|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Read in English
Марко Вовчок
Ведмідь
(Скорочено)
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Ульянова
Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі знаєте, що це за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду?..
Ця пасіка була огороджена лісою з лози, і в огородь загородив козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту. Хто побачить, було, вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних...
...Славно у тій пасіці! Дихать – не надихаться! Легко – вільно! Куди глянеш, усе поля широкі, чисті, і по полях дуби – зрідка дуб од дуба, як намети розкинуті проти сонця. У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою, – видати тільки від схід сонця гай здоровенний, темний...
Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом. І Мелася, маленька, як вузлик, білявенька босоніжка, сестричка Михайлова, прителішилася до дідуся і хазяйнувала у його в пасіці, співала пісень, ходила по полю збирати полуниці... Уставала Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй такого діла, що ой-ой!
Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві, – у широкорукавій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі, – дививсь у небо. Вже зорі поскакували і тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за кучеряву гіллячку. Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася, чого це досі діда нема. А діда як нема, то й нема, – і вдалині не видко.
Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Михайло заснув, а діда усе нема! І не чути – усе тихо! Коли ж разом земля загула від гаю, і щось важке наближається до пасіки. Таке важке, таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі! От воно – от воно! Поронило лісу, суне поміж вуликів, й вулля валить, і квітки давить, і рожу й калину ламле, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи – господи-світе! Що ж ви думаєте? Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!
Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов спугана птиця, і ручечки у жаху, у страху зчепилися. Страшний-страшний гість! Нема порятунку! Братик Михайло коханий! Як тебе рятувати?
Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує – трепечущі малесенькі рученятка обвилися коло його, наче ціпка хмелинонька, і голосочок шепоче: «Братику! братику!»
– А що? – спитав він, не відмикаючи очей сонливих.
– Ходи, ходи, братику! О, ходи ж бо, ходи у хижку, бо я тут сама боюся – ходи, братику, ходи!
І малесечкі рученятка тягнули його сонного з усієї своєї маленької сили, і сльози палючі капали на його від жаху, і сердечко маленьке колотилося коло його, вірненьке та щиреньке, а він сонний переступив два ступні та у хижку безважливо і знов припав, сном поклонений. Він не чув, як трепечущі рученятка дурно мучилися і хрумтіли, щоб його піднести, і не чув тихенького, гіркого плачу.
А ведмідь, наче господар, посува та оглядає, де кращий вулій, солодший мед і, як впав йому в око такий, зараз він лапу туди, видира і лакомиться.
О боже, боже! Коли б же Михайло спав, не прокинувсь, коли б же! Що буде, як він прокинеться? Він не послуха маленької, піде на ведмедя... Боже, боже! Зараз ведмідь з’їсть її – зараз!
Чи ж буде ситий він з неї? Хоч би ситий він був та братика не зайняв... Дарма, нехай її з’їсть – нехай братика не займає!
Рученятка маленькі зчеплялися міцніш, і сльози лилися ревніш.
А страшний ласач патлатий учища та й учища мед собі поволі й по роздоллі – часом подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи: «Ти, серпку, добре мені світиш»; часом ніби поприслухає: «Здається мені, дівчинка тут десь плаче...»
Лихо-лихо! Як вже не розбилось у дріб’язочки маленьке сердечко, колотячись такеньки швидко та довго!
Коли ведмідь кашлянув – ждати що зареве... Ні! Він пав долі та як почне необачний патлач викочуватись та вивалюватись по траві.
Маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли його трохи й сунули у хижку і зачинили там.
– Що таке? Що таке? – скрикнув молодий козак, прокинувшись, може, трохи і злякавшись, і потрушуючи двері. – Відчиніть-бо! Що таке?
– Братику коханий, нічого – це я, це я, – одказував йому голосочок.
– Відчини-бо, Меласю, – скрикнув знов Михайло, – нехай я дверей не псую!
І знов потрушує дверима.
– Братику, – каже маленька, – братику! – і оглядається округи, і бачить – ведмідь устав, і слухає, і наче чигає на неї, і от наче засміявсь – цокнув зубами білими.
– «Пусти, пусти, Меласю!» – кричить Михайло, і двері відскочили, маленька, як снопок, впала, а ведмідь знов цокнув білими зубами...
Тут такий розкотивсь викрик голосненький, та дзвінкий, та тонкий, що Михайло метнувсь назад, а ведмідь чимдуж покотив до гаю, вгинаючи під ступою землю... І як Михайло схаменувсь, і підвів малу сестричку, і розпитав, вже не було нікого ані видко, ані чутно, і дарма вони насторожали вуха, і здержувалися дихати, прислухаючись та сидячи укупі близько. Тихо усе було. Місяць світить, зорі сяють.
– Розкажи ж бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю, як було, – говорив Михайло до сестрички.
– Ні, ні! О, це ні! Ще боюся! – одказувала Мелася.
– Яка ж ти жахлива, Меласю! – каже Михайло, всміхаючись.
– Ой-ой, ой-ой! – одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як до скарбу одрятованого, знайденого.
Місяць вже ледве легенько світив, зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий, або струну перебиту, і забачили удалині постать людську – це дід ішов та співав. Зараз вони до його назустріч, а він сміється та й каже: «А що, дітки, знудилися, мабуть, без старого діда, ге? Сон, мабуть, неспокійний мали, ге? Не можна, не можна було мені повернутись раніш, товариша давнього стрів, забарився...»
І дід знов почав наладжувати козацьку пісню:
|
Як були ми, козаки, на морі, |
– Діду! Діду! – каже Мелася, – у нас ведмідь був.
– От, діду, – говорить Михайло, – Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці... Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку, й зачинила, і перелякала... Кричу: «Випусти!..» Не випуска, – мусив попсувати двері у хижці – вискочив, вона як скрикне, як верескне, аж у очах в мене ясно зробилося, наче встрелили у вухо; схаменувсь, бачу, вона лежить в мене під ногами, нікого нема, вуллі долі попадали, трава пом’ята, кущі поламленії... Каже вона, присягається, що ведмідь ніби був.
Дід усе приспівував спершу та всміхавсь, а як дійшло до «вуллі долі, кущі поламлені», то дід промовив «гай-гай» і придав ходи.
– А щоб ти не діждав уже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! – проклинав дід, підносячи та ставлячи вуллі, як треба, – бач, наробив клопоту та шкоди! – а Михайло, помагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в думці вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька, ходячи за обома їми услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валив, як покачувавсь і цокав зубами білими, і як мед вчищав і як наближувавсь-наближувавсь... ближче-ближче... А в самої Меласі оченятка блищали й сяяли пломенистіш, ніж ті зірочки у небі, що вже їх виблиск згасав та згасав, бо вже починало дніти – хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.
– Ну ж, Меласю! Дівчина так дівчина, на диво здана, – каже дід, усміхаючись та глядячи у сяюче личенько перемучене. – Дарма, що з личенька спала, а справдешня козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти проти ведмежого зуба! Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала ведмедя страшного?
Перше то не диво здавалося Меласі, бо братик коханий і любий... як же не боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й нікчемне, бо як згадувала про його, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи хвастливенько...
– Меласю-сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? – питав часом Михайло, як розпалений, оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його знівечити. – Коли мені доведеться тебе визволяти?
І лягав спати Михайло, може, не раз з потайною надією, що от ведмідь знов одвідає, і вночі не спав, прислухавсь, і бравсь за рушницю, що собі покупив, – тільки ще досі, чутно, не діждав патлатого він гостя-одвідача.
Отже, й кінець тут – далі що було й буде, не знаю, не можу кламати, не знаючи сама. Вибачайте та бувайте здорові!..
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова