Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Казка про Юру та його братів

Божена Нємцова

Переклад українською – С.Пархомовська
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Адольф Кашпар

Юра, Йожка та Янко були рідними братами; всі троє були жонаті, і кожен з них мав уже кількох дітей. Тут помер їхній старий батько і залишив їм кілька корів, щоб вони поділилися порівну.

Старші брати, Йожка та Янко, мали багатих жінок, мали господарство. Юра одружився з бідною дівчиною, жив у маленькій хатинці і мав найбільше дітей. Та це було братам байдуже, вони хотіли узяти корів собі, а Юру залишити ні з чим. Але вони не могли це так просто братові сказати і корів собі лишити, і тому запропонували вигнати корів на ніч і залишити хліви відчиненими. До чийого хліва корова піде, тому вона й належатиме.

На тому й вирішили.

Юра залишив хлів відкритим і ліг спати. Брати ж його слідкували, куди корови підуть. Побачивши, що вони пішли до Юри в хлів, вивели їх звідти, залишивши йому одну стару корівчину. Інших вони поділили між собою і одвели до своїх хлівів. Коли Юра вранці встав, перш за все він пішов подивитись у хлів; побачивши там одну стару корову, він дуже розгнівався.

– Чого це я буду тебе годувати, стара каліко? Коли не можу я кращої мати, не хочу й такої – гукнув він, взяв сокиру і зарубав корову.

Коли він зарубав її і оббілував, простелив шкуру на стріху, а м'ясо жінка сховала. Пішов Юра через кілька днів подивитись на шкуру і побачив, що на ній сидить багато джмелів. Узяв він шкуру разом з джмелями, зашив її і повіз на базар. Було вже пізно, коли Юра з тачкою зупинився біля якогось млина.

– Попрошусь на ніч, – подумав Юра.

Він постукав у двері. Ніхто не пішов йому відчиняти, але у вікні він побачив світло. Тоді Юра потихеньку підійшов до вікна і, помітивши у віконниці маленьку щілину, притулив до неї око і подивився всередину. Побачив там млинарку, що сиділа за столом з якимсь паном. На столі було вино, печеня, галушки, капуста. Млинарка з паном їли.

Тимчасом чує Юра, що хтось до млина підходить; він притиснувся до стіни, щоб його не було видно, і продовжував дивитися в щілину у віконниці. Це прийшов млинар, якого в млині не чекали. Коли він сильно постукав у двері і гукнув, Юра побачив, як той пан і млинарка з-за столу схопились і як млинарка швидко замикає пана в стару порожню шафу, вино ховає під лавку, печеню за піч, капусту в духовку, а галушки на полицю, як швидко посуд зі столу приймає, світло гасить і аж тоді іде відчиняти.

Чув ще, як млинар жінку лає, що вона примусила його так довго чекати перед дверима. За мить взяв Юра шкуру на плече, тачку залишив надворі і постукав у двері. Млинар пішов йому відчиняти.

– Дай вам бог щастя! – привітав його Юра.

– І вам, – відповів млинар. – Що бажаєте, чоловіче?

– Чи не пустили б ви мене, пане млинар, переночувати? Хоч де-небудь у кутку, бо я рано-вранці піду далі.

– З радістю, заходьте.

Юра увійшов до млина, і млинар повів його у світлицю.

– Принеси нам, жінко, вечеряти, я також зголоднів і стомився, – сказав млинар жінці. Жінка увесь час оглядалася по кімнаті, а після цих слів вийшла з хати і за мить поставила на стіл хліб і кисле молоко.

– Хіба в тебе нема нічого кращого? Слово честі, ми б і курчатко охоче з'їли. В тебе ж багато їх на подвір'ї.

– Багато, але щоночі куниця по одному їх давить.

– І печеня нам би згодилася, – казав млинар.

– Та ми ж не пани, – похмуро відповіла млинарка. Не подала своєму чоловікові те, що іншому подавала.

– Я в своєму млині теж пан, і мій шлунок – панський, – відповів млинар жінці і, звернувшись до Юри, запросив його до столу вечеряти і сказав:

– Як нема нічого кращого, з'їмо і це.

Юра, сівши до столу, поклав шкуру біля себе.

– А що ви, чоловіче, несете в тій шкурі? – спитав млинар, помітивши його вантаж.

– Що несу? Несу пророків, які все знають, – відповів Юра.

– Та що ви кажете? Невже справді все знають? – здивувався млинар.

– Коли мені не вірите, я доведу вам, знають чи ні, – сказав Юра і, постукавши по шкурі, приклав до неї вухо.

– Еге-е, – посміхнувся.

– Ну, що вони кажуть? – спитав млинар з цікавістю.

– Що кажуть? Те кажуть, що там за піччю є печеня, в духовці – капуста, на полиці – галушки, а під лавкою ціла пляшка вина.

Млинар дуже здивувався, а млинарка почала сміятися, звідки, мовляв, все це там би взялося.

– Ну, можемо подивитися, правда це чи ні, – сказав млинар, одразу ж підвівся і зазирнув у духовку.

Справді, там була в мисці капуста, добре заправлена, за піччю знайшов печеню, на полиці галушки з бринзою, а під лавкою – пляшку вина.

– Це й справді пророки, – гукнув млинар, ставлячи на стіл усі ці страви та вино. – Ну, а тепер будемо разом вечеряти, коли нам пророки таке відкрили. А ти, жінко, хіба не хочеш з нами їсти? – звернувся млинар до жінки, але та розсердилась і вийшла з кімнати.

Юра в душі сміявся і їв з охотою, а млинар все говорив про тих пророків.

Після вечері млинар каже:

– Чи не продасте ви мені, чоловіче, тих пророків?

– Правду кажучи, я не дуже хочу їх продавати, бо з ними можу чимало грошей заробити, але якщо хочете їх купити, вам я їх продам.

– А скільки за них правите? – спитав млинар.

– Ну, як для вас, то п'ятдесят золотих, – сказав Юра.

– Це великі гроші, – похитав головою млинар.

– Навіщо ви кажете, пане млинар, що це великі гроші за таку рідкісну річ, якої ні в кого немає. Адже я вам її не нав'язую.

Млинар подумав. Він дуже хотів мати тих пророків, але грошей йому було також шкода, та згадавши, що буде надалі про все знати і ніхто не зможе його обдурити, вирішив розлучитися з своїми п'ятдесятьма золотими і сказав Юрі, що купить пророків. Юра навчав його, як і коли до них стукати, щоб вони не розгнівалися, і потім, постукавши по шкурі, ще раз приклав до неї вухо. За мить промовив:

– Хочете знати, що вони мені сказали?

– Ну, що?

– Щоб ви ту стару шафу або спалили, або у воду кинули. Інакше не матимете у хаті спокою, бо в ній чорт заклятий.

– Ну, коли так, кинемо її завтра під колеса млина, – сказав млинар.

– Якщо хочете кинути її під колеса, краще дайте мені, я поламаю її на дрова, – сказав Юра.

– Е, беріть, коли хочете з чортом мати справу, – промовив млинар.

Після вечері він дав Юрі п'ятдесят золотих, узяв пророків і пішов спати. Юра трохи відпочив, потім поклав шафу, на тачку і в темряві виїхав з млина. Проїхавши частину дороги, потрапив на міст. Тут він раптом смикнув тачку і, впустивши її на землю, сказав сердитим голосом:

– Навіщо мені таку вагу тягти, адже я можу тебе, старий мотлоху, скинути звідси у воду разом з тим чортом, що в тобі зачарований.

Тут озвався з шафи жалібний голос:

– Ох, добрий чоловіче, не кидай мене у воду, випусти мене, я дам тобі сто золотих!

– Ти гадаєш, що я випущу чорта за сто золотих?

– Ну, я дам тобі двісті?

– Давай триста, і я випущу тебе, – сказав Юра.

– Ох, це ж великі гроші,– скаржився панок у шафі.

– Ну, коли це багато – дати за своє життя триста золотих – я не хочу нічого, а тебе кину у воду.

– Не кидай, не кидай, я дам тобі триста, тільки випусти вже мене.

Юра відкрив шафу і випустив панка, але той мусив одразу ж дати йому гроші.

– Ох, та й дорога ж була гостина, пане! – сміявся Юра, ховаючи гроші.

Але панок його вже не чув, він тікав чимдуж, щоб якнайшвидше уникнути небезпеки. Юра не кинув шафу у воду, а повіз її додому. Коли приїхав додому і розповів жінці, що за ту шкуру дістав, вона дуже зраділа. Послав її чоловік до брата Йожки позичити мірку, щоб зміряти гроші. Жінка мірку позичила, та не помітила, що зять дно вимазав. Коли гроші зміряли, пішла жінка мірку віднести та знов не помітила, що приліпилась до дна одна монета. Як брати це побачили, дуже здивувалися і одразу ж пішли до Юри спитати, де він взяв гроші.

– Шкуру я продав одному млинареві, а він дав мені за неї триста п'ятдесят золотих, – сказав Юра.

Заздрісні брати побігли додому, порізали корів і пішли продавати шкури тому млинареві, про якого Юра розповів. Але їх спіткала невдача. Млинар зрозумів тимчасом, яких пророків купив, і коли брати прийшли продавати йому шкури, зібрав челядь і так віддубасив їх, що вони ледве додому добрались.

І задумали брати помститися Юрі, який їх на це підмовив. Але самі нічого не могли з ним вдіяти, тому послали дітей накидати йому в сіно кізяків. Юра їх не чіпав, а коли вони закидали все сіно, зібрав кізяки в бочку і поїхав з ними на базар. Приїхав в одне село, а там його люди спитали, що він везе.

– Ліки проти чуми, – відповідав він кожному, хто питав. Незабаром рознеслося по всьому селі, що прийшов чоловік, який має ліки проти чуми. Відразу зібралися старшини на раду, чи не купити ці ліки. І вирішили, нарешті, купити,– мовляв, тепер, як настане чума, ліки проти неї вже будуть готові.

Пішли вони до Юри і купили в нього ліки за великі гроші, Юра сказав їм, щоб вони бочку не відчиняли, поки чума не настане, а тільки тоді ці ліки по селу пустили. Порадивши їм так, згріб гроші і пішов додому. І похвалився братам, що одержав за ті кізяки. Коли брати це почули, дуже розлютилися, що самі допомогли йому заробити такі гроші. І почали просити, щоб тепер він посилав своїх дітей псувати їх сіно.

– Чому б не послати, пошлю, як ви так бажаєте, – сказав Юра, сміючись.

Він справді послав дітей на сіно, коли брати так побажали. Коли сіно було вже закидане кізяками, поклали його брати у бочку і повезли у те село, куди послав їх Юра. Та ледве вони в село приїхали, збіглися люди і почали їх бити, бо тим часом старшини, недочекавшись чуми, відкрили бочку і побачили, що за ліки купили. А оскільки це був для громади збиток, громада зігнала свою злість на братах. Так побили їх, що вони ледве додому долізли. Навіть не похвалилися Юрі, як «пощастило» їм, але домовилися його за це утопити.

Якось підстерегли його, схопили, посадили у бочку, поклали на тачку і у воду кинули. Плаваючи по воді в цій бочці, він увесь час кричав:

– Я не хочу, я не буду в Будіні паном!

Почув його один вівчар, що недалеко від берега вівці пас, дуже здивувався і витяг бочку з Юрою на берег. Спитав його, що він кричить і чому забитий у бочку.

– Ох, любий дядечку, тому що не хочу бути в Будіні паном. Прийшли за мною, а коли я не схотів з ними йти, вкинули мене в бочку і пустили вниз по Вагу до Дунаю, а там під Будіном мене схоплять і доведеться мені бути паном у Будіні. Ох, я краще б вівці пас!

– Ну, коли тобі краще вівці пасти, паси, а я буду в Будіні паном, – сказав вівчар, і Юра відразу ж з бочки вистрибнув, вівчар туди вліз, і Юра пустив його по воді.

Пливучи вниз по Вагу, вівчар весь час кричав:

– Я хочу, я буду в Будіні паном!

– Гей, ти, блазню, ми тобі не забороняємо, – казали люди, що чули його крик.

А Юра погнав вівці додому, усю ту гарну отару. Коли брати його побачили, остовпіли з переляку. Але Юра сказав їм:

– Не лякайтеся, я дякую вам за те, що-ви мене у Ваг кинули; коли б ви цього не зробили, я б не мав-такої отари овець.

– А хто тобі дав їх? – спитали брати.

– Хто мені дав? Коли я плив униз по Вагу, я побачив зелену луку, а на ній багато гарних овець. Не було коло них ні вівчара, ні собаки. Побачивши це, я повернув до берега, виліз з бочки, узяв цю отару і погнав її додому. Там їх ще багато.

Позаздрили брати на таке багатство і одразу ж домовилися піти за вівцями і всіх їх додому пригнати. Щоб ніхто з ними не пішов, вони нишком відвезли бочки до Вагу, сіли в них і попливли. Чи пощастило їм, ніхто не дізнався, бо назад вони не повернулися.

А Юра жив із своєю жінкою та дітьми з того часу щасливо та спокійно.

Автор: Нємцова Б.; ілюстратор: Кашпар А.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова