Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Найдорожче

Датська народна казка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Богаткіна

Жив на світі молодий принц. З малих років усі повторювали йому, що мудрішого й вродливішого за нього нікого в світі немає. І так він загордився, що і сам у це повірив.

От настав йому час одружитися, і присягнувся принц, що візьме за дружину тільки таку дівчину, яка буде і гарною, і розумною. Не хотів він для себе дружину ні гарну, але дурну, ні розумну, але потворну.

Покликав старий король до палацу всіх найрозумніших і найвродливіших дівчат королівства, але жодна з них його синові до серця не припала.

І вирішив тоді молодий принц сам піти по білому світу шукати собі наречену.

Перевдягнувся він у просте плаття, сів на коня і поскакав сам, без будь-якого почту.

У багатьох країнах і королівствах він побував, багато дівчат бачив, а нареченої собі так і не знайшов. Одна з себе гарна, але розумом не вийшла. Інша розумна, та тільки краси їй бракує. Довелося принцу повертатися додому ні з чим.

От їде він густим, дрімучим лісом, а вже почало сутеніти. Кінь його стомився, і самому принцу їсти-пити хочеться, а лісу кінця краю не видно.

Раптом помітив він над деревами димок, а згодом побачив і невеличку хатку – маленька, скособочена, зовсім у землю вросла.

Спішився принц, зайшов до хати і бачить: сидять за столом старі, бідно вдягнені дід і баба та вечеряють черствим хлібом і молоком.

Вклонився принц господарям і каже:

– Вечір в хату, добрі люди. Пустіть мене переночувати. Шлях мій неблизький, а вже скоро ніч.

– Як не пустити, – відповідає старий. – Не в лісі ж тобі ночувати. Адже ночівлі з собою не возять. Тільки люди ми прості, небагаті. Боюся, що не зуміємо ми догодити твоїй милості.

– А мені нічого такого й не треба, – каже принц. – Як ви, так і я.

Вийшов тоді старий з хати, прив'язав коня і дав йому оберемок сіна. А стара тим часом почала пригощати гостя молоком із сухарями.

Повечеряли вони, старий і каже гостю:

– Лягайте, ваша милість, на ліжко, а ми зі старою на лавці умостимося.

– Ні, – відповідає принц. – Не хочу я вас обтяжувати. Постеліть мені сіна на підлозі – та й годі.

Улігся принц на сіні та й заснув міцним сном. Адже сильно він стомився в дорозі. І привиділися йому уві сні гарні дівчата, яким бракувало розуму, і розумні дівчата яким не вистачало краси.

Тільки оберемок сіна – не королівське ліжко, на ньому добре не поспиш. Прокинувся принц на світанку, як раптом чує – у верхній кімнаті начебто прядка дзижчить і дівочий голос пісню співає. І так добре співала дівчина, що принц заслухався і про все на світі забув.

А як прокинулися вранці старі господарі, він їх і запитує:

– Хто це у вас у верхній кімнаті так гарно співає?

Почали тут старі принца переконувати, що нікого там немає, що йому, мовляв, просто примарилося. Тільки принц від них не відстав, поки вони йому всієї правди не розповіли.

– Є, – кажуть, – у нас дочка Дагмар. Це вона співала сьогодні вранці. Тільки ми її від усіх ховаємо. Живемо ми в лісі самі й боїмося, як би не скривдила її якась недобра людина або хтось не забрав її від нас. Без неї ми пропадемо. Прясти й ткати вона майстриня. Її працею і годуємося.

– Так-то воно так, – відповідає їм принц. – Та чи можна хоча б подивитися на вашу дочку? Чи вона така негарна, що її й показати людям соромно?

Не стерпів старий образи, розсердився і гукнув дочку, щоб вона спустилася вниз. А принцу тільки того й треба було.

Спустилася дівчина вниз і запитує:

– Навіщо гукали мене, батьку?

– Іди, – каже їй старий, – з гостем привітайся.

Подивилася дівчина на принца, почервоніла вся і завмерла, наче до місця приросла. І принц від неї очей відвести не може. Скільки не їздив він по білому світу, а такої красуні ще не бачив.

Довго вони так один на одного дивилися. Потім принц схаменувся. Не личить йому, королівському синові, на бідну селянку задивлятися. Попрощався він з господарями, щедро нагородив їх за притулок і поскакав.

Повернувся принц додому, і нема йому спокою. Не йде у нього з думки красуня Дагмар. Куди не подивиться, куди не піде – усе вона йому ввижається. І тоді принц вирішив:

– Дізнаюся я, чи до пари її краса її розуму. Якщо їй розуму бракує, то й думати мені про неї не варто.

Послав він до дівчини гінця з двома шовковинками і велів їй виткати з них полог для королівського ліжка.

А Дагмар відламала від поліна дві скіпки, дала їх гінцеві й каже:

– Передай принцеві, нехай накаже змайструвати з цих скіпок верстат, щоб було мені на чому шовк ткати.

І зрозумів тоді принц, що дівчина не дурніша за нього! Але все ж таки вирішив ще раз її випробувати. Знову послав він до Дагмар гінця і велів їй прийти до замку ні вдень, ні ввечері, ні пішки, ні на возі, ні голою, ні вдягненою.

Розповіла вона батькові про бажання принца, а той тільки руками розвів:

– Де ж це бачено, – каже, – таку хитромудру задачу розв'язати!

А Дагмар посміхається:

– Нічого, батьку. Розумний принц, але ж і я не в тім'я бита.

Розстелила вона по землі рибальську сітку, сіла на неї і звеліла батькові волоком тягти сітку до замку.

З'явилася вона в замку в сутінки. День до кінця дійшов, а вечір іще не настав. І одягла вона на себе замість сукні довгу полотняну сорочку.

Зустрів її принц, повів по палацу і каже старому королю:

– Батьку, немає в світі дівчини кращої й розумнішої, ніж Дагмар. Дозволь мені з нею одружитися, тому що ні про яку іншу наречену я й чути не хочу.

Насупився король. Де ж це бачено, щоб принц із простою селянською дочкою одружився? Тільки принц твердо на своєму стояв.

Нічого не вдієш, довелося королю змиритися. Справили веселе весілля, і зажили молоді душа в душу.

Минув час, батько принца помер, і став він королем, а дружина його королевою.

Давно не було в Данії такої мудрої і справедливої королеви, як селянська дочка Дагмар. Пам'ятала вона, як у злиднях росла, і намагалася допомогти бідним людям як могла. І за це любили Дагмар в народі та славили її розум і красу.

Тільки запала тут в серці короля чорна думка. Злякався він, як би не почали люди пліткувати, що, мовляв, король не своїм розумом живе, а всіма справами в королівстві жінка керує. Покликав він до себе королеву та й каже:

– Пообіцяй мені, що не станеш ніколи у мої королівські справи втручатися. А порушиш цю обіцянку – відішлю тебе назад до старого батька у лісову хатину.

Усміхнулася Дагмар:

– Що ж, хай буде по-твоєму. У мене ж і своїх справ достатньо.

Так і повелося у них з тієї пори. Король країною править, суд вершить, а Дагмар господарство в замку веде і в справи королівські не втручається. Повеселішав король, і знову зажили вони душа в душу.

Тільки сталося одного разу, що два селянина – бідний і багатий – їхали додому з ярмарку. Але ж, ясна річ, коли селяни з ярмарку їдуть, то вже неодмінно біля першого стрічного шинку коней зупинять і пива вип'ють. У кого прибутки великі, той з радості п'є, а хто у збиток наторгував – той горе заливає. Ось і ці двоє так само зайшли. Випили вони чарку, випили другу, та й засиділися допізна.

А тим часом кобила бідняка народила лоша. Лоша маленьке, нетямуще. Схопилося воно на ніжки, злякалося чогось і підбігло до коня багатого селянина.

Вийшли селяни з шинку і побачили лоша. Багатій був людиною жадібною. Хоч і випив він чимало, а одразу зметикував, що тут можна чужим добром поживитися.

– Диви, – каже, – мій кінь лоша приніс.

– Ні, – відповідає бідняк, – це моя кобила ожеребилася.

А багатій з ним сперечається:

– Та як же твоя, коли воно біля мого коня стоїть?

І стали вони один з одним судитися. Спершу до молодшого судді пішли, потім до старшого судді, а потім і до самого головного судді. Ходять, ходять – ніяк до пуття справу не вирішать. А суди, ясна річ, недешево коштують. І тут плати, і там грошики викладай. Багатому що! У нього грошей кури не клюють. А бідняк усе своє добро просудив, хоч іди жебракуй.

І надумав він у короля захисту просити. Вислухав король селянина, і хоч розумний був, а розсудив не краще, ніж дурні судді:

– Біля чийого коня знайшли лоша, тому ним і володіти.

Пішов бідняк додому, голову повісив і думає: "Не знайти мені, мабуть, правди".

Аж тут стрівся йому дорогою якийсь добрий чоловік і порадив:

– Іди ти до королеви. Кажуть люди, що вона мудріша й справедливіша за короля. Може й зарадить тобі в біді.

"А й справді, піду до королеви, – подумав селянин. – Гірше не буде".

От прийшов він до королеви, розповів, як справа була, і став її просити слівце перед королем замовити.

Подумала королева і каже:

– Допомогти я тобі нічим не можу, тому що обіцяла королю ніколи в його справи не втручатися. Але дам тобі добру пораду. Тільки присягнися, що не викажеш, хто тобі її дав, бо накличеш на мене біду.

Почав селянин божитися, що триматиме язика за зубами, і тоді королева йому сказала:

– Завтра вранці візьми сіті та йди до піщаних дюн біля моря. Закинь сітку в пісок, сідай і чекай. Король щоранку цією дорогою на полювання їздить. Зупинить він коня і запитає, що ти робиш. А ти скажи, що рибу ловиш.

Здивується тоді король, як можна рибу на сухому березі ловити! А ти йому на це й скажи: "Якщо жеребець може принести лоша, то й риба на сухому березі може ловитися".

Селянин зробив усе точнісінько так, як навчила його королева. Прийшов він до моря, закинув сітку в пісок і став чекати. Аж тут як раз і король з почтом наспів.

Зупинив король коня й питає:

– Що ти тут робиш?

– Рибу ловлю, ваша величність, – відповідає бідняк.

Засміявся король:

– Ти наче з глузду з'їхав, добрий чоловіче! Як можна рибу на сухому березі ловити?

А селянин йому у відповідь:

– Якщо жеребець може принести лоша, то й риба на сухому березі може ловитися.

Замислився король і зрозумів, що, дійсно, справу з лошам він несправедливо розсудив.

– Чи своїм розумом дійшов ти до цього, чи тебе хтось навчив? – запитує він селянина.

– Ніхто мене не вчив, – відповідає йому бідняк.

– Гаразд, – каже король. – Іди слідом за мною до палацу.

Повернув він коня і вперед поскакав, а селянин за ним потихеньку поплентався.

Приходить бідняк до палацу і бачить: сидить король на троні, праворуч від нього мішок грошей стоїть, а ліворуч – варта з сокирами напоготові.

– Вибирай, – каже йому король. – Відкриєш, хто тебе цьому навчив, отримаєш своє лоша та ще й мішок золота на додачу. А якщо не відкриєш – то тебе моя варта на першій же гілляці повісить.

"Що робити? – думає селянин. – Скажеш правду, на королеву біду накличеш. Не скажеш – голови позбудешся, діти малі сиротами залишаться. Хто їх годуватиме?"

Довелося йому в усьому королю покаятися. Віддав король селянинові лоша, грошей мішок і відпустив з миром. А потім покликав до себе королеву й каже:

– Ти нашу умову порушила, мої справи надумала вирішувати. І тепер я свого слова дотримаю. Збирайся негайно та їдь до батька, у лісову хатину.

– Що ж, – відповідає йому королева, – моя провина, мені й відповідати. Тільки всі ці роки жили ми з тобою душа в душу, тому я прошу тебе наостанок виконати три мої бажання.

– Кажи, які твої бажання? – запитує король.

– Випий зі мною на прощання вина, щоб розлучитися нам по-доброму, без зла й образи. Накажи відвезти мене у великій кареті, щоб не довелося мені до старого батька пішки повертатися. А ще дозволь мені взяти з собою з палацу те, що для мене тут найдорожче, щоб довіку пам'ятати про моє минуле життя.

Запали в душу королю її слова, і велів він принести вина, щоб випити з дружиною на прощання. А вона йому в кубок непомітно сонного зілля підмішала.

Випив король і заснув міцним сном. Тоді наказала королева його в карету віднести і відвезла з собою до рідної домівки.

Поклала вона його там на ліжко, а сама вдяглася у старе просте плаття, сіла за прядку і пісню заспівала – ту саму, що колись молодий принц почув.

Довго спав король, а під кінець прокинувся й бачить: лежить він у халупі на бідному селянському ліжку, а поруч королева за прядкою сидить і пісню наспівує.

– Знову ти мою волю порушила, – каже король. – Навіщо ти мене сюди привезла?

– Ні, – відповідає йому королева, – я з твоєї волі не вийшла. Хіба не ти дозволив мені забрати з замку те, що для мене найдорожче? Та хіба ти не знаєш, що дорожче за тебе немає в мене нічого в світі?

– І тут ти мене перемогла, – зітхнув король. – Що ж, збирайся, поїдемо додому. Не залишатися ж нам тут! Хто тоді без нас королівством правитиме?

З того часу король свою заборону зняв і в усіх справах з королевою радився. Зрозумів він, що хоч дружина і мудріша за нього, але безчестя йому в тому ніякого немає.

Автор: Датська народна казка; ілюстратор: Богаткіна В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова