Юрій Коваль

Казка про вовка Сташка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков і Н.Ніколаєва

Жили колись старий зі старою. І були в них кішка-Господарочка, собака-Побрехенько, овечка-Тихоня та корівка-Ревуля.

А поруч із ними жив у яру вовк-Сташко. І був цей Сташко великим розбійником.

І ось настала зима, сніг випав, вдарив мороз. Нема чого стало Сташкові їсти. От приходить він до діда й каже:

– Здорово, старий.

– Здрастуй, вовче-Сташко.

– Ти, старий, віддай мені бабу, я її з'їм.

– Ще чого вигадав. Мені стару шкода.

– Тоді давай щось інше, бо мені в животі бурчить.

Пристав Сташко, ніяк від нього не відчепишся. Робити нема чого, віддав старий кішку-Господарочку. Проковтнув її Сташко – знову до старого прибігає:

– Давай мені стару, в животі бурчить.

Не хочеться старому жінку свою віддавати – віддав собаку-Побрехенька. Але Сташкові й цього мало. Довелося старому овечку-Тихоню віддати.

Проковтнув Сташко Тихоню, знову прибігає:

– Давай стару.

– Дзуськи, – каже старий. – Не віддам бабцю!

– Але ж у животі мені грає!

Віддав корівку-Ревулю. А корова була здоровенна та бодуча. «Може, подавиться він нею», – думає старий.

Але Сташко й корівку проковтнув. І потім два дні він не приходив до старого, а тут знову з'являється.

Йде, ледве лапи переставляє, ледве черево по землі волочить.

– Здорово, – каже, – старий.

– Здрастуй, вовче-Сташко.

– То он вони які справи, – каже Сташко, – з животом моїм.

– А що таке? – старий питає, наче не розуміє.

– Грає живіт.

Прислухався старий – і вірно, грає живіт. І собака там гавкає, і кішка нявчить, і корова мукає. Тільки овечки-Тихоні не чути. Незрозуміло, чи в животі овечка, чи ще десь.

– То ти чого? – старий каже. – Бабу, чи що, хочеш?

– Ну, так, – пояснює Сташко, – давай стару, я її з'їм.

– Не дам бабцю, – старий каже, – краще мене ковтай.

– Із задоволенням, – каже Сташко, – проковтну. Адже я давно хотів тебе проковтнути, та тільки незручно якось було говорити. Тому я про стару й натякав.

– Ковтай мене, Сташко, – каже старий. – Тільки скажи, де овечка-Тихоня?

– Овечка? Тут вона, у мене в череві.

– Ну ковтай, – старий каже, – роззявляй пащу.

От Сташко роззявив рота, старий розбігся і стрибнув. І Сташко його проковтнув.

І опинився старий у вовка в череві. Озирнувся:

– А тут нічого, – каже, – непогано. Темно, правда, проте затишно.

Пішов старий по вовчому череву ходити. Блукав, блукав, дивиться – кішка-Господарочка сидить.

– Знаєш що, – старий каже, – давай заколот зробимо.

– Який, – кішка питає, – заколот?

– А такий. Переколотимо увесь вовчий живіт.

Вдарили вони по руках і стали робити заколот. Скачуть по вовчому череву – старий кричить, а кішка нявчить. Скоро й інші до них прибігли: і собака-Побрехенько, і корівка-Ревуля, і овечка-Тихоня знайшлася десь у закутках черева.

– Бодай, Ревулю, – кричить старий, – вовчий живіт.

Ревуля розбіглася і ну рогом живіт бодати.

Вовк-Сташко й каже:

– Ви чого там в животі робите? Заколот, чи що?

– Що треба, те й робимо, – говорить корова. – Черево твоє бодаємо, дурню!

Бач, нечемна яка корова була.

– Припиняйте ви оці штучки, – говорить Сташко. – Сидіть спокійно.

– Ні, – раптом каже овечка-Тихоня. – Не можемо, Сташко, ми спокійно сидіти. Тому що ти, Сташко, погано поводишся.

Пробили вовчий живіт, і вибралися всі на волю. А стара вже стоїть, чекає. Стали вони бабцю цілувати.

А вовк-Сташко поруч ходить.

– Дайте, – каже, – хоч ниток міцних, черево зашити.

Ну, дали йому міцних ниток, зашив він черево і покотився до яру.