Юрій Коваль
Казка про вовка Сташка
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков і Н.Ніколаєва
Жили колись старий зі старою. І були в них кішка-Господарочка,
собака-Побрехенько, овечка-Тихоня та корівка-Ревуля.
А поруч із ними жив у яру вовк-Сташко. І був цей Сташко великим розбійником.
І ось настала зима, сніг випав, вдарив мороз. Нема чого стало Сташкові їсти.
От приходить він до діда й каже:
– Здорово, старий.
– Здрастуй, вовче-Сташко.
– Ти, старий, віддай мені бабу, я її з'їм.
– Ще чого вигадав. Мені стару шкода.
– Тоді давай щось інше, бо мені в животі бурчить.
Пристав Сташко, ніяк від нього не відчепишся. Робити нема чого,
віддав старий кішку-Господарочку. Проковтнув її Сташко – знову до
старого прибігає:
– Давай мені стару, в животі бурчить.
Не хочеться старому жінку свою віддавати – віддав собаку-Побрехенька. Але
Сташкові й цього мало. Довелося старому овечку-Тихоню віддати.
Проковтнув Сташко Тихоню, знову прибігає:
– Давай стару.
– Дзуськи, – каже старий. – Не віддам бабцю!
– Але ж у животі мені грає!
Віддав корівку-Ревулю. А корова була здоровенна та бодуча. «Може,
подавиться він нею», – думає старий.
Але Сташко й корівку проковтнув. І потім два дні він не приходив
до старого, а тут знову з'являється.
Йде, ледве лапи переставляє, ледве черево по землі волочить.
– Здорово, – каже, – старий.
– Здрастуй, вовче-Сташко.
– То он вони які справи, – каже Сташко, – з животом моїм.
– А що таке? – старий питає, наче не розуміє.
– Грає живіт.
Прислухався старий – і вірно, грає живіт. І собака там гавкає, і
кішка нявчить, і корова мукає. Тільки овечки-Тихоні не чути.
Незрозуміло, чи в животі овечка, чи ще десь.
– То ти чого? – старий каже. – Бабу, чи що, хочеш?
– Ну, так, – пояснює Сташко, – давай стару, я її з'їм.
– Не дам бабцю, – старий каже, – краще мене ковтай.
– Із задоволенням, – каже Сташко, – проковтну. Адже я давно хотів тебе
проковтнути, та тільки незручно якось було говорити. Тому я про стару й натякав.
– Ковтай мене, Сташко, – каже старий. – Тільки скажи, де овечка-Тихоня?
– Овечка? Тут вона, у мене в череві.
– Ну ковтай, – старий каже, – роззявляй пащу.
От Сташко роззявив рота, старий розбігся і стрибнув. І Сташко його
проковтнув.
І опинився старий у вовка в череві. Озирнувся:
– А тут нічого, – каже, – непогано. Темно, правда, проте затишно.
Пішов старий по вовчому череву ходити. Блукав, блукав, дивиться –
кішка-Господарочка сидить.
– Знаєш що, – старий каже, – давай заколот зробимо.
– Який, – кішка питає, – заколот?
– А такий. Переколотимо увесь вовчий живіт.
Вдарили вони по руках і стали робити заколот. Скачуть по вовчому череву –
старий кричить, а кішка нявчить. Скоро й інші до них прибігли: і
собака-Побрехенько, і корівка-Ревуля, і овечка-Тихоня знайшлася десь у закутках
черева.
– Бодай, Ревулю, – кричить старий, – вовчий живіт.
Ревуля розбіглася і ну рогом живіт бодати.
Вовк-Сташко й каже:
– Ви чого там в животі робите? Заколот, чи що?
– Що треба, те й робимо, – говорить корова. – Черево твоє бодаємо, дурню!
Бач, нечемна яка корова була.
– Припиняйте ви оці штучки, – говорить Сташко. – Сидіть спокійно.
– Ні, – раптом каже овечка-Тихоня. – Не можемо, Сташко, ми спокійно сидіти.
Тому що ти, Сташко, погано поводишся.
Пробили вовчий живіт, і вибралися всі на волю. А стара вже стоїть, чекає.
Стали вони бабцю цілувати.
А вовк-Сташко поруч ходить.
– Дайте, – каже, – хоч ниток міцних, черево зашити.
Ну, дали йому міцних ниток, зашив він черево і покотився до яру.
Автор: Коваль Ю.;
ілюстратор: Казбеков Л. і Ніколаєва Н.
| 
