Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Мотор для човна

Й.Дик

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – І Будз

Коли я був маленький, то дуже любив ходити з дядьком Сімою на прогулянки. Якось у травні ми поїхали з ним на технічний базар. Народу тут було повно. В одному ряді продавалися автомобілі. Вони були всіх видів: низенькі та вузькі, чорні та помаранчеві, з відкидним тентом і без тенту, з розбитими фарами та хромованими буферами. Тут же можна було купити і шину, і камеру, і каністру для бензину, і акумулятор – коротше кажучи, увесь автомобіль у розібраному вигляді.

Над іншим рядом лунав оглушливий рев: там продавалися мотоцикли. Аж раптом серед мотоциклів ми побачили мотор для човна. Він був схожий на табурет від рояля, такий, що крутиться. Прокопчений і замаслений, він лежав на газеті, і його іржаві лопаті врізалися в землю. Продавала його жіночка. Дядько поставив мотор на якусь цеглину, і почав оглядати.

– Працює? – запитав він.

– Торохтить тільки так, – озвалася жінка.

– Скільки важить?

– Та хто ж його знає... Чоловік казав, кілограмів із двадцять.

– А як його випробувати?

– Накинь мотузку ось на це коло та смикни за неї! – І жінка сама обмотала магнето шнурком.

У бензиновому баку хлюпалося пальне. Дядько смикнув за мотузку, і одразу ж мотор заревів. Нас заволокло білястим димом, оглушило тріском і обсипало порохом, який злетів від лопатей. Дядько завібрував усім тілом.

– Як його зупинити? – прокричав він, ледве тримаючись на ногах.

– Та тут якусь кнопку треба натиснути! – забігала жінка. – Ти диви, як його розкрутило!

– Хлопці! – крикнув дядько мотоциклістам. – Зупиніть!

Нарешті за допомогою чолов'яги у шкіряних штанях рятівну кнопку було знайдено, і мотор, двічі незадоволено чхнувши, затих.

– Хто ж його випробує без води? – докірливо похитав головою наш рятівник. – Так його й замкнути недовго. – І він пішов далі, перекинувши через плече мотоциклетну покришку.

– Оце штучка! Гарна! – сказав дядько і обернувся до мене. – Купуємо, га? Поїдемо на дачу, будемо рибалити, підемо в похід!

– Звісно, купуємо! – відповів я, бо одразу ж уявив собі подорож на човні бурхливими хвилями, різні шторми та громи і відкриття незвіданих островів. З дядьком, я знав, не пропадеш.

Додому мотор ми везли на таксі, і обидва забруднили мастилом собі штани. А потім на дядька, коли він узяв покупку на плече, потік із бака бензин.

Вдома у дядька ми спорудили над ванною дерев'яний поміст – це я приніс із сараю дошки – і прикрутили до нього, як м'ясорубку, спеціальними гвинтами мотор. Потім почали напускати у ванну воду. Незабаром "ставок" був готовий. Я покликав усіх сусідів і тітку Марію, дядькову дружину.

Дядько почав запуск. Смикнув за шнурок раз – мотор не завівся. Смикнув другий – тільки пирхнув. Смикнув ще – не допомогло.

Тітка Марія поплескала дядька по лобі і пішла до кімнати.

– Дай-но тепер я! – сказав токар Павло Артемович і так рвонув за мотузку, що вся споруда з дошками та мотором упала у ванну.

За хвилину ми все відновили.

– А що як гарячої води у ванну налити? – раптом запропонував токар. – Їй-богу, заведеться!

– Це ідея! – погодився дядько.

Коли окріп заповнив ванну, дядько плюнув собі в долоню.

– Розійдіться! – рішуче сказав він. – Ну, з богом!

І тут сталося диво. Мотор завівся! Вода шалено завирувала і перехлюпнулася через край ванни. Гарячі бризки полетіли в нас. Цього ніхто не очікував.

Ми вискочили в коридор. З ванної повалив чорний дим, на паркет ливонула вода з хмарою молочної пари, і в коридор увірвався оглушливий тріск.

– Маріє! – радісно закричав дядько. – Дивись, працює!

Тітка на мить прочинила двері своєї кімнати.

– Ти зовсім здурів! Зараз пожежа буде!

Але дядько не звернув на її слова уваги. Його підбадьорювала наша підтримка. Я кричав і плескав у долоні, а токар проказав:

– Гарна покупка!

Після цього вечора, пам'ятаю, дядькові жодного разу не вдалося запустити мотор у холодній ванні. Тітка з нього сміялася:

– А хто ж тобі річку підігріватиме?

Дядько почав запрошувати до себе по неділях різних майстрів, і тому на якийсь час наші прогулянки припинилися. Але все одно я приходив до нього у вихідні дні. Майстри збирали і розбирали мотор, змінювали склад суміші бензину з мастилом, регулювали магнето, смикали за мотузку незліченну кількість разів – і все було марно!

З тітчиних розмов виходило, що через цей клятий мотор дядько зовсім закинув роботу і в сім'ї настали скрутні часи. Виявляється, дядько – егоїст і не хоче затишку. Він любить бруд і бензиновий сморід і почав водитися з якимись типами, які його обдурюють. В інших чоловіки – солідні люди, а дядько, виявляється, втратив повагу до всіх знайомих: ходить увесь у плямах на капелюсі і на пальті.

Але я з такими розмовами тітки Марії аж ніяк не міг погодитися. Навпаки, дядька останнім часом я полюбив значно більше. У нього в домі з'явилися різні гайкові ключі і плоскогубці, він ходив по хаті в промаслених і блискучих, як шкіра, штанях, а руки він мив уже не милом, а гасом і витирав їх якоюсь рваною ганчіркою. Я готовий був піти до нього в сини, і, якби не мій собака Степко, якого не любила тітка Марія, але з яким я не міг розлучитися, я давно переїхав би до нього.

Але якось у неділю, коли я прийшов до дядька, тітка Марія, відчиняючи мені двері, радісно сказала:

– Дякувати богу, награвся твій дядько! Закинув свою іграшку! Та й ти йди краще додому.

У напівтемному коридорі я помітив у кутку мотор. Лопаті та бак з нього були зняті. Видно, хтось намагався його знову розібрати, та згодом роздумав.

А незабаром почалася спека. Тато і мама поїхали до санаторію, а мене відправили до тітки Марії на дачу.

Наша хатка з толовим дахом і кособоким ґанком стояла за три кілометри від великого водосховища.

З ранку до вечора я крутився на човновій пристані. Дивився на рибалок, що привозили з того берега відра живої риби, допомагав їм встановлювати на човнах підйомники і, головне, пірнав із хлопцями прямо з пристані у канал.

Тітка Марія мені сказала: «Дивись не втопись, бо що я тоді скажу твоїм батькам!» – і, отримавши відповідь: «Присягаюся, не втоплюся», більше моїми справами не цікавилася. І це мене цілком влаштовувало.

Тут у мене на березі завівся друг Толик, син керівника човнової станції, худорлявий, засмаглий хлопчисько з вибитим переднім зубом. Йому було років дванадцять, і робили ми з ним що хотіли: чіплялися за баржі, варили юшку з риби, запозиченої у рибалок, лякали дівчат.

Якось дядько привіз на дачу мотор. Я знав, що він його тричі відносив на базар і намагався здати до комісійного магазину, але його чогось ніхто не брав.

Вранці, поклавши (потихеньку від тітки Марії!) на праве плече подушку, а на неї мотор, дядько вирушив зі мною на водосховище. По дорозі він кілька разів зупинявся, опускав двигун на землю і довго його оглядав. Я пропонував свою допомогу, але дядько, сказавши, що він легкий, дав мені нести тільки мотузку. З дядька рікою тік піт, але він весело мені підморгував і говорив:

– Не терши, не мнявши, не їсти калачів! Сьогодні ми його обов'язково запустимо. Поїдемо звідси аж геть далеко, виліземо на берег та й житимемо, як Робінзон і П'ятниця. Хочеш? Я навіть у кишеню хліба поклав. А знаєш, я ще хлопчиком мріяв про такий мотор. Так хотілося мені бути керманичем.

І як дядько вгадував мої бажання? Мені теж мріялося: от сядемо зараз у човен, запустимо мотор, а потім я за кермо! Робитиму повороти, зигзаги і до якого берега захочу, до такого й приставатиму.

Взявши на човновій станції однопарну шлюпку, ми почепили на неї двигун, і я вигріб на середину затоки. Смикали ми з дядьком за мотузку години з півтори. Мотор навіть не чхнув.

Нарешті дядько зняв сорочку і ліг на дно човна.

– Хай йому грець! – сказав він. – Все одно приємно, що у нас мотор. Суші весла!

Повз нас проплив білосніжний пароплав. Якийсь пасажир помахав нам солом'яним капелюхом.

Потім я знову взявся за весла і ми під'їхали до берега. Він був порожній. Ми розвели багаття і на тоненьких лозинках підсмажили свій хліб. У лісі я знайшов суницю, зібрав повну жменю і сказав дядькові:

– Заплющ очі, відкрий рота!

Він жував суницю і не розплющував очей доти, поки не проковтнув її всю.

Цього дня ми об'їздили дві затоки, причалювали до затоплених дерев і забиралися на їхні верхівки.

Додому дядько знову тягнув три кілометри на подушці свій мотор і примовляв:

– Добре ж ми з тобою відпочили, га?

Біля хвіртки нас зустріла тітка Марія.

– Знову за старе, Серафиме? – сказала вона. – Мене не слухаєш, то хоч би людей посоромився. Подивись, на кого ти схожий: штани підвернув, босий, шия в сажі… Дивитися гидко!

І тітка чомусь стукнула мене по спині.

Незабаром тітка Марія поїхала на цілий день до міста, а я залишився на дачі сам. Я запросив до себе в гості Толика – він приїхав велосипедом – і показав йому мотор.

– Не працює? – спитав він.

– Ні.

– Дурниці! – Заявив Толик. – У мене запрацює.

Він, виявляється, вже мав справу з таким мотором.

Ми прив'язали двигун до велосипедного багажника та повезли на водосховище.

Толик жив біля човнової станції. Він приніс пляшку чистого авіаційного бензину, і ми встановили двигун на легкий човник.

Я відгріб подалі від берега, і Толик смикнув за мотузку. Мотор так рвонув уперед, що ми мало не випали з човна! Під носом зашуміла вода.

– Тримайся за кермо! – закричав я і кинувся до Толика.

У цей момент тонка, а може й підгнила, дошка на кормі, до якої був прикріплений мотор, розламалася, і наш мотор шубовснув у воду.

– Ти що зробив? – Закричав я і схопив Толика за комір. – Стрибай за ним!

– Відпусти, – сказав Толик. – Тут глибина – сім метрів!

Проплив швидкохідний катер, велика хвиля віднесла нас убік, і за хвилину ми вже не могли точно самі собі вказати, де були поховані три кінські сили.

Їхати велосипедом з водосховища Толику було легко. А мені важко: душа в мене розривалася від горя. Дядько, я відчував, мене, мабуть, вб'є за таку шкоду. Та й від тітки перепаде. Хоч вона і була проти двигуна, але все ж таки це річ і гроші коштує. Вік би не бачити цієї дачі з усім цим водосховищем! І треба ж було сьогодні туди поїхати! Та й від мами дістанеться: адже вона повинна буде заплатити гроші за мотор...

На дачі за столом вже сиділи дядько Сіма, тітка Марія і з ними якийсь чоловік у краватці та окулярах.

– А-а… племінничок, купався? – сказав дядько. – Ось познайомся, інженер Соломон Мойсейович, той самий конструктор цих моторів. Готуй наш апарат. Він його зараз швидко полагодить. І ми сьогодні ж вирушаємо у нічний похід.

– А чого його готувати? – сказав я. – Він уже… готовий.

– Що ж, ти його відніс на канал? – поцікавився дядько.

– Так.

– І де ти його залишив?

– На дні, – відповів я відкрито. – Ми почали запускати, а він… він потонув.

– Потонув? – радісно запитала тітка і, підскочивши до мене, поцілувала. – Розумничку мій! Оце дякую! Чесно, потонув?

А дядько не сказав мені жодного слова. Він задумливо підпер кулаком підборіддя і почав дивитися у вікно, за яким іскрилася смужка водосховища і виднівся високий срібний маяк, схожий на марсіанина.

Автор: Дик Й.; ілюстратор: Будз І.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова