Марко Вовчок
Ведмідь
(Скорочено)

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Ульянова
Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі
знаєте, що це за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду?..
Ця пасіка була огороджена лісою з лози, і в огородь загородив козак аж сім
високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту. Хто побачить, було,
вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних...

...Славно у тій пасіці! Дихать – не надихаться! Легко – вільно! Куди глянеш, усе
поля широкі, чисті, і по полях дуби – зрідка дуб од дуба, як намети розкинуті
проти сонця. У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою
стрімчастою, – видати тільки від схід сонця гай здоровенний, темний...
Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом. І Мелася, маленька, як вузлик,
білявенька босоніжка, сестричка Михайлова, прителішилася до дідуся і хазяйнувала
у його в пасіці, співала пісень, ходила по полю збирати полуниці... Уставала
Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім
хазяйстві, було їй такого діла, що ой-ой!

Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві, – у широкорукавій
сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі, – дививсь у небо. Вже зорі
поскакували і тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за
кучеряву гіллячку. Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й
питалася, чого це досі діда нема. А діда як нема, то й нема, – і вдалині не
видко.

Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч
глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Михайло заснув, а діда усе нема! І
не чути – усе тихо! Коли ж разом земля загула від гаю, і щось важке наближається
до пасіки. Таке важке, таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі! От воно
– от воно! Поронило лісу, суне поміж вуликів, й вулля валить, і квітки давить, і
рожу й калину ламле, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи – господи-світе! Що ж ви
думаєте? Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!
Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов спугана птиця, і ручечки у жаху, у
страху зчепилися. Страшний-страшний гість! Нема порятунку! Братик Михайло
коханий! Як тебе рятувати?
Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує – трепечущі
малесенькі рученятка обвилися коло його, наче ціпка хмелинонька, і голосочок
шепоче: «Братику! братику!»
– А що? – спитав він, не відмикаючи очей сонливих.
– Ходи, ходи, братику! О, ходи ж бо, ходи у хижку, бо я тут сама боюся – ходи,
братику, ходи!
І малесечкі рученятка тягнули його сонного з усієї своєї маленької сили, і
сльози палючі капали на його від жаху, і сердечко маленьке колотилося коло його,
вірненьке та щиреньке, а він сонний переступив два ступні та у хижку безважливо
і знов припав, сном поклонений. Він не чув, як трепечущі рученятка дурно
мучилися і хрумтіли, щоб його піднести, і не чув тихенького, гіркого плачу.
А ведмідь, наче господар, посува та оглядає, де кращий вулій, солодший мед і, як
впав йому в око такий, зараз він лапу туди, видира і лакомиться.
О боже, боже! Коли б же Михайло спав, не прокинувсь, коли б же! Що буде, як він
прокинеться? Він не послуха маленької, піде на ведмедя... Боже, боже! Зараз
ведмідь з’їсть її – зараз!
Чи ж буде ситий він з неї? Хоч би ситий він був та братика не зайняв... Дарма,
нехай її з’їсть – нехай братика не займає!
Рученятка маленькі зчеплялися міцніш, і сльози лилися ревніш.
А страшний ласач патлатий учища та й учища мед собі поволі й по роздоллі – часом
подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи: «Ти, серпку, добре мені
світиш»; часом ніби поприслухає: «Здається мені, дівчинка тут десь плаче...»
Лихо-лихо! Як вже не розбилось у дріб’язочки маленьке сердечко, колотячись
такеньки швидко та довго!
Коли ведмідь кашлянув – ждати що зареве... Ні! Він пав долі та як почне
необачний патлач викочуватись та вивалюватись по траві.
Маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли
його трохи й сунули у хижку і зачинили там.
– Що таке? Що таке? – скрикнув молодий козак, прокинувшись, може, трохи і
злякавшись, і потрушуючи двері. – Відчиніть-бо! Що таке?
– Братику коханий, нічого – це я, це я, – одказував йому голосочок.
– Відчини-бо, Меласю, – скрикнув знов Михайло, – нехай я дверей не псую!
І знов потрушує дверима.
– Братику, – каже маленька, – братику! – і оглядається округи, і бачить – ведмідь
устав, і слухає, і наче чигає на неї, і от наче засміявсь – цокнув зубами
білими.
– «Пусти, пусти, Меласю!» – кричить Михайло, і двері відскочили,
маленька, як снопок, впала, а ведмідь знов цокнув білими зубами...

Тут такий розкотивсь викрик голосненький, та дзвінкий, та тонкий, що Михайло
метнувсь назад, а ведмідь чимдуж покотив до гаю, вгинаючи під ступою землю... І
як Михайло схаменувсь, і підвів малу сестричку, і розпитав, вже не було нікого
ані видко, ані чутно, і дарма вони насторожали вуха, і здержувалися дихати,
прислухаючись та сидячи укупі близько. Тихо усе було. Місяць світить, зорі
сяють.
– Розкажи ж бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю, як було, – говорив
Михайло до сестрички.
– Ні, ні! О, це ні! Ще боюся! – одказувала Мелася.
– Яка ж ти жахлива, Меласю! – каже Михайло, всміхаючись.
– Ой-ой, ой-ой! – одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як до скарбу
одрятованого, знайденого.
Місяць вже ледве легенько світив, зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони
зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий, або струну перебиту, і забачили
удалині постать людську – це дід ішов та співав. Зараз вони до його назустріч, а
він сміється та й каже: «А що, дітки, знудилися, мабуть, без старого діда, ге?
Сон, мабуть, неспокійний мали, ге? Не можна, не можна було мені повернутись
раніш, товариша давнього стрів, забарився...»
І дід знов почав наладжувати козацьку пісню:
Як були ми, козаки, на морі,
Як були ми, козаки, на роздоллі,
Унадились, ми, козаки, до невірного турка...
|
– Діду! Діду! – каже Мелася, – у нас ведмідь був.
– От, діду, – говорить Михайло, – Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці...
Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку, й зачинила, і
перелякала... Кричу: «Випусти!..» Не випуска, – мусив попсувати двері у хижці –
вискочив, вона як скрикне, як верескне, аж у очах в мене ясно зробилося, наче
встрелили у вухо; схаменувсь, бачу, вона лежить в мене під ногами, нікого нема,
вуллі долі попадали, трава пом’ята, кущі поламленії... Каже вона, присягається,
що ведмідь ніби був.
Дід усе приспівував спершу та всміхавсь, а як дійшло до «вуллі долі, кущі
поламлені», то дід промовив «гай-гай» і придав ходи.
– А щоб ти не діждав уже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! –
проклинав дід, підносячи та ставлячи вуллі, як треба, – бач, наробив клопоту та шкоди!
– а
Михайло, помагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в
думці вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька,
ходячи за обома їми услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валив, як
покачувавсь і цокав зубами білими, і як мед вчищав і як
наближувавсь-наближувавсь... ближче-ближче... А в самої Меласі оченятка блищали
й сяяли пломенистіш, ніж ті зірочки у небі, що вже їх виблиск згасав та згасав,
бо вже починало дніти – хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.

– Ну ж, Меласю! Дівчина так дівчина, на диво здана, – каже дід, усміхаючись
та глядячи у сяюче личенько перемучене. – Дарма, що з личенька спала, а справдешня
козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти
проти ведмежого зуба! Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала
ведмедя страшного?
Перше то не диво здавалося Меласі, бо братик коханий і любий... як же не
боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й нікчемне, бо як
згадувала про його, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи
хвастливенько...
– Меласю-сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? – питав часом Михайло, як
розпалений, оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його
знівечити. – Коли мені доведеться тебе визволяти?
І лягав спати Михайло, може, не раз з потайною надією, що от ведмідь знов
одвідає, і вночі не спав, прислухавсь, і бравсь за рушницю, що собі покупив, –
тільки ще досі, чутно, не діждав патлатого він гостя-одвідача.
Отже, й кінець тут – далі що було й буде, не знаю, не можу кламати, не знаючи
сама. Вибачайте та бувайте здорові!..
