|
В однієї дівчинки жило маленьке сіре кошеня. Воно було таке вперте, що все хотіло робити по-своєму.
Якось вийшло кошеня погуляти,
а дівчинка йому каже:
— Не йди далеко, заблукаєш.
Не послухалося кошеня і
пішло у ліс.
Йшло-йшло та й заблукало. Ходить котик по лісу, ніяк дороги
додому не знайде, — так і ходив до ночі.
Раптом заухкав у лісі пугач. Злякалося кошеня, сіло на пеньок і
заплакало.
Біжить мимо зайчик. Побачив кошеня і питає:
— Ти чого тут сидиш?
А кошеня йому відповідає:
— Я загубився.
— От дивак, — здивувався зайчик. — Ти хто такий?
— Не знаю, — каже кошеня, — я маленький.
— От дурний, адже мама в тебе хто?
— А в мене замість мами дівчинка, — відповідає кошеня.
Засміявся зайчик, сів біля пенька на траву, заплескав вухами і почав
думати.
Думав-думав та й каже:
— А ти стрибати вмієш?
— Стрибати я добре вмію, — відповідає кошеня.
— Ну тоді ти зайченя, — каже йому зайчик. — Ходімо, я тебе додому
відведу.
Пострибали вони разом. Перестрибнули канаву, а зайченя й питає:
— А чому в тебе вуха маленькі?
— От причепився, — розсердилося кошеня, — чому та чому. Чи не все
одно? У мене зате хвіст довгий.
— Ну гаразд, — відповів зайчик, — тоді пішли далі.
Привів зайчик кошеня до городу, де жили зайці.
— Мамо, — каже він зайчисі, — я в лісі зайченя знайшов.
— Добре, — відповідає зайчикова мама, — дай йому поїсти та лягайте
спати, пізно вже.
Взяв зайчик капустяний лист і дає кошеняті.
— На!
— Що — на? — дивується кошеня.
— Це значить, бери та їж, — каже йому зайчик.
Взяло кошеня капустяний лист і заплакало.
— Я, — каже, — їсти його не вмію, я маленький.
— Що ти все маленький та маленький, — передражнив його зайчик, — я
сам теж маленький, а дивись як...
Вихопив він у кошеня капустяний лист і одразу його згриз, тільки один
кінчик лишився.
Взяло кошеня кінчик капустяного листа і стало ним сльози витирати.
Побачила кошеня зайчикова мама, похитала головою.
— Ні, — каже, — це не зайченя.
— Зайці! — закричала вона, — Ану швидше всі сюди, подивіться,
якесь звірятко мій син у лісі знайшов.
Зібралися зайці, дивляться, ніяк не можуть второпати, що це за звір
незрозумілий.
Вийшов з ліщини старий кульгавий та кривоногий заєць.
— Відійдіть, — каже, — дайте мені подивитися.
Оглянув кульгавий заєць кошеня з усіх боків і питає:
— А чи вмієш ти лазити по деревах?
— Вмію, — відповідає кошеня.
— Ну тоді ходімо, я відведу тебе додому. Я знаю, хто ти. Ти —
білченя. Бачите: вуха маленькі, а хвіст довгий та пухнастий.
— Вірно, вірно, — закричали зайці. — Як це ми раніше не здогадалися.
Пошкандибав кривоногий заєць, а кошеня за ним. Перейшли вони через поле,
зайшли на узлісся і прийшли до старого дуба. Тут у дуплі жила білка.
Підійшов кульгавий заєць до дупла і затарабанив по стовбуру.
— Хто там, — крикнула зверху білка.
— Це я, кульгавий заєць, білченятко до тебе привів.
— Нехай лізе сюди, — каже білка. — Мені ніколи, я запаси на зиму
готую.
Полізло кошеня по дубу. Лізло, лізло, насилу дібралося. Сунулося в
дупло, а білка йому дає шишку:
— На, — каже, — бери, їж.
Образилося кошеня:
— Сама таке їж, — каже кошеня і кинуло шишку.
— Як ти смієш, — закричала білка, — шишки кидати! От я тебе покараю!
Хотіла вона його відшльопати, замахнулася лапою та зупинилася.
Подивилася і
каже:
— Адже ти не білченя!
— Я не знаю, — відповідає кошеня, — я їсти хочу.
— Що тобі дати, — каже білка, — хочеш сушених грибів?
— Ні, — відповідає кошеня, — я мишку хочу.
— От дурний, — розсердилася білка, — що ж ти мені раніше не сказав, я
б відразу здогадалася, що ти їжаченя.
Привела білка кошеня до їжаків.
— Заберіть, — каже, — ваше їжаченя, його в лісі знайшли.
— Нехай іде до їжаченят, — відповідає їжачиха, — мишку з'їсть та
спати лягає.
Повечеряло кошеня та тільки-но лягло спати разом з їжачатами, як схопиться!
— Ой, не можу, усі боки поколов, — і заплакало.
Прокинулася їжачиха і каже:
— Що мені з тобою робити? Не зайченя ти, не білченя, не їжаченя. Хто
ж ти?
— Я не знаю, — відповідає кошеня, — я маленький.
Позіхнула їжачиха та пішла спати до себе в нору. А кошеня сіло під
деревом і проплакало всю ніч.
Вранці, коли визирнуло сонечко, на високій сосні прокинулася ворона.
Побачила вона кошеня і каже:
— А я знаю, хто ти.
— Хто? — питає кошеня у ворони.
— Кошеня ти, ось хто, — відповідає ворона.
— Правду кажеш? — говорить кошеня.
— От дивак, чи то я кошенят не бачила?
— Вороно, вороно, — запитує їжачиха, — а чи не знаєш ти, де він
живе?
— Знаю.
— То відведи його додому.
Ворона полетіла, а кошеня за нею побігло. Вийшли вони з лісу на
дорогу. Побачило кошеня будинок, задерло хвостика і побігло щодуху.
Прибігло і каже:
— Ніколи більше в ліс ходити не буду.
|
