Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Ульчська народна казка
у переказі Дмитра Нагішкіна
зі збірки "Амурські казки"

Сирота Мамбу

Переклад українською – Володимир Прокопенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Генадій Павлішин

Ульчі на Амурі давно живуть. З того часу, як вони прийшли сюди, маленькі сопки великими стали, великі річки маленькими стали.

Три роди ульчів – Сулакі, Пунаді, Губату – родичами були, один вогонь мали. Усі поряд жили: на березі Амуру їхні села одне за одним стояли.

Жили ульчі дружно. Усім селом хати ставили: хто глину місить, хто стовпи рубає, хто лати на покрівлю тягає. Усім селом рибу ловили: хто на великому човні, хто на оморочці, хто, на колоді сидячи, рибу в сіті заганяє. З лісовими людьми, з водяними людьми дружно жили – завжди і нерпа, і таймень, і кета, і соболь, і лось у тих ульчів були.

У роду Сулакі хлопчик був один на ім'я Мамбу.

Коли народився він, мати своїм молоком п'ятнадцять днів його вмивала. Батько на колиску Мамбу сокирку та ножа повісив, щоб хлопчик до зброї звикав.

Тільки Мамбу ножа побачив, одразу за нього обома руками вхопився і з колиски виліз.

Здивувалися батько з матір'ю. «Богатирем наш Мамбу буде або нещасною людиною!» – про себе подумали.

А Мамбу з хати вийшов, камінь кинув у вільшаник – рябчика вбив. Над дверима птаха повісив, щоб усі бачили, що в дворі мисливець народився.

«Серед добрих людей найкращим буде!» – сказали тоді про Мамбу.

Лихих людей до тієї пори Сулакі не бачили. Тільки незабаром і з лихими людьми довелося їм зустрітись.

Восени, коли риба йшла, Чулакі повні комори рибою набили, юколи для собак заготували, осетровими та кетовими пузцями запаслися на всю зиму, насушили, нав'ялили риби. Брусниці, суниць, коріння лілій та лохини насушили.

Дивляться якось Сулакі – пливе по Амуру човен. Великий, ніс і корма вгору підняті. Не бачили ульчі таких до цього часу. На човні вітрила жовті. На щоглі знак із золотим драконом тріпоче. Під човном буруни грають. У човні людей багато сидить. У руках у них мечі завширшки в дві долоні, у руках цих людей списи висотою в два зрости. Лоби у людей голені, ззаду – коси до п'ят висять, чорною стрічкою перев'язані.

Кажуть старі:

– Треба по-доброму людей зустріти. Чужі люди, здалеку, видно... Новин у них, напевно, багато...

Каже Мамбу:

– Недобрі це люди! Від них у тайгу піти треба. Навіщо мечі в руках тримають? Навіщо списи наставили?

Зупинився човен біля селища Сулакі.

Вийшли з човна люди. Головного на ношах винесли. Під його вагою вісім носильників згинаються. На голові у нього шапка з пером павича та яшмовою кулькою. Халат на ньому всіма кольорами, як веселка, міниться. Черево у прибулого таке, що за ним і обличчя не видно.

Подивився на нього Мамбу і каже:

– Це не чоловік, а утроба. Нещастя наше приїхало!

– Що ти розумієш! – відказують старі.

Кинулись ульчі до прибулих. Закон велить обігріти, нагодувати, кращий шматок віддати тому, хто приїхав. Жінки на тацях несуть рибу, мось, кашу...

А чоловік-утроба, дивлячись на ульчів, каже:

– Ми ніканського царя люди. Наш цар – найбільший цар на землі, більшого від нього на світі нікого нема! Велів він данину з вас узяти.

Не розуміють ульчі, що таке данина. Нікому ніколи данини не платили. Питають, що це таке.

Відповідає їм ніканський чоловік-утроба:

– Будемо у вас брати по соболю з кожної людини. І так буде вічно! Обіцяє ніканський цар за це бути милостивим до вас. Дозволить вам рибу ловити в річці, звіра бити в лісі і повітрям дихати дозволить.

Здивувались люди.

Жінки кажуть:

– Мабуть, бідні ці люди... Соболів, видно, у них нема... Ніканському царю, певне, холодно... Нехай погріється нашими соболями!

А ніканські люди вже й самі по домівках гайнули. У всі оселі пішли, по всіх коморах полізли, добре, що в ульчів ніяких замків ніколи не було, – від кого зачиняти, коші всі свої! Нишпорять ніканські воїни, тягнуть хутро. По соболю з людини давно взяли, а все хутро: і ведмедя, і соболя, і рисі, і нерпи, і лисиці, і колонка – все в човен цуплять. Очі витріщили, захекались, удвох за одну шкурку хапаються.

Каже Мамбу людині-утробі:

– Чоловіче добрий, уже давно твої воїни взяли те, що ти даниною називаєш, а все тягнуть наше хутро... Скажи, не час припинити це?

Заворушився чоловік-утроба. Голову витягнув, на Мамбу дивиться. Та такими очима, неначе змія Хіму: горять очі у нього зеленим вогнем, так і з'їв би хлопчика!

– А решту мої воїни беруть мені і собі за те, що ми вам милість ніканського повелителя привезли. Стомились ми і витратилися в дорозі, довго до вас їхали...

Бачать старі, що з милості ніканського царя вони все добро втратили. Головами хитають, на ніканських людей образились.

Каже Мамбу:

– Відібрати у них треба все!

А як відбереш?

Знесли ніканські люди все хутро в човен. Зверху на нього чоловік-утроба сів. Відштовхнулися жердинами і попливли назад.

Ось тобі й гості! На частування і не глянули, тільки комори спустошили. Жінки заплакали. Чоловіки лаються.

Мамбу геть розсердився.

– Не нам, то і не їм! – каже.

Вийшов він на берег, свистіти почав.

Усім відомо: коли біля води свистиш – вітер починається. Надув Мамбу щоки. Стільки повітря увібрав, що сам круглий став. Довго свистів. На його свист спершу маленький вітерець прибіг. Заворушилася трава, воду на річці брижами вкрило, на щоглі ніканського човна знак заполоскався. А Мамбу свистить. Прилетів середній вітер на допомогу меншому братові. Зашелестіло листя на гілках, почали вони погойдуватись. На хвилях у річці баранці застрибали. На ніканському човні щогла вигинається. А Мамбу свище. Бачить середній вітер – і в нього сили не вистачає. Покликав на допомогу старшого брата. Примчав великий вітер. Стали дерева гнутись і ламатись. На Амурі вода потемніла, хвилі піною взялися, вище хат піднімаються. З ніканського човна вітрила зірвало, на ніканському човні щоглу зламало, вода човен заливає... А вітер усе дужчає й дужчає. Перекинувся човен. Попадали у воду ніканські воїни. На кому зброї більше було, ті відразу на дно пішли; на кому менше – ті на хвилях борсаються, воду хлебчуть. А чоловік-утроба, як пузир, на хвилі гойдається, потонути не може – надто жирний! Все, що у Сулакі ніканці взяли, у цю бурю втратили, та й своє все розгубили. Насилу-силу на той берег вилізли. До маньчжурського амбаня побігли. Питає той, що з ульчів ніканському царю взяли.

Відповідає чоловік-утроба, із халата воду викручуючи:

– Амурську воду взяли!

А вітер усе дужчає й дужчає...

Вже хати ульчів погойдує. З покрівель лати скидає. Просять старі Мамбу: «Перестань дути!» А Мамбу уже все повітря випустив. Уже без нього гуляють вітри по Амуру. Кричить їм Мамбу: «Годі!» Розігрались вітри, не чують...

Схопив тоді Мамбу свого бойового лука, напнув тятиву із жили лося, наклав стрілу із залізної берези, нанизав на стрілу гарячу жарину і пустив у великий вітер. Злякався великий вітер, додому втік. А за ним середній і маленький вітри втекли.

Тихо стало. Хвилі вляглися. Дерева знову рівно стоять.

Каже Мамбу:

– Рись завжди в одне місце воду пити ходить. Знову ніканські люди сюди прийдуть! Треба з цього місця скоріше йти геть. Чоловік-утроба, доки нас усіх не з'їсть, ходити буде...

Не послухалися старі. Не хотіли рідного місця кидати. «Як можна! – кажуть. – Наші батьки тут поховані».

Минув якийсь час – узимку знову ніканські люди до Сулакі прибули. На великих нартах приїхали. У нарти страшні звірі впряжені: голова, як в оленя, на хвості волосся, на чотирьох ногах круглі копита, на шиї волосся на один бік. Людей удвоє більше, ніж раніше. І чоловік-утроба з ними.

Знову данину вимагають. Знову по коморах пішли.

Каже Мамбу людині-утробі:

– Ніхто ще з одного місця двох гілок не зрізав!

Закричав ніканський чоловік на Мамбу, ногами затупав. Підскочили воїни до Мамбу, вбік відштовхнули.

Пішов Мамбу додому. Ведмежого сала набрав. Шматками його нарізав. До ніканських нарт дістався. Сало знизу до них прив'язав.

Знову ніканці у Сулакі усе з комор вигребли. Хутро, речі всілякі й харчі забрали.

На нарти посідали. На своїх звірів закричали. Поскакали ніканські звірі.

Тільки полоззя скрипить та сніг позаду нарт здіймається.

Знову плачуть жінки. Лаються старі. Каже їм Мамбу:

– Усіх собак сюди давайте!

Привели усіх собак, які в селищі були. Взяв Мамбу найдужчого вожака, шматок сала ведмежого понюхати дав, у ніканський слід носом тицьнув.

Відчув вожак, у який бік сало поїхало, кинувся по сліду. Решта собак – за ним!

Їде чоловік-утроба на нартах своїх. Радіє – багато з ульчів узяв. Скільки царю ніканському віддасть – не рахує, а скільки собі залишить – про те мовчить. Уже до середини Амуру доїхав він зі своїми людьми.

Тут собаки наздогнали ніканських людей.

Ведмежим салом пахне. А де сало, не збагнуть собаки і давай шарпати ніканських людей! Половину на смерть загризли, все по снігу розкидали; тих звірів, що в упряжці були, покусали. Уся валка розладналася.

Кинулись ніканці тікати, а собаки на них висять, уп'ялися... Сяк-так чоловік-утроба аж на тому березі від собак одбився.

Прибігли до маньчжурського амбаня.

Питає той, скільки данини з ульчів узяли. Сам про себе рахує, що ніканському царю послати, що собі залишити.

Відповідає йому чоловік-утроба, з халата й тіла собачі зуби витягаючи:

– Собачі зуби ось узяли!

Розсердився амбань. Велить військо на Сулакі послати. Всіх наказує знищити...

Ціла хмара ніканців на ульчі пішла.

На лихо, Мамбу в селищі не було.

Пішов він до тайгових людей та й затримався. Додому тільки влітку прийшов.

Бачить – усіх Сулакі перебито, всі оселі спалено. Жодної живої душі у всьому світі. Тільки ворони каркають та в небі над селом шуліки кружляють. Бачить Мамбу – хоробро билися Сулакі, багато ніканських воїнів побили, та пізно за зброю взялись – і самі всі полягли.

Заплакав Мамбу-сирота.

Нічого не вдієш... Треба кістки родичів піднімати – так закон велить; за вбитих мститися треба! За кожного вбитого – ворога вбити треба. А одному не впоратися з цим...

Пішов Мамбу до Пунаді допомоги просити. До села дійшов, а там уже й попіл холодний: всі оселі ніканці спалили, всіх Пунаді в полон взяли.

Пішов Мамбу до Губату допомоги просити, за два роди мститись.

До села підійшов. А там порожні оселі стоять. Усі речі вітер пилюгою позамітав. По селу тільки пацюки бігають.

Пішли Губату з рідного села, ніканців злякалися.

Куди пішли, хто знає? Слідів не залишили.

Заплакав Мамбу-сирота. Як ворогам відплатити?

Пішов Мамбу до річкових людей допомоги просити.

Зібралися ті люди. Вислухали Мамбу. Каже йому старий чоловік-калуга:

– Добрі люди Сулакі і Пунаді були! Ми тобі раді допомогти, але без води ми не можемо жити. Як на суші воювати будемо? По землі ходити не вміємо!..

Пішов Мамбу до тайгових людей. Зібрались ті, дізнавшися, що проста людина до них прийшла, допомоги просить.

Розсердилися на ніканців тайгові люди, заричали. Каже старий чоловік-ведмідь сироті-Мамбу, що раді б тайгові люди помститися за Сулакі, помститися за Пунаді – добрі люди були, – та тільки через річку перепливти вони не можуть...

Пішов Мамбу до лісових людей. Уклонився березі, сказав, яке лихо в нього скоїлось.

Каже:

– Ви й річку перепливете, ви й по суші пройдете. Вас прошу допомогти мені! Один не в силах відомстити.

Погодились лісові люди.

Узяв Мамбу сокиру. Багато берез нарубав. Зчистив кору з них. На колодки порізав. Очі їм зробив, щоб бачили дорогу. Ніс на колодках вирізав, щоб відчували запах диму на халатах у тих, хто Сулакі понищив, хто Пунаді забрав. Рукою поплескав. Заворушили колодки очима, на Мамбу дивляться: що скаже?

– Ей ви, дерев'яні люди, – каже Мамбу, – на війну йдіть! Один я не можу за всіх помститися. Вас прошу – йдіть! Тих, хто глумився, в живих не залишайте! Всі йдіть на війну!

Шлях дерев'яним людям показав. Шубовснули ті у воду, тими місцями попливли, звідки ніканські люди приїздили.

Сів на березі Мамбу. Довго сидів. Не їв, не пив, доки дерев'яних людей ждав...

А дерев'яні люди річку перепливли. По землі ніканській побігли. Дісталися ніканського міста. У ньому чоловік-утроба з амбанем у палаці сидять, багатство награбоване ділять, сидять – пролитою кров'ю вихваляються.

І воїни їхні тут же – речі ульчів ділять, за кожну шкуру сваряться.

Раптом з вікна шибка полетіла. У вікна й двері дерев'яні люди вдерлися і давай бити тих, хто кривдив!

Меча не бояться дерев'яні люди. Криків не чують – вух у них немає. Підніжку не підчепиш – ніг у них нема! Помилування не попросиш – серця у них нема!

Усіх кривдників перебили дерев'яні люди. Чоловіка-утробу так з двох боків стукнули, що від нього тільки жирна пляма на підлозі залишилась.

Амбаню таких гуль понаставляли, що він до кінця життя впізнати сам себе не міг.

...Сидить, чекає Мамбу-сирота. Чорний як земля став. Повернулися дерев'яні люди. На берег вилізли.

– Усіх побили, – кажуть, – що далі робити?

– Спасибі, – відповідає їм Мамбу.

Очі дерев'яним людям закрив, носи стесав. Стали вони знову простими колодками. Лози Мамбу нарубав. Тією лозою колоди зв'язав, плота зробив. На того плота сам сів.

Від рідного берега жердиною відштовхнувся, заплакав:

– Як сам житиму тут! Не може людина самотою жити... Інших людей шукати попливу. Ім'я своє забуду, в чужий рід попрошусь... Не хочу самотою...

Поплив Мамбу по Амуру. Буде пливти по річці, скільки сил вистачить.

Повз села пропливатиме, кричати буде: «Гей, люди, своїм мене вважайте! Ім'я мені дайте! До роду свого прийміть!»

Тільки довго Мамбу-сирота не пливтиме.

Такого молодця будь-яке село візьме.

Будь-який старий дід такого молодця сином вважатиме, тільки-но гукне Мамбу...

А про Сулакі, Пунаді і Губата з того часу нічого не чути.

Лише в казках старі люди про них розповідають.

Автор: Ульчська народна казка; ілюстратор: Павлішин Г.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова