя й почала міркувати, як їм далі жити.

Гірничий майстер

"Рукоділлям жіночим не прогодуєшся, а іншого ремесла не знаю".

От і каже Прокопичу:

– Батьку! Ти б хоч навчив мене чогось простого.

Прокопичу навіть смішно стало.

– Що ти! Хіба це дівоча справа за малахітом сидіти! Зроду такого не чув.

Ну, вона все ж таки почала придивлятися до Прокопичевого ремесла. Допомагала йому, де можна. Розпиляти, пошліфувати. Прокопич і став їй всяке показувати. Не те, щоб щиро. Бляшку обточити, ручки до виделок-ножів зробити і всяке таке, що в ходу було. Проста, звичайно, справа, копійчана, а все ж таки прибуток при нагоді.

Прокопич недовго зажився. Тут брати-сестри вже почали Катю примушувати:

– Тепер тобі хоч-не-хоч треба заміж виходити. Як ти сама житимеш?

Катя їх обрізала:

– А це не ваша печаль. Ніякого мені вашого жениха не треба. Прийде Данилко. Вивчиться в горі та й прийде.

Брати-сестри руками на неї махають:

– Чи ти сповна розуму, Катерино? Таке й казати гріх! Давно померла людина, а вона на нього чекає! Дивись, ще блазнити почне.

– Не боюся, – відповідає, – цього.

Тоді родичи запитують:

– На що хоч жити будеш?

– Про це, – відповідає, – теж не турбуйтеся. Протримаюся сама.

Брати-сестри так зрозуміли, що від Прокопича грошенята залишилися, і знов за своє:

– От дурна! Якщо гроші є, чоловіка неодмінно треба в хату. Не дай Боже, – хтось прийде по гроші. Скрутять тобі голову, як курчаті.

– Скільки, – відповідає, – на мою долю випаде, стільки й проживу.

Брати-сестри довго ще шуміли. Хто кричить, хто вмовляє, хто плаче, а Катя торочить своє:

– Протримаюся сама. Ніякого вашого жениха не треба. Давно в мене є.

Розсердилися, звичайно, родичі:

– Якщо щось, то до нас і не приходь!

– Дякую, – відповідає, – братики милі, сестриці люб'язні! Пам'ятатиму. Самі теж не забудьте – проходьте мимо!

Сміється, значить. Ну, родичі з хати геть. Залишилася Катя сама-самісінька. Поплакала, звичайно, спочатку, а потім і каже:

– Брешеш! Не піддамся!

Витерла сльози і пішла поратися. Мити та шкребти – чистоту наводити. Впоралася – і одразу до верстата сіла. Тут теж свій порядок наводити почала. Що їй не потрібно, то подалі, а що постійно треба, то під руку. Навела лад та й хотіла вже за роботу сідати:

"Спробую сама хоч одну бляшку обточити".

Кинулася, а каменю такого немає. Уламки Данилкової дурман-чаши залишилися, тільки Катя берегла їх. В окремому вузлі вони були зав'язані. Від Прокопича каменю, звичайно, багато залишилося. Тільки Прокопич до смерті на великих роботах сидів. Ну, і камінь усе великий. Друзки та шматочки всі підібралися – використалися на дрібну саморобку. От Катя й думає:

"Треба, мабуть, піти на рудникових відвалах пошукати. Чи не попадеться підходящий камінь".

Від Данилка та й від Прокопича вона чула, що вони біля Зміїної гірки брали. От туди й пішла.

На Гумешках, звичайно, завжди люди є: хто руду розбирає, хто возить. Дивляться на Катю – куди вона з кошиком пішла. Каті це не до вподоби, що на неї дарма очі витріщають. Вона й не стала на відвалах з цього боку шукати, обійшла гору. А там ще ліс був. От Катя по цьому лісі й залізла на самісіньку Зміїну гору, та тут і сіла. Гірко їй стало – Данилка згадала. Сидить на камені, а сльози так і біжать. Людей немає, ліс навколо, – вона й не ховається. Так сльози на землю й течуть.

Гірничий майстер

Поплакала, дивиться – біля самої ноги малахіт-камінь видніється, тільки увесь в землі сидить. Чим його візьмеш, якщо ані кайла, ані лопати? Катя все ж таки поворушила його рукою. Здалося, що камінь не міцно сидить. От вона і давай прутиком якимось землю відгортати від каменю.

Відгребла, скільки можна, почала витягати. Камінь і подався. Наче хрупнуло знизу, – як гілочка обламалася. Камінець невеличкий, наче плитка. Завтовшки пальця в три, шириною з долоню, а завдовжки не більше двох чвертей. Катя навіть здивувалася.

– Якраз по моїх думках. Розпиляти його, то скільки бляшок вийде. І залишків майже ніяких.

Принесла камінь додому й одразу почала розпилювати. Робота не швидка, а Каті ще треба господарство вправити. Дивишся, увесь день в роботі, і нудьгувати нема коли.

Гірничий майстер

Тільки як за верстат сідати, все про Данилка згадує:

– Подивився б він, який тут новий майстер з'явився. На його та на Прокопичевому місці сидить!

Знайшлися, звичайно, бешкетники. Як без цього... Вночі під якесь свято засиділася Катя за роботою, а троє хлопців і перелізли до неї через паркан. Полякати хотіли чи ще щось – їхня справа, тільки всі п'яні. Катя чиркає пилкою і не чує, що у неї в сінях люди. Почула, коли вже в хату ломитися стали:

– Відчиняй, мертвякова наречена! Приймай живих гостей!

Катя спершу вмовляла їх:

– Ідіть, хлопці!

Ну, їм це байдуже. Ломляться у двері, тільки й дивись – зірвуть. Тут Катя скинула гачок, розчинила двері й кричить:

– Заходьте, кого першим рубати?

Хлопці дивляться, а вона із сокирою.

– Ти, – кажуть, – не жартуй!

– Які, – відповідає, – жарти! Хто за поріг, того й по лобі.

Хлопці хоч і п'яні, а бачать – справа кепська. Дівка дужа, рука міцна, око рішуче, і сокиру, напевно, в руках тримала. Не посміли увійти. Погаласували-погомоніли, забралися та ще самі ж про це й розповіли. Хлопців і стали дражнити, що вони троє від однієї дівки втекли. Їм це не сподобалося, звичайно, вони й наплели, ніби Катя не сама була, а за нею мертвяк стояв:

– Та такий страшний, що хоч-не-хоч, а втечеш.

Хлопцям чи то повірили – чи ні, а чутка з того часу пішла:

– Нечисто в цій хаті. Недарма вона сама живе.

До Каті це дійшло, тільки вона тим не переймалася. Ще подумала: "Нехай плетуть. Мені так навіть краще, якщо боятися почнуть. Іншим разом, дивись, і не полізуть".

Сусіди й на те дивуються, що Катя за верстатом сидить. Насміхатися почали:

– За чоловіче ремесло узялася! Що в неї вийде!

Це Каті боляче відгукнулося. Вона й сама гадала:

"Чи вийде в мене самій?" Ну, все ж таки опанувала себе: "Для базару згодиться! Хіба багато треба? Аби рівно було... Невже й того не подужаю?"

Розпиляла Катя камінець. Бачить – візерунок дуже вдало припав, і як намічено, в якому місці поперек відпиляти. Здивувалася Катя, як гарно все вийшло. Поділила по-готовому, обточувати почала. Справа не дуже хитра, а без звички теж не зробиш. Помучилася спочатку, а потім навчилася. Гарні бляшки вийшли, а відходів майже зовсім немає.

Наробила Катя бляшок, ще раз подивувалася, який підходящий камінець виявився, і стала міркувати, як продати роботу. Прокопич таку дрібницю до міста, траплялося, возив і там все в одну крамницю здавав. Катя багато разів про цю крамницю чула. От вона й придумала піти до міста.

"Спитаю там, чи будуть наперед мою роботу приймати".

Зачинила хату та й пішла пішки. У Польовій і не помітили, що вона до міста пішла. Дізналася Катя, де той господар, який у Прокопича роботу приймав, і заявилася прямо до крамниці. Дивиться – повно тут всякого каменю, а малахітових бляшок ціла шафа за склом. Народу в крамниці багато. Хто купує, хто роботу здає. Господар суворий та поважний.

Катя спершу й підступити боялася, потім наважилася й питає:

– Чи не треба малахітових бляшок?

Господар пальцем на шафу вказав:

– Хіба ти не бачиш, скільки в мене цього добра?

Майстри, що роботу здавали, підтакують йому:

– Багато тепер на цю роботу майстрів розвелося. Тільки камінь переводять. Того не розуміють, що для бляшки візерунок гарний треба.

А один майстер був із польовських. Він і каже господареві потихеньку:

– Дурнувата ця дівка. Бачили її сусіди за верстатом. Оце, мабуть, настругала.

Господар тоді й каже:

– Ну ж бо, покажи, з чим прийшла?

Катя й подала йому бляшку. Подивився господар, потім на Катю втупився та й каже:

– В кого вкрала?

Каті, звичайно, це прикро здалося. По-іншому вона заговорила:

– Яке твоє право, не знаючи людини, таке про неї казати? Дивись, якщо не сліпий! У кого можна стільки бляшок на один візерунок вкрасти? Ну ж бо, скажи! – і висипала на прилавок усю роботу.

Господар і майстри бачать – вірно, на один візерунок. І візерунок рідкісний. Наче з середини дерево виступає, а на гілці птах сидить і внизу теж птах. Виразно видно і зроблено чисто.

Покупці чули цю розмову, потягнулися теж подивитися, тільки господар одразу всі бляшки прикрив. Бач, зачепило.

– Не видно в купі. Зараз я їх під склом розкладу. Тоді й вибирайте, що кому сподобається. – А сам Каті каже: – Іди-но в ті двері. Зараз гроші отримаєш.

Пішла Катя, і господар за нею. Зачинив дверцята, запитує:

– Скільки хочеш?

Катя чула від Прокопича ціни. Так і сказала, а господар давай реготати:

– Що ти!.. Що ти! Таку ціну я лише одному польовському майстру Прокопичу платив та ще його приймаку Данилкові. Оце майстри були!

– Я, – відповідає, – від них і чула. З тієї ж сім'ї я.

– Он що! – здивувався господар. – Так це, мабуть, у тебе Данилкова робота залишилася?

– Ні, – відповідає, – моя.

– Камінь, може, від нього залишився?

– І камінь сама знайшла.

Господар, мабуть, не вірить, а тільки сперечатися не став. Розрахувався по-чесному та ще й каже:

– Наперед трапиться таке зробити, неси. Безвідмовно приймати буду і ціну покладу справжню.

Пішла Катя, радіє, – скільки грошей отримала! А господар ті бляшки під скло виставив. Покупці набігли:

– Скільки?

Він, звичайно, не помилився, – удесятеро проти купленого призначив, та ще й примовляє:

– Такого візерунка ще не бувало. Польовського майстра Данила робота. Краще за нього ніхто не зробить.

Прийшла Катя додому, а сама все дивується:

– Оце диво! Мої бляшки найкращі виявилися! Гарний камінець попався. Пощастило, мабуть. – Потім подумала: – А чи не Данилко це мені звісточку подав?

Подумала так, схопилася й побігла на Зміїну гору.

А той майстер, що хотів Катю перед купцем осоромити, теж додому повернувся. Заздрісно йому, що у Каті такий рідкісний візерунок вийшов. Він і придумав:

– Треба подивитися, де вона камінь бере. Може Прокопич чи Данило їй нове місце якесь вказали?

Побачив, що Катя кудись побігла, він і пішов за нею. Бачить – Гумешки вона обійшла і кудись за Зміїну гірку пішла. Майстер туди ж, а сам думає: "Там ліс. Лісом до самої ямки прокрадуся".

Гірничий майстер

Зайшли в ліс. Катя зовсім близько і анітрохи не ховається, не оглядається, не прислуховується. Майстер радіє, що йому так легко дістанеться нове місце. Раптом збоку щось зашуміло, та так, що майстер навіть злякався. Зупинився. Що таке? Поки він так розбирався, Катя й пропала. Бігав він, бігав по лісі. Ледве вибрався до Сіверського ставка – версти мабуть за дві від Гумешек.

Катя й не відала, що за нею підглядають. Забралася на гору, до того самого місця, де перший камінь знайшла. Ямка ніби побільшала, а збоку знову такий самий камінець видно. Похитала його Катя, він і відстав. Знову, як сучок, хрупнув. Узяла Катя камінець і заплакала-заголосила. Ну, як дівки-баби по небіжчику ревуть, різні слова примовляють:

– На кого ти мене, любий мій друже, покинув, – і всяке таке...

Наревілася, ніби легше стало, стоїть – задумалася, на рудник дивиться. Місце тут на кшталт галявинки. Навколо ліс густий та високий, а з боку рудника обрідно пішов. Сонце вже сідає. Сутеніти почало, а в тому місці – де рудник – сонечко світить. Так і палає це місце, і всі камінці на ньому блищать.

Каті це цікавим здалося. Хотіла ближче підійти. Зробила крок, а під ногою й схрупнуло. Відвела вона ногу, дивиться – аж землі під ногами й немає. Стоїть вона на якомусь високому дереві, на самісінькій верхівці. З усіх боків такі ж самі верхівки. У прогалині між деревами внизу видно трави та квіти, і зовсім вони на тутешні не схожі.

Інша б на її місці злякалася, крик-вереск здійняла, а вона зовсім про інше подумала:

"Он вона, гора, розкрилася! Хоч би на Данилка поглянути!"

Гірничий майстер

Тільки подумала і бачить крізь прогалину – йде хтось унизу, на Данилка схожий і руки вгору тягне, наче сказати щось хоче. Каті світ потьмарився в очах, так і кинулася до нього... з дерева! Ну, а впала одразу на землю, де стояла. Схаменулася та й каже собі:

– Мабуть, спокушати мене почало. Треба скоріше додому йти.

Йти треба, а сама сидить та сидить, усе чекає, чи не розкриється знову гора, чи не з'явиться Данилко. Так до темна й просиділа. Тоді тільки й додому пішла, а сама думає: "Все ж таки побачила Данилка".

Той майстер, який за Катею підглядав, додому до цього часу прибіг.

Подивився – хата Катіна на замку. Він і причаївся, – подивлюся, що вона притягла. Бачить – йде Катя, він і встав поперек дороги:

– Куди це ти ходила?

– На Зміїну, – відповідає.

– Вночі? Що там робити?

– Данила побачити...

Майстер так і кинувся, а на другий день по заводу чутки поповзли:

– Зовсім з глузду з'їхала мертвякова наречена. Ночами на Зміїну ходить, небіжчика чекає. Як би ще завод не підпалила, з дурного розуму.

Брати-сестри почули, знову прибігли, почали сварити та вмовляти Катю. Тільки вона і слухати не стала. Показала їм гроші й каже:

– Як гадаєте, звідки це в мене? У хороших майстрів не беруть, а мені за першу роботу стільки відвалили! Чому так?

Брати чули вже, як їй пощастило, і кажуть:

– Випадково. Про що тут казати.

– Таких, – відповідає, – випадків не було. Це мені Данило сам такий камінь підклав і візерунок вивів.

Брати сміються, сестри руками махають:

– І справді з глузду з'їхала! Треба прикажчикові сказати. Як би й справді завод не підпалила!

Не сказали, звичайно. Посоромилися сестру видавати. Тільки вийшли та й змовилися:

– Треба за Катериною доглядати. Куди піде – одразу ж за нею бігти.

А Катя проводила рідню, двері замкнула та й почала новий камінець розпилювати. Пиляє та загадує:

– Якщо такий самий буде, значить, не привиділося мені – бачила я Данилка.

От вона й поспішає розпиляти. Кортить їй подивитися, який візерунок вийде. Ніч вже давно, а Катя все за верстатом сидить. Одна сестра прокинулася в цей час, побачила вогонь у хаті, підбігла до вікна, дивиться крізь щілину у віконниці й дивується:

– І сон її не бере! Лихо з цією дівкою!

Відпиляла Катя дощечку – візерунок і показався. Ще кращий від того. Птах з дерева донизу полетів, крила розправив, а знизу назустріч інший летить. П'ять разів цей візерунок на дощечці. З точки в точку намічено, як поперек розпиляти. Катя тут і думати не стала. Схопилася та й побігла кудись. Сестра за нею. Дорогою постукала до братів – біжіть, мовляв, скоріше. Вибігли брати, ще народ погукали. А вже світати почало. Дивляться – Катя повз Гумешки біжить. Туди всі й кинулися, а вона, видно, і не чує, що народ за нею. Пробігла рудник, повільніше пішла в обхід Зміїної гірки. Народ теж трохи затримався – подивимося, мовляв, що вона робитиме.

Катя йде, як завжди, на гірку. Дивиться, а ліс навколо якийсь небувалий. Помацала рукою дерево, а воно холодне та гладеньке, як камінь шліфований. І трава внизу теж кам'яна показалася, і темно ще тут. Катя й думає:

"Видно, я в гору потрапила".

Родичі та народ тим часом переполошилися:

– Куди вона поділася? Щойно тут була, і не стало!

Бігають, метушаться. Хто на гірку, хто навколо гірки. Перегукуються один з одним: "Там не видно?"

А Катя ходить в кам'яному лісі й думає, як їй Данилка знайти. Походила-походила та й закричала:

– Данилко, озвися!

Шум по лісі пішов. Гілки застукотіли: "Немає його! Немає його! Немає його!"

Тільки Катя не вгамовується:

– Данилко, озвися!

По лісі знову: "Немає його! Немає його!"

Катя знову:

– Данилко, озвися!

Тут Господиня гори перед Катею і показалася.

– Ти навіщо, – запитує, – у мій ліс прийшла? Чого тобі? Може камінь гарний шукаєш? Бери будь-який та йди скоріше!

Гірничий майстер

Катя тут і каже:

– Не треба мені твого мертвого каменю! Подавай мені живого Данилка. Де він у тебе захований? Яке твоє право чужих женихів зманювати?

Ну, смілива дівка. Прямо на горло наступати стала. Самій Господині! А та нічого, стоїть собі спокійнісінько:

– Ще щось скажеш?

– А те й скажу – віддавай Данилка! У тебе він...

Господиня розреготалася та й каже:

– Ти, дурна дівка, чи знаєш, з ким говориш?

– Не сліпа, – кричить, – бачу. Тільки не боюся тебе, розлучниця! Анітрохи не боюся! Хоч які хитрощі в тебе, а до мене Данилко тягнеться. Сама бачила. Що, взяла?

Господиня тоді й каже:

– А ось послухаємо, що він сам скаже.

До того в лісі темно було, а тут одразу наче ожив він. Світло стало. Трава знизу різними вогнями загорілася, дерева одне від одного красивіші. Крізь прогалину галявину видно, а на ній квіти кам'яні, і бджілки золоті, як зірочки, над тими квітами. Ну, така, чуєш, краса, що вік би не надивився. І бачить Катя – біжить по цьому лісі Данилко. Прямо до неї. Катя назустріч кинулася: "Данилко!"

– Зачекай, – каже Господиня й питає: – Ну, Данило-майстре, вибирай – як бути? З нею підеш – усе моє забудеш, тут залишишся – її і людей забути доведеться.

– Не можу, – відповідає, – людей забути, а її кожної хвилини пам'ятаю.

Гірничий майстер

Тут Господиня усміхнулася ясно та й каже:

– Твоя взяла, Катерино! Забирай свого майстра. За відважність і мужність твою ось тобі подарунок. Нехай у Данила все моє в пам'яті залишиться. Тільки оце нехай міцно забуде! – І галявина з дивовижними квітами одразу згасла. – Тепер ідіть у той бік, – вказала Господиня та ще й попередила: – Ти, Данило, про гору людям не розповідай. Кажи, що на вишкіл до дальнього майстра ходив. А ти, Катерино, і думати забудь, що я в тебе нареченого зманювала. Сам він прийшов по те, що тепер забув.

Вклонилася тут Катя:

– Пробач, що не так сказала!

– Пусте, – відповідає, – що кам'яній зробиться! Для тебе кажу, щоб розладу між вами не було.

Гірничий майстер

Пішли Катя з Данилком по лісі, а він все темніше й темніше, а під ногами нерівно – пагорби та ямки. Озирнулися, а вони на руднику – на Гумешках. Час ранній, і людей на руднику немає. Вони потихеньку і пробралися додому. А ті, що за Катею побігли, усе ще по лісі бродять та перегукуються: "Там не видно?"

Шукали-шукали, не знайшли. Прибігли додому, а Данилко біля віконця сидить.

Злякалися, звичайно. Цураються, закляття різні вимовляють. Потім бачать – люльку Данилко набивати став. Ну й заспокоїлися.

"Не стане ж, – гадають, – мертвяк люльку палити". Підходити стали один по одному. Дивляться – і Катя в хаті. Біля печі порається, а сама рада-радісінька. Давно її такою не бачили. Тут і зовсім осміліли, до хати увійшли, розпитувати стали:

– Чого це тебе, Данило, давно не видно?

– В Коливань, – відповідає, – ходив. Почув про тамтешнього майстра по кам'яній справі, ніби краще за нього немає. От і закортіло повчитися трохи. Батько покійний відмовляв. А я не послухав, потайки пішов, Каті тільки й сказав.

– Нащо, – запитують, – чашу свою розбив?

– Ну, таке... З вечірки прийшов... Трохи зайвого випив... Щось не сподобалося, от і жахнув її. В кожного майстра таке, мабуть, траплялося.

Тут брати-сестри до Каті підступати почали, чому не сказала про Коливань. Тільки від Каті теж нічого не домоглися. Одразу їм відрізала:

– Чиє б нявчало, а ваше б мовчало! Мало я вам казала, що Данилко живий. А ви що? Женихів мені підсовували та з пантелику збивали! Сідайте-но краще за стіл. Яєчня в мене готова.

На тому все й скінчилося. Посиділа рідня, погомоніла про це та про те, та й розійшлися. Увечері пішов Данилко до прикажчика. Той покричав, звичайно. Ну, все ж таки владнали справу.

От і стали Данилко з Катею у своїй хаті жити.

Добре, кажуть, жили, у злагоді. Данилка тепер усі гірничим майстром звали. Краще за нього ніхто не міг зробити. І достаток у них з'явився. Тільки де-не-де – а й замислиться Данилко. Катя розуміла, звичайно, – про що, та мовчала.



Автор: Бажов П.; ілюстратор: Назарук В.

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова