В.Сухомлинський

Пшеничний колосок

Збірка оповідань

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Олександр Кошель

Зміст:

Метелик
Як метелик плавав у ставку
Щоб метелик не поколовся
Перший льодок
Фіалка і бджілка
Шпак прилетів
Де ночує водяна лілея
Як бджілка знаходить квітку конвалії
Пшеничний колосок
Їжачок і світлячок
Жаба, що співала по-журавлиному
Як котові соромно стало
Як кіт рибу ловив
Для чого півневі гребінець
Пихатий півень
Як здивувався Мурко
Чому мама так хвалить?
Як злякався Юрко
Як синичка будить мене
Що найсмачніше?
Осінь принесла золотисті стрічки
Зайчик і горобина
Врятував сонечко
Яблуко в осінньому саду
Про що думала Марійка

Метелик

Метелик народився ввечері. Злетів він зі свого листочка. Сонце вже сховалося за обрій. Летить метелик, дивиться з подивом на квіти, на місяць. Раптом бачить щось яскраве, світле. «Це, мабуть, сонце», – думає метелик. Поспішає до нього. А то не сонце, а лампочка.

– Не поспішай, метелику, зупинись. Бо тільки-но доторкнешся до неї – згориш.

Як метелик плавав у ставку

Летів білий метелик над ставком. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе, і метелик пливе.

Летить ластівка над водою, дивується: «Що це таке? Як метелик навчився плавати?» Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулась вода, сколихнулась квітка, загойдався метелик. Весело йому пливти в ставку.

Щоб метелик не поколовся

Маленька дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

Над акацією літав барвистий метелик. Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку – що ж тоді буде?!

Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю.

Мама побачила та й питає:

– Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?

– Щоб метелик не поколовся, – відповіла Зоя.

– Це дуже добре, що ти метелика жалієш, – сказала мама, – але ж і акація без колючок жити не зможе.

Перший льодок

Вчора ввечері на ставку хлюпотіли хвилі. А сьогодні мороз: ставок узявся першим льодком. Тоненький, прозорий льодок. А під ним плаває маленький карасик. Пливе карасик, хоче глянути на берег, а льодок не пускає. Дивується карасик: «Що ж це таке?»

Фіалка і бджілка

Подружили бджілка і фіалка. Фіалка в полі дивилась на світ своїм радісним фіолетовим оком. А бджілка жила у вулику. Багато разів на день прилітала бджілка до фіалки – брала пилок і нектар. Раділа фіалка своїй подрузі.

Та ось прилетіла бджілка, дивиться, а фіалка закрила свою квітку, схилила журливо голівку.

– Чому це ти, фіалко, зажурилася, чому квітку свою закрила? – питає бджілка.

– Ой, лети, бджілко, додому, бо негода наближається. Буде великий дощ.

Прилетіла бджілка додому. І справді, пішов дощ.

Шпак прилетів

Був тихий весняний ранок. Ще не зійшло сонце, тільки небо на сході стало рожевим.

На голій гілочці клена голосно заспівав шпак. Він тільки-но прилетів з далекого теплого краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив: Я вже прилетів! Весна настала!

Спів шпака почув у своєму гнізді горобець. Він спав під стріхою в теплому кубельці. Йому не хотілося рано вставати. Та, почувши шпака, горобець стурбувався. Він розбудив горобчиху, що спала в сусідньому кубельці, й сказав:

– Шпак прилетів. Тепер нам доведеться раніше вставати. Бо за шпаком важко буде якусь їжу роздобути. Він скрізь устигне першим...

Горобчиха зітхнула й відповіла:

– Спасибі шпакові, що будитиме тебе, ледаря.

Де ночує водяна лілея

Є у ставу біла квітка – водяна лілея. Росте вона собі в воді. Радісно розкриває свої пелюсточки до сонця. Сідав на білу квітку метелик. Хоче переночувати, бо вже вечір наближається. Раптом квітка говорить:

– Лети, метелику, шукай собі інших квіток, бо я лягаю вночі спати під водою.

– Чому? – дивується метелик.

– Бо в мене там, під водою, м'яка постіль.

Склала біла лілея пелюсточки й тихо пішла спочивати під воду. А метелик полетів на берег.

Як бджілка знаходить квітку конвалії

Вилетіла з вулика бджілка. Літає над пасікою й дослухається. Чує, десь далеко-далеко дзвенять голосні дзвіночки. Летить бджілка на музику дзвіночків. Прилітає до лісу. А то дзвонять квітки конвалії. Кожна квітка – маленький срібний дзвіночок. Усередині золотий молоточок. Б'є молоточок по сріблу – лунає дзвін, аж до пасіки лине. Ото так конвалія кличе бджілку. Прилітає бджілка, збирає з квітки пилок та й каже:

– Дякую, квітко...

А квітка мовчить. Вона лише зніяковіло опускає голівку.

Пшеничний колосок

Сергійків старший брат Максим пішов служити в армію. Незабаром надіслав додому листа. Пише, що служить далеко-далеко, біля самого моря. А там усе не таке, як удома: скрізь каміння, і море безкрає, суворе.

«Сергійку, – пише брат. – Піди в поле, зірви колосок пшениці, поклади в конверт і надішли мені».

Пішов Сергійко. Зірвав колоска й замислився: що в ньому, в цьому колоску? Навіщо він братові? Поклав Сергійко колоска в конверт. І написав: «Колоска я зірвав на ниві, що починається за нашою хатою». І як написав це – відразу ж збагнув, чому брат колоска просив.

Їжачок і світлячок

Ішов лісом їжачок. Ніс яблуко на своїх голках. Раптом бачить щось світиться. А то такий пеньок. Дай, думає їжачок, візьму шматочок пенька, буду ввечері світити. Бо дітки маленькі в темряві бояться. Узяв він світлячка, приніс додому. Світліше стало в гнізді у їжачка. Дітки-їжаченята зраділи:

– Ой, як світло тепер у нас. Будемо малюнки розглядати.

Жаба, що співала по-журавлиному

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає:

«Навчуся співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується весь жаб'ячий рід».

Довго вчилася жаба співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють з нею жаби по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє, відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й кажуть своїй подружці:

– Ти ж така жаба, як і ми, то чому ж не хочеш говорити по-жаб'ячому?

А жаба відповідає:

– Може, у мене виростуть крильця і я полечу, як журавель.

Як котові соромно стало

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка. Раптом чує – горобці зацвірінькали. Принишк кіт, насторожився. Тихенько почав пробиратися до паркана. А там сидять горобці.

Підповз аж до паркана та як стрибне. Хотів горобця схопити. А горобчик – пурх та й утік. Кіт перелетів через паркан та в калюжу й упав. Вискочив мокрий, брудний.

Іде кіт додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього подвір'я, літають над невдахою і цвірінькають. То вони сміються з кота.

Як кіт рибу ловив

Сів кіт на березі ставка. Думає:

«Рибку половлю».

Бачить, далеко від берега плаває рибка, а до берега не пливе.

– Чому ти, рибко, не пливеш до берега? – питає кіт.

– А як ти підеш, коте, додому, тоді я припливу до берега, – відповідає рибка.

Іде берегом маленький хлопчик та й питає:

– Що це ти, коте, рибку ловиш?

– Та ні, – відповідає кіт. – Гріюся на сонечку.

Для чого півневі гребінець

У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Через те і хвіст у нього такий пишний. Розчесавши хвоста, півень кладе гребінець на голову. А вдень ходить розпустивши хвоста.

Пихатий півень

Ходить півень по подвір'ю. Побачив райдугу барвисту на небі. Побачив і сміється:

– У мене хвіст такий само барвистий – кращий, ніж райдуга.

Та ось пішов дощ. Замочив пихатому півневі хвоста. Звис хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік він на сідало й більше ніколи не хвалився.

Як здивувався Мурко

В однієї бабусі був старий-престарий кіт Мурко.

Лежить Мурко на подвір'ї, на сонечку вигрівається. Заплющив очі, спить, поклавши голову на лапки. Тільки хвостом махає, мух відганяє.

На подвір'ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, курча замовкло. Підійшло тихенько до кота, притулилось до нього й очі закрило. Тепло йому біля кота.

Кіт Мурко почув, що хтось до нього притулився. Відкрив очі, побачив курча. Здивувався кіт Мурко: ну й сміливе ж курча!

Дивиться кіт Мурко на курча з подивом і не знає, що йому робити. Чи злякати курча, щоб воно втекло, чи нехай собі гріється?

Чому мама так хвалить?

Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.

Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.

Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає:

«Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине».

Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.

Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:

– Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.

Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ, він несмачний. Думає Люда:

«Чому ж мама так хвалить?»

Як злякався Юрко

Увечері мама сказала Юркові:

– Піди в сад, принеси яблук.

Юрко пішов у сад. Заліз на яблуню, нарвав яблук і вже зібрався було йти додому. Раптом побачив під яблунею щось кругле й чорне, мов клубочок. Клубочок ворушився.

«Що воно таке?» – здивувався Юрко. Нахилився до клубочка, доторкнувся до нього рукою, а він колючий. Злякався Юрко, аж скрикнув. Випустив з рук яблука й побіг додому. Розповів мамі про колючий клубочок. Мама сміється:

– Та то ж їжак!

Пішов Юрко в сад, щоб яблука забрати, а їх уже під яблунею немає. Довелося знову на яблуню лізти.

Соромно Юркові. Захотілося йому ще раз побачити їжака. Думає Юрко: «Тепер я його не злякаюсь».

Та їжака вже не було. Де ж він подівся?

Як синичка будить мене

Щойно посвітлішає за вікном, прилітає маленька жовтогруда пташка. То – синичка. Шапочка в неї чорно-оксамитова, щічки біляві. На зеленкувато-сірих крильцях кожна пір'їнка ніби пензликом намальована. Синичка стукає гострим дзьобиком у заплакану шибку. Заглядає агатовим оченятком у кімнату. Розвиднюється, я піднімаюся з ліжка, виношу шматочок несоленого сала. Синичка дзьобає сало й співає: «Пінь-пінь». Це вона говорить: «Дякую, завтра вранці я знову прилечу».

Що найсмачніше?

Діти влаштували на дереві годівницю для пташок.

Щодня приносили соняшникове насіння, пшеницю. А синичкам – шматочок сала. Ось і сьогодні повісили сало на ниточку.

Прийшов у садок Дмитрик. Йому дуже хотілося побачити, як снідає синичка. Сів біля вікна й дивиться. Прилетіла синичка, сіла біля шматочка сала і дзьобає. Дзьобне й защебече. Дзьобне й защебече.

«Це вона дякує за сало», – думає Дмитрик.

Захотілося Дмитрикові принести синичці чогось ще смачнішого. Він дуже любив вареники з сиром. Приніс Дмитрик вареника і поклав на годівницю. Не знав Дмитрик, що синички вареників не їдять.

Осінь принесла золотисті стрічки

Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.

Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце. Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх – у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.

Зайчик і горобина

Засипало снігом землю. Нема чого їсти зайчикові. Побачив зайчик червоні ягоди на горобині. Бігає навколо дерева, а ягоди – високо. Просить зайчик: «Дай мені, горобино, одне гроно ягідок».

А горобина й каже: «Попроси вітра, він і відірве».

Попросив зайчик вітра. Прилетів вітер, гойдає, трусить горобину. Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. Їсть зайчик ягоди, дякує вітрові.

Врятував сонечко

Це було влітку. Цілий день пекло сонце, а потім насунули чорні хмари. Пішов дощ.

Під високою гіллястою шовковицею сидів хлопчик Василько. Він не боявся зливи. Його захищало від неї густе листя. Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки. Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибину. Утворилось озерце. На середині цього озерця був маленький острівець. Води все прибувало й прибувало. Ось-ось затопить острівець.

Раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко. Воно бігало від одного краю острівця до другого. «Чому, ж воно не летить?» – подумав Василько. Йому стало жаль сонечка.

Острівець ставав усе меншим. Ось він уже такий, як п'ятачок. Ось він уже не більший від копійки. Сонечко сиділо непорушно.

Василько побіг під дощ. І зразу ж змок до нитки. Та він устиг врятувати сонечко.

Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим листком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

– Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.

Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

– Хай тобі буде яблуко, Ніно...

Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

– Хай тобі буде яблуко, Олю...

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.

Про що думала Марійка

Діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока дівчинка Марійка під високою вербою й чекає. Шукає хлопчик Коля.

Ось він знайшов Ларису. Скрикнула Лариса, засміялася, вибігла зі схованки.

Потім знайшов Коля Петрика. Скрикнув Петрик, засміявся і теж вибіг зі схованки.

Бігають діти, сміються, а Марійки ніхто не шукає.

«Чому ж це про мене забули?» – думає Марійка.

Прикро стало Марійці. Думає вона:

«Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме Коля, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. Ніхто не знайде мене і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, і від цієї думки з очей її на траву впало дві сльозини. Та в ту мить, коли сльозини торкнулися зеленої трави, хтось доторкнувся до Марійчиної руки. То був Коля. Він таки шукав Марійку і знайшов.