Юрій Коваль

Казка про зелену конячку

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков і Н.Ніколаєва

Жила якось на світі Зелена Конячка.

Очі в неї були як аґрус, грива – як хміль, що обплітає паркани й дерева, спина була як м'який мох, і її завжди хотілося погладити. Панчохи на ногах – сріблясті, як листя тополі, а хвіст був схожий, перепрошую, на ялівець.

Жила Зелена Конячка на волі, в лісах, у самій гущавині, і паслася де хотіла. Побачити її серед зелені було дуже й дуже важко, і люди, що ходили до лісу, ніколи її не помічали.

А жив ще на світі хлопець, якого звали Іванко, і він нічого не знав про Зелену Конячку. Ну, не чув, от і все.

От якось пішов Іванко до лісу. Збирав-збирав чорницю – та й забрів у глухомань, де відпочивала Зелена Конячка.

Вона дрімала, як раптом чує – хтось іде. Відкрила очі – Іванко. Йде прямо на неї, а її не бачить. Тільки й дивись – наступить! Що робити?

Зелена Конячка чудово говорила людською мовою, але що тут скажеш, коли прямо на тебе Іванко з чорницею преться?!

Конячка й сама розгубилася і раптом сказала:

– Чу-чу-чу...

Іванко остовпів. Він ніяк не міг зрозуміти, хто це каже йому «чу-чу-чу».

– Чого-чого? – сказав він, а в самого губи затряслися. А очі від жаху так розкрилися, так широко-широко й бездонно, що Зелена Конячка зазирнула в них і відразу його полюбила, навіки й остаточно.

– Тихо, – сказала вона. – Спокійно, Іванку. Це я тут лежу – Зелена Конячка.

– Хто!!! – закричав Іванко. – Хто лежить? Де? Яка конячка???

– Та не кричи ти так! – сказала Зелена Конячка. – Я – добра.

І тут вона махнула хвостом і постала перед Іванком у всій своїй лісовій красі. А Іванко раптом побачив, як ожив перед ним кущ ялівцю і взагалі – весь ліс!

– Уй-ю-юй! – закричав він не своїм голосом, кинув кошика з чорницею і чкурнув з лісу додому.

А Конячка думає: «Чого він так перелякався? Треба йому все пояснити, заспокоїти».

І вона побігла за Іванком навскач.

А він вибіг із лісу, біжить через поле до села, а за спиною чує тупіт копит. Озирнувся – о жах! Конячка! Зелена! Мчить за ним через вівсяне поле!

– Стій! – Конячка кричить. – Стій! Не бійся мене!

А Іванко тікає ще швидше. Добіг до села, до хати забіг.

– Мамко! – кричить. – Татку! За мною Зелена Конячка женеться!

Татко теж бовдур був здоровенний, вискочив на ґанок, схопив граблі. І вже вони удвох кричать:

– Конячка! Зелена Конячка! Жени її!

А був у них сусід, на прізвище Подушко. Він вийшов із хати, побачив Зелену Конячку і швиденько все зрозумів. Схопив міцну мотузку і накинув на шию Конячці. А потім шмагнув батогом, шмагнув ще раз – і загнав Зелену Конячку до загону. А загін цей був на кшталт такого величезного сараю з дахом. Називається – стайня. Тільки коней у ній зараз не було. Вони в полі працювали.

Прив'язав Подушко Зелену Конячку, кинув їй сінця жмут та замкнув сарай на величезний висячий замок.

Ось як по-дурному попалася Зелена Конячка.

– Ну як? Ну що? – Іванко до Подушко підбігає. – Як там Зелена Конячка? Не брикається?

– Яка ще Зелена Конячка? – відповідає Подушко. – Ніяка це не Зелена Конячка. Це звичайна моя власна Конячка, а зелена вона тому, що в траві вивалялася. Придумали ще – Зелена Конячка!

Хотіли Іванко з татком у щілину зазирнути, але Подушко батогом шмагнув.

– Відійдіть, сусіди, від моєї стайні. Я до вас у сарай не заглядаю.

Відв'язав Подушко здоровенного собаку від будки і прив'язав до входу в стайню. А звали цього собаку – Амаркорд. Роззявив Амаркорд вусату та ікласту пащу та так гаркнув, що у навколишніх собак на сто кілометрів навкруги шерсть дибки стала.

Татко й каже:

– Що це ти, Іванку, придумав якусь там Зелену Конячку?

– Ех, татку-татку, – сказав Іванко і гірко заплакав. Тільки тепер він зрозумів, що щастя було у нього в руках, а він від цього щастя втік, та ще й репетував на все горло. Гірко-гірко плакав Іванко. Так довго і так гірко він плакав, що навіки полюбив Зелену Конячку і зрозумів, що тепер не буде йому, Іванкові, спокою ні вдень, ні вночі.

Але ніч ще не настала, а настав вечір. Увечері пригнали з роботи коней.

Подушко стояв біля воріт і лічив коней. І коли всі увійшли до загону, він знову замкнув двері.

І от коні побачили, що в стайні стоїть у стійлі Зелена Конячка.

– Боже мій! – говорили вони. – Зелена Конячка! Невже це ти? Адже ти вільна Конячка, як же ти до Подушка попалася?

– По-дурному попалася, – пояснювала їм Зелена Конячка, – через одного хлопчика. Правда, дуже гарного. Я його полюбила.

– Як же так, – фуркали коні, – полюбити хлопчика! Краще б полюбила якогось гідного коня!

– Коні завжди любили людей, – почувся раптом низький і сильний голос. – І особливо дітей.

Це говорив Вороний Кінь. Він підійшов до Зеленої Конячки і вклонився їй.

– Чи ти впізнаєш мене? – запитав він.

– Я тебе впізнаю, Вороний Коню, – вклонилася у відповідь Зелена Конячка.

– А зараз треба подумати, – сказав Вороний Кінь, – як тобі вибратися на волю.

І коні зсунули свої величезні голови, притиснулися один до одного, і стали думати. Тихо-тихо думали вони. Думали всю ніч і іноді шепотілися.

Нічого, звичайно, і нікому не шепотів цієї ночі Подушко. Але він думав, поклавши свою голову на подушку. У нього, дійсно, величезні подушки на ліжку лежали. Товсті, як свині. І ось які дурниці думав Подушко:

«Треба цю Конячку продати! У цирк! Скільки ж узяти? Скільки дадуть? Га?»

І він почав міркувати і рахувати про себе, а потім засунув свій розум під найбільшу подушку. А зверху ще маленькою подушечкою, із гирькою всередині (щоб не злітала), притиснув.

А на найменшій подушечці, тільки на інший, без гирьки, і в іншій хаті, спав Іванко. Але він спав недовго і раптом прокинувся. Дивиться – навколо ніч. У вікні – місяць. На вулиці світло, і все виблискує місячною зеленню.

Іванко вдягнувся і вийшов на ґанок. Серце його стискалося від того, що є на світі Зелена Конячка. Він переліз через паркан і пішов до стайні. А на порозі стайні, як відомо, спав у цей момент величезний і злий собака, на ім'я Амаркорд. Амаркорд на ніч наївся свинини і тому хропів так моторошно, що у стайні дах трусився.

Іванко помацав замок і став його колупати цвяхом. Але замок не відкривався, і тут Амаркорд перестав хропіти. Він прокинувся, але очі поки що не відкривав. Він ось що подумав першим ділом: «Свинина була тухлувата. Живіт болить. Свиня все ж таки цей мій Подушко, тухлою свининою нагодував. Ну нехай, тепер відкрию очі й подивлюся, хто це в замку колупається».

І він розкрив очі та побачив Іванка. Роззявив пащу і тільки-но хотів гаркнути, як Іванко сказав:

– Постривай, Амаркорде, помовч. Бо Подушко вискочить із рушницею і мене застрелить. Я тобі потім кістку принесу.

– Гаразд, – каже Амаркорд. – А ти що тут, теє.. робиш?

– Стайню відкриваю. Там моя Зелена Конячка.

– Я її бачив, – кивнув Амаркорд. – За такого коня я б, взагалі, усю стайню роздер!

Іванко знову став у замку колупатися, а Амаркорд давав поради:

– Ти його краще цеглиною!

– Це хто там замок відмикає? – почувся голос зі стайні.

– Це я, Іванко. Хочу Зелену Конячку звільнити. А ти хто?

– А я – Вороний Кінь, – сказав Вороний Кінь. – Такий замок цвяшком не відкриєш. Ти краще залазь до нас у стайню через слухове вікно. Треба Зелену Конячку розв'язати. Подушко її мотузками обплутав.

Іванко взяв драбину і через слухове вікно заліз до стайні. І хоч темно в стайні було, але місяць допоміг, отже Іванко всіх коней розв'язав. А Зелену Конячку обійняв за шию і погладив, і вона йому довго ще на вухо про щось шепотіла.

– А тепер, Іванку, – сказав Вороний Кінь, – лізь назад та йди додому, поспи трохи. А як розвидниться – вставай і сховайся в кущах бузини. Подивишся, що буде!

І пішов Іванко спати, і встав раніше, і все зробив, як Вороний Кінь наказав.

На світанку прокинувся Подушко. Покликав робітників:

– Беріть мотузки! Поведемо Зелену Конячку продавати!

Робітники взяли мотузки, а Подушко двері стайні відчинив.

І тут вирвався Вороний Кінь і збив Подушка з ніг, а за ним й інші коні робітників порозкидали, і останньою вибігла Зелена Конячка. Вона перестрибнула через паркан і помчала до лісу, а за нею й інші коні помчали.

Подушко бачить: тікають грошики! Схопив рушницю і тільки-но хотів вистрілити, як Іванко вискочив з-за куща бузини і крикнув йому ззаду:

– Руки вгору, громадянине Подушко!

Подушко з переляку впустив рушницю, і вона сама так торохнула, що робітники разом із дробом по кущах розсипалися.

А Подушко бачить – Іванко стоїть. Схопив хлопчика і кинув у льох, а кришку діжкою з грибами придавив. Іванко почав у льоху кричати, а нічого не було чути. Голос його через гриби назовні не міг пробитися. Подушко відв'язав Амаркорда, а сам сів на велосипед і помчав до лісу ловити Зелену Конячку та інших коней. І робітники всі сіли на велосипеди. Така вийшла безглузда картина: попереду Амаркорд здоровенний – реве як ведмідь, а за ним велосипедисти по багнюці чухрають. Коней вони всіх переловили.

– Де Зелена Конячка? – кричить Подушко. А вона поруч, у кущах на узліссі лежить, а її ніхто не бачить. Не помічають просто.

– Амаркорде, шукай! Сліди нюхай!

Амаркорд сліди нюхає, а йому й нюхати нічого не треба, він і так Зелену Конячку бачить. Але не хоче Зелену Конячку Подушку видавати. Не через тухлу свинину, а просто характер такий.

– Ти вже мені пробач, – це він Конячці непомітно каже, – повідомлю тобі одну неприємність. Подушко твого Іванка до льоху кинув, а зверху діжкою придавив.

– А в діжці що? – Конячка питає.

– Точно не знаю, але здається – гриби. Ти вночі приходь.

Подушко з робітниками до самої темряви велосипеди ламали, але Зелену Конячку знайти не могли. І повернулися в село.

А там – переполох. Іванко зник! Татко його й мамка по селі ходять плачуть, а знайти не можуть.

І от знову настав вечір, а потім ніч, і прискакала в село Зелена Конячка. І відразу до Подушка у двір.

– Якраз вчасно, – сказав Амаркорд. – Подушко спати ліг.

– А Іванко де?

– Та ж він у льоху, за стайнею.

Конячка зазирнула за стайню і побачила подушків льох. Подушко вирив його глибоко в землі, у найтемнішому місці, насипав зверху купу піску і тирси. На верхівці цієї купи були двері, на якій стояла діжка з грибами.

Хотіла Конячка діжку зсунути – не може. Конячка прицілилася, хвицьнула копитами як слід, – похитнулася діжка.

– Спробуй вдарити задніми копитами, – радить Амаркорд. – Брикни як слід!

Конячка прицілилася, брикнула як слід, – і похитнулася діжка.

– Стій! Стій! Не бий діжку! Не бий! – закричав хтось.

Здивувалася Конячка, і Амаркорд здивувався. Озираються, а хто кричить – не розуміють.

А Подушко в цей час міцно спав. Міцно, та не дуже. І снилася йому Зелена Конячка. І така вона була гарна, що Подушко раптом полюбив цю Конячку щосили. Ось як буває уві сні. Полюбив Подушко Зелену Конячку і почав крутитися. І до того він докрутився, що найменша подушечка (в якій гирка) впала і вдарилася об підлогу. А на підлозі лежав мідний таз. Загримів таз і підскочив від удару. А миші, які по підлозі бігали, від страху заплуталися у шнурку, що звисав зі столу. Шнурок униз поїхав і зачепив каструлю з гороховим супом. Каструля впала, і такий тут почався гуркіт, що тарілки з полиць попадали. І взагалі, все почало падати: кочерга, рогачі, телевізор, буфет, стільці, гасова лампа, горщик з кашею... Коротше кажучи, все, що було в хаті, все на підлогу впало.

Подушко прокинувся. Дивиться – усе, ну просто геть усе, на підлозі валяється! І у дворі гуркіт стоїть. Це Зелена Конячка діжку брикає. Брикне – і відразу чує:

– Не бий діжку! Не бий!

– Та хто ж це кричить? – питає Конячка.

– Та це ми, гриби, кричимо! Ти як вдариш – у нас увесь організм здригається. Ти краще вибий кришку!

І тут на вулицю вибіг Подушко.

– Конячко! Зелена Конячко! Я тебе уві сні полюбив!

А Конячка Подушка не слухає. Вдарила кришку копитом – гриби з діжки вискочили і розбіглися на всі боки.

Порожню діжку Конячка легко штовхнула, і з льоху Іванко виліз. Тремтить увесь, замерз. Конячка разом із Амаркордом стали його терти, та зігрівати, та дихати на нього. Зігріли якось.

– Йди, Іванку, швидше додому, – сказала Конячка, – а вже вранці до лісу приходь.

Іванко побіг додому, татка з мамкою заспокоювати, а Подушко підійшов до Зеленої Конячки й каже:

– Послухай, Зелена Конячко, я без тебе жити не можу. Може, й ти полюбиш мене?

– Слухай, Подушко, – втрутився Амаркорд. – Сам же Зелену Конячку в стайні замкнув, Іванка до льоху кинув. Ну як, скажи, любити такого телепня?

– Не бурчи, Амаркорде, – сказала Зелена Конячка. – Я всіх люблю.

– А коли ж ми знову зустрінемося? – запитав Подушко. – Я дуже хочу тебе побачити.

– Це просто, – сказала Зелена Конячка. – Приходь до лісу, погуляй трохи, а як почуєш, що в тебе за вухом хтось шепоче і дихає тепло, скажи такі слова: «Зелена Конячко, це ти? Ну, здрастуй, здрастуй!» Тоді озирнись – і мене побачиш.

Сказала так Конячка і махнула через паркан.

На другий ранок Подушко одразу, звичайно, помчав до лісу. На велосипеді.

Потім велосипед під кущик заховав і став гуляти. Раптом чує – хтось шепоче у нього за вухом, шепоче і дихає тепло.

– Зелена Конячко! – закричав Подушко. – Це ти? Ну, здрастуй, здрастуй!

Озирнувся – страшна пика з іклами на нього часником дихає! Амаркорд! (Я зовсім забув розповісти, що Амаркорд любив котлети посічені з часником.)

А потім до лісу Іванко прийшов. Походив трохи й чує: хтось шепоче у нього за вухом і дихає тепло.

– Зелена Конячко! Це ти? Ну, здрастуй, здрастуй!

Озирнувся – а це й справді Зелена Конячка.

Став він її спину м'яку гладити, гриву заплітати, а потім вони втекли кудись разом...