Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Бартош Тібор

Циганка-герцогиня

Циганська легенда

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – О.Кірієнко

Сталося це ще тоді, коли волоські цигани роз'їжджали на возах по всій країні. Історію цю я чув від батька. Правда вона чи ні – не можу сказати, сам не бачив, а якщо хто хоче знати, нехай походить по білому світу й дізнається.

Давно це було. Кочував табір по дорогах прекрасної Трансільванії. Циганчата прямо у візках виростали, цигани й не розбиралися, хто з них чий, увесь табір був як одна сім'я. Коли коні стомлювалися, цигани розкладали намети і ставали на перепочинок. Роми торгували, а ромни, тобто циганки, ходили по селах, крали та ворожили, – так і жили. І не думали цигани, чия земля, на якій вони розташувалися. "Поки ми тут, наша – ото й усе".

Якось зупинилися вони на ночівлю на землі одного герцога, розпрягли коней на запашній травичці. Вечоріло. Цигани поспішали розкинути намети, щоб ще завидна встигнути приготувати вечерю. І встигли. Ось уже перед шатром Вайди запалало велике багаття, з'явилися казанки, а в них – жирні кури, – словом, настала пора вечері.

Як це там вийшло – не знаю, тільки герцог о тій порі якраз перебував у своєму маєтку. Пішов він прогулятися ввечері – побачив полум'я багаття і циганський табір.

– Добрий вечір, цигани. Перепрошую, що завадив вашій вечері.

Так і так, мовляв, герцог я, і хочеться мені знати, що відбувається у моїх володіннях.

Цигани, що сиділи навколо вогню, теж привітали вельможу. Спиною до герцога стояла циганка, через плече у неї була перекинута довга вузька стрічка з тіста. Один кінець її вона тримала в руках. Жінка долонями розплющувала тісто, потім відривала від нього шматочки – і ті, ніби самі, летіли у казанок з киплячою юшкою, а стрічка ставала все коротшою. Поки цигани та вельможа розмовляли про те та про се, жінка скінчила варити тісто, і тепер на великому глиняному блюді здригалися великі, жирні, посипані солодким сиром галушки.

Потекли у вельможі слинки, коли він побачив циганськи ласощі, і не тільки ласощі... Коли він сидів і розмовляв, раптом помітив біля вогню одну чайорі (тобто дівчину циганською). Дівчина ця була така красуня, яких не бачив він навіть на княжих балах. Подивився герцог на чайорі, та так і не міг більше відвести від неї очей.

Що робити? Сподобалася йому дівчина, дуже сподобалась, тільки от циган багато, а він сам-один, ні заманити красуню, ні вкрасти. Тут спала йому на думку одна хитрість.

– Пане Вайдо! – каже він. І правильно каже: у ті часи Вайда вважався великою людиною; товстий, складений вдвічі золотий ланцюг виблискував у нього на жилеті, на пальці сяяв перстень з іскристим каменем. Йому були підвладні й життя, і смерть ромів. – Пане Вайдо! Я ще ніколи в житті не їв галушок по-циганськи. Прийміть мене до своєї компанії, я охоче повечеряю з вами. А щодо випивки, то про неї я вже подбаю.

– Які можуть бути розмови, сідайте з нами, це велика честь для нас, – відповідає Вайда. – Якщо вже вашій милісті захотілося покуштувати нашої убогої вечері – не питайте, підсаджуйтеся до нас.

Але герцог, перш ніж сісти з ними, пішов додому – замок його був недалеко – і наказав своєму керуючому завантажити на віз і відвезти до табору діжку відмінного старого токайського вина. А сам мерщій назад. Він летів як на крилах: красуня циганка все стояла у нього перед очима.

Присів герцог разом із ромами навпочіпки і став їсти галушки, як вони, дерев'яною виделкою. Після вечері, коли відкрили діжку, герцог зробив вигляд, ніби щойно помітив дівчину, ніби вперше глянув на неї, і звернувся до неї з такими словами:

– А ну, красуню, прошу тебе, заспівай нам щось.

– Заспівай, заспівай, донечко! – підтримав Вайда. – Адже пісня твоя, Мірікля (перлина циганською), така само прекрасна, як і ти сама!

Дівчина підвелася з землі, підняла свої чудові очі та й заспівала тихо і сумно. Вона співала так, що аж душа здригнулася, а потім трусонула червоною в оборках спідницею і пішла танцювати. Вона танцювала крихітними кроками, і ніжки її, узуті в червоні черевички, теж були крихітні; йде-йде, аж ось як закрутиться, так як притупне! А скрипка співає, заливається.

Тоді всі цигани теж піднялися зі своїх місць, оточили дівчину і теж пустилися в танок.

Коли танці скінчилися, улігся табір спати. Тільки герцогу не спиться. Усе ввижається йому красуня Мірікля. Як заволодіти нею? Як же?

Зранку, тільки-но почало світати, знову з'явився він у таборі і звернувся до циган з такою промовою:

– Слухайте мене, цигани, та гарненько! Скажу вам, що придумав я цієї ночі. Ідіть усі за мною і розташуйтеся біля мого замку. Не буде у вас жодних турбот, ані клопоту про їжу, чи про питво: мій керуючий і мої слуги усе подадуть вам, усе, що душі вашій буде завгодно. І коням вашим краще буде у моїх стайнях.

Так вони й зробили. Перебралися цигани на нове місце і зажили з того дня без горя й турбот. Слуги – у герцога їх було безліч – як могли догоджали циганам. А герцог тільки одну думку плекав: як би дістати дівчину.

Але дні йшли за днями, і все залишалося як і раніше. Дівчина допомагала готувати матері, дружині Вайди, доглядала дітей, щоб ті не залишали навколо герцогського замку якихось слідів. Під вечір приходили молоді цигани, що крутилися біля красуні.

"Поки все спокійно, – думає герцог, – але настане день і набридне їм сите життя, тоді підуть вони від мене, як апостол Павло від волохів". Засумував герцог: адже з кожним днем він все більше закохувався у красуню-циганку.

Одного ранку підходить він до Вайди та й каже:

– Пане Вайдо, я дуже прошу вас, дозвольте вашій доньці зайти до мене, до мого замку, я хочу показати їй свої хороми і всі свої скарби.

– Гаразд, – каже Вайда, – нехай іде.

От мати почала наряджати її, а герцог тим часом стояв перед їхнім шатром і чекав.

Раптом він почув, як мати, одягаючи дівчину, говорить їй:

– Послухай-но казочку, що я тобі розповім, красуню! Жила колись циганочка, звали її так само, як і тебе, – Мірікля. Привалило їй одного разу велике щастя, доню моя. Якийсь король, чи може герцог – я вже не знаю, та не в цьому справа: в одного дерева гілки ростуть вище, в іншого нижче, – словом закохався король у ту дівчину. Забрав її до свого замку, годував-поїв, чим тільки не пригощав він її, обіцяв їй багато грошей і хотів, щоб вона належала йому. Але дівчина сказала так: "Якби ти був циганом, я б стала твоєю і грошей твоїх не взяла б".

З цими словами пішла вона з замку і повернулася до батька. Незабаром після цього один молодий хлопець попросив її руки, вона й вийшла за нього. Кажуть, і зараз живуть у злагоді та любові. От і кінець казці, доню моя. Візьми шаль, накинь на плечі та йди.

Казка ця була уроком не лише для дівчини, але й для герцога. Ішов він з дівчиною вгору по дорозі до замку, а сам усе про ту казку думав. А коли прийшли, він показав дівчині свій замок, картини, усе своє багатство, потім повів її до найкращої кімнати. Тут на них вже чекав накритий стіл. Яких тільки страв на ньому не було! Їж-пий, чого душа забажає.

Попоїли вони, і герцог сказав дівчині так:

– Прекрасна Мірікля, тепер я хочу запитати у тебе про дещо. Випадково я чув казку твоєї матері, дружини Вайди, яку вона розповідала, одягаючи тебе. Я питаю: чи хочеш ти, щоб кінець тієї казки був інакший, кращий? Якби я попросив твоєї руки, пішла б ти за мене заміж?

Дівчина розгубилася і навіть не знала, що вона може відповісти у таку хвилину великому герцогу? Вона щось бурмотіла і нарешті все ж таки зізналася, що вона, мабуть, не проти, але їй не хотілося б розлучатися зі своїми. Та й батько хтозна що скаже на це.

Герцог тільки на це й чекав! Помчав він униз по сходах і потягнув за собою дівчину прямо до батька-Вайди. Сказав герцог Вайді все, як годиться.

– Більше ні про що не буде у вас турботи, пане Вайдо, навіки залишитеся моїми гостями і ви, і ваша родина, і весь ваш народ, – так закінчив герцог свою промову.

Вайда одразу ж зібрав усіх ромів: так і так, мовляв, герцог хоче взяти в дружини мою дочку. Тоді вони – роми, значить, – можуть, залишитися гостями вельможі до самої смерті.

Старим це припало до смаку, як-не-як дочка Вайди буде герцогинею, а якщо й їм з того щось перепаде, то чого ж роздумувати.

Але молоді хлопці затялися: адже дехто з них давно вже ласкаво поглядав на Міріклю.

А все ж зробили так, як вирішили старі, бо Вайда ні з ким, крім старих, не захотів радитися. Одразу ж призначили день весілля.

І все б нічого, та тільки хлопці не могли ніяк змиритися з цим. Ох, і розпалилися ж вони! Недарма в їхніх жилах текла циганська кров! Вирішили вони відбити охоту в герцога одружитися з циганкою. Поговорили, обговорили все між собою, потім один з них, той, у кого найбільше свербіли руки, підійшов до герцога і став задирати його і говорити всякі образливі речі.

– Послухай, хлопче! – терпляче відповів герцог. – Якби ти не був моїм гостем, я б тут же на місці покремсав тебе.

– Не будь ви господарем, а я – гостем, я б давно з вас посміявся.

– Посміявся, кажеш?

– Саме так.

– Бачу, в тебе в руках добра палиця з кизилу. Покажи-но, на що вона годиться.

– А ось на що.

З цими словами молодий циган так змахнув палицею, що якби він ударив по залізу – іскри бризнули б. Та тільки сам герцог теж був не промах, битися й він умів. Герцог відскочив убік, і палиця вдарилася об землю. Тоді він наступив ногою на кінець палиці, нагнувся, схопив і став викручувати палицю з рук цигана. Це не було легко. Хлопець тримався міцно! Раптом в руці у нього блиснув леградский ніж, чурі. Герцог вдарив палицею хлопця по руці, на руці цигана показалася кров, він упустив чурі.

– Послухай мене, хлопче, залиш ти свого нода там, де він лежить. Ні до чого нам кровопролиття. Ти ж знаєш, якщо ти пораниш мене, чи вб'єш, тебе розірвуть мої слуги, а прекрасна Мірікля все одно не буде твоєю, навіть якщо б я того захотів. Будь краще моїм кумом, а щоб утамувати печаль, іди, вибери собі у моїй стайні пару гарних коней. Вони допоможуть тобі забути горе.

Послухав циган герцога, що ще залишалося бідному циганському хлопцю: що не кажи, але ж герцог щойно здолав його. Подякував циган йому за честь та й бочком-бочком геть.

Весілля було наступного дня. Ковбасники, кравці, кухарі й слуги працювали, висолопивши язики. Так вони поспішали! Люди дуже любили свого пана-герцога, але якщо він щось наказував, усі тремтіли перед ним. Так у метушні минув день.

На другий день до полудня все було готове. Роми причепурилися: і жінки, і чоловіки почепили на себе все своє золото. І почалося весілля. Але не в церкві, весілля святкували за циганським звичаєм: пішли ходою на зелену галявину в густому лісі, що ріс навколо замку. Герцог сам до ладу не розумів, що робиться, але не втручався: нехай роблять цигани по-своєму, як знають.

На галявині поставили на землю образ Діви Марії. Поряд з образом встав Вайда і покликав до себе наречену з нареченим.

– Чи можеш ти, наречений, заприсягтися, що любиш цю дівчину? Чи можеш ти присягтися пресвятою Марією від щирого серця? І ти, наречена, чи присягаєшся ти, що в усьому будеш слухняна своєму майбутньому чоловікові? А тепер присягніть обидва від щирого серця ім'ям пресвятої Марії, образ якої тут, перед вами, що ви залишитеся чоловіком і дружиною до тих пір, поки любитимете один одного.

Після цього Вайда з'єднав їхні руки і весільна хода зі співом попрямувала до замку. У замку на гостей чекав пишний бенкет.

Не знаю, коли настав веселощам кінець – не відомо, скільки днів минуло – адже весілля в ті часи тягнулися й по пів місяця. Отже, нарешті почалося спокійне життя, і спало герцогові на думку запросити до себе відомих вчених, щоб вони навчили його дружину писати й читати, щоб зробили з неї справжню герцогиню.

І з усіх околиць стали з'їжджатися до замку різні герцоги й вельможі, щоб подивитися на небачену красуню, на нечувану розумницю, що оселилася у сусідньому замку.

Але одного дня цигани зникли з володінь герцога. Не звикли вони до достатку та до життя на одному місці, от і піднялися. Посідали у візки та й вирушили туди, куди сонце світить.

Як пішли цигани, засумувала молода герцогиня. Усе стоїть біля вікна, очей не зводить з дороги, немов чекає від цієї дороги доброї звістки. Але дні йшли за днями, а звісток усе не було, і герцогиня ставала все сумнішою. Дарма втішав її герцог ласкавими словами й поцілунками.

Якось так сказала вона своєму чоловікові:

– Мій любий чоловіче, роз'їдає моє серце туга. Звикла я вдома до тієї їжі, що готувала моя мати, не судіть мене за це. Зізнаюся, не раз я тікала з замку до табора до неї на обід. І тепер мені так хочеться скуштувати коржів моєї матері, таких, які тільки вона вміє смажити, але тут, серед ваших людей, немає того, хто міг би приготувати їх. А я дуже хочу коржів.

Як почув це герцог та як дізнався, що хочеться його пані-герцогині всього-на-всього коржів, зрадів він і став скликати з усієї околиці умілих куховарок. "Готуйте швидше для моєї дружини коржі, та покваптеся!"

І почалося куховарство, та тільки все дарма: не знали ці жінки, як готувати циганські страви, стали вони пригощати пані-герцогиню всякою всячиною – і смаженим, і печеним. Але герцогиня тільки сумно хитала головою:

– Не те, все не те.

Нарешті герцогу набридла ця марна метушня, і він розігнав усіх куховарок, боячись, як би його люба дружина не захворіла від вигляду й запаху всіх цих страв. Він ще сильніше кохав її тепер, адже вона збиралася народити йому дитину.

Зрештою молода герцогиня сказала своєму чоловікові:

– Дозвольте мені самій приготувати коржі так, як при мені їх робила мати. Вони такі смачні, що той, хто покуштує їх хоч раз, більше нічого в житті не захоче. Побачите, ви без сорому зможете почастувати цими коржами і ваших друзів-вельмож.

Герцог одразу ж вирішив перевірити, чи правду каже його дружина. Він потайки знову скликав панів з усієї тієї країни, а герцогині велів куховарити, якщо вже їй так цього хочеться. Хіба міг цей нещасний подумати, що його дружина, навіть ставши герцогинею, все одно залишиться циганкою!

На другий день Мірікля засукала рукава своєї білосніжної серпанкової сукні і стала розводити посеред герцогського двору багаття. То присяде біля вогню, то встане, то присяде, то знову встане, нарешті підійшла вона до герцога і скаржиться, незручно, мовляв, їй працювати у такому коштовному вбранні, хочеться перевдягнутися у своє старе дівоче плаття. "Добре, – подумав герцог, – тим краще, нехай мої гості будуть здивовані". А молода герцогиня вдягла своє колишнє плаття і стала підкидати хмиз у багаття. До тих пір вона підкидала хмиз, поки вугілля не стало червоним. Тоді вона приготувала з тіста круглі коржі й стала кидати їх на вугілля. Кине корж, почекає трохи. Переверне корж і знову почекає. А коли коржі спечуться, спритно вихоплює їх з вогню, а на їх місце кидає інші. Тим часом з готових коржів вона акуратно відскребла гар. Розламала вона один корж навпіл і простягнула своєму чоловікові.

Поки коржі пеклися, гості підійшли до багаття і оточили його. Мірікля нікого не обійшла: кожному дала по коржу. Дивуються гості: звідки, мовляв, взялася ця моторна гарна циганочка. Вони, звичайно, не впізнали її у старому платті.

Наминають гості пишні коржі за обидві щоки, і герцог серед них. Їсть він і сміється, слухаючи, що гості кажуть:

– Яка гарна циганка! Я б охоче забрав її до себе, щоб готувала і для мене, тільки як би моя дружина, ця стара відьма, не переламала б мені за це хребет.

Герцог вирішив: нехай гості досхочу наговоряться, а тоді він їм скаже: "Придивіться до цієї куховарки", – і пошле її перевдягнутися у герцогську сукню.

Проте не сталося так, як він задумав.

– Погляньте-но, та уважно, на цю циганочку: невже не впізнаєте її? Адже це моя мила жінка, Мірікля.

Гості повернулись до багаття, але там її вже не було.

– Зачекайте трохи, вона зараз прийде, тільки зніме з себе оте циганське лахміття, – сказав герцог.

Тим часом відкрили діжку, і стали гості наповнювати чарки. Герцог схаменувся тільки тоді, коли діжка була вже майже порожня.

– Куди ж зникла Мірікля?

Герцог послав по дружину слуг, але ті повернулися ні з чим. Не на жарт злякався тоді герцог і кинувся на розшуки. А Міріклі немає ні в замку, ні на подвір'ї!

Тут і слуги, і гості, ті, що молодші, сіли на коней. До самого ранку шукали. Обнишпорили всю околицю, і далекі ліси, і густі зарості – усе марно. Так і не знайшли Міріклі.

Можливо, десь у далекому Задунайському краю, у наметі свого батька-Вайди, народила вона синочка герцогської крові. А може, сталося все так, як у казці її старої матері.

Автор: Тібор Б.; ілюстратор: Кірієнко О.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова