Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Павло Бажов

Малахітова скринька

Ілюстрації – В.Назарук
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою

Сторінки   1    2    3

Навесні приїхав на заводи молодий пан. У Польову прикотив. Народ зігнали, молебень відслужили, і потім у панському будинку танці-гулянці пішли. Народу теж дві діжки вина викотили – пом'янути старого, привітати нового пана. Приманку, значить, зробили. На це все Турчанінови майстри були. Як заллєш панську чарку десятком своїх, то й казна-яким свято здається, а насправді – останні копійки пропив та зовсім ні до чого. На другий день народ на роботу, а в панському будинку знову бенкетують. Так і пішло. Посплять трохи та знову до гулянки. Ну, там, катаються на човнах, на конях їздять до лісу, на музиках бринькають, та багато такого. А Поротя весь час п'яний. Навмисне до нього пан найзавзятіших п'яниць поставив – накачуйте, мовляв, до краю! Ну, ті й стараються новому панові підслужитися.

Поротя хоч п'яний, а чує, до чого справа йде. Йому перед гостями ніяково. Він і говорить за столом, при всіх:

– Це мені байдуже, що пан Турчанінов хоче у мене дружину увести. Хай щастить! Мені такого не треба. У мене ось хто є! – Та й дістає з кишені той шовковий портрет. Всі так і охнули, а Поротина жінка і рота закрити не може. Пан теж вп'явся очима. Цікаво йому стало.

– Хто така? – питає.

Поротя знай регоче:

– Повний стіл золота насип – і то не скажу!

Ну, а як не скажеш, коли заводські відразу Танюшку впізнали. Один перед другим стараються – панові пояснюють. Поротина жінка руками-ногами:

– Що ви! Що ви! Нісенітниці такі кажете! Звідки у заводської дівки сукня така та ще каміння дорогі? А портрет цей чоловік з-за кордону привіз. Ще до весілля мені показував. Тепер з п'яних очей мало що наплете. Себе скоро пам'ятати не буде. Бач, весь опух!

Поротя бачить, що дружині шибко не до вподоби, він і ну шпетити:

– Соромитниця ти, брехуха! Що ти плетеш, панові в очі піском закидаєш! Який я тобі портрет показував? Тут мені його шили. Та сама дівчина, про яку вони говорять. Щодо сукні – брехати не буду – не знаю. Сукню яку хочеш вдягти можна. А каміння в них були. Тепер у тебе в шафі замкнені. Сама ж їх купила за дві тисячі, та надіти не змогла. Видно, не підходить корові черкеське сідло. Весь завод про купівлю знає!

Пан як почув про каміння, так одразу ж:

– Ану, покажи!

Він, бач, недотепний був, марнотратний. Одне слово, спадкоємець. До каміння велику пристрасть мав. Похвалитися йому нема чим було, – як кажуть, ані зросту, ані голосу, – так хоч камінням. Де не почує про гарний камінь, одразу ж купити ладиться. І знався на каміннях добре, дарма що не дуже розумний.

Поротина жінка бачить – нічого робити, – принесла скриньку. Пан глянув і відразу:

– Скільки?

Та і брякнула зовсім нечувано. Пан почав рядитися. На половині зійшлися, і векселя пан підписав: не було, бач, грошей із собою. Поставив пан перед собою скриньку на стіл та й каже:

– Покличте-но цю дівку, про яку мова.

Збігали за Танюшкою. Вона нічого, відразу пішла, – думала, роботу якусь велику хочуть замовити. Приходить до кімнати, а там повно народу, і посередині той самий заєць, якого вона тоді бачила. Перед цим зайцем скринька – татковий дарунок. Танюшка відразу визнала пана і питає:

– Навіщо кликали?

Пан і слова вимовити не може. Витріщився на неї та й все. Потім все ж таки знайшов розмову:

– Ваші камені?

– Були наші, тепер он їхні, – і показала на Поротину дружину.

– Мої тепер, – похвалився пан.

– Це справа ваша.

– А хочеш, подарую назад?

– Віддавати нічим.

– Ну, а приміряти на себе ти їх можеш? Подивитися мені хочеться, як ці камені на людину припадуть.

– Це, – відповідає Танюшка, – можна.

Взяла скриньку, розібрала убори, – звична справа, – і жваво їх до місця прилаштувала. Пан дивиться та тільки ойкає. Ах та ах, більше і промов немає. Танюшка постояла в уборі та й питає:

– Подивилися? Буде? Адже мені нема часу тут стояти – робота є.

Пан тут при всіх і каже:

– Виходь за мене заміж. Згодна?

Танюшка тільки посміхнулася:

– Не до лиця, наче, панові таке говорити. – Зняла убори і пішла.

Тільки пан не відстає. На другий день свататися приїхав. Просить-молить Настасію: віддай за мене доньку.

Настасія каже:

– Я з неї волі не знімаю, як вона хоче, а як по-моєму – наче не підходить.

Танюшка слухала-слухала та й каже:

– От що, не те... Чула я, ніби в царському палаці є палата, малахітом таткового видобутку оздоблена. От якщо ти в цій палаті царицю мені покажеш – тоді піду за тебе заміж.

Пан, звичайно, на все згоден. Зараз же в Сам-Петербург став збиратися і Танюшку з собою кличе – коней, каже, тобі надам. А Танюшка відповідає:

– За нашим звичаєм і до вінця на женихових конях наречена не їздить, а ми наче ще ніхто. Потім вже про це говоритимемо, як ти свою обіцянку виконаєш.

– Коли ж, – питає, – ти у Сам-Петербурзі будеш?

– До Покрови, – каже, – неодмінно буду. Про це не турбуйся, а поки їдь звідси.

Пан поїхав, Поротину дружину, звісно, не взяв, й не дивиться навіть на неї. Як додому до Сам-Петербургу приїхав, давай по всьому місті теревеніти про каміння та про свою наречену. Багатьом скриньку показував. Тож сильно зацікавилися наречену подивитися. До осені пан квартиру Танюшці приготував, суконь всяких їй понавозив, взуття, а вона й звісточку прислала, – тут вона, живе у такої вдови на самому краю міста. Пан, звичайно, одразу ж туди:

– Що ви! Де ж це бачили, щоб вам тут жити? Квартира ж наготовлена, перший сорт!

А Танюшка відповідає:

– Мені і тут добре.

Чутки про каміння та турчанинівску наречену аж до цариці дійшли. Вона й каже:

– Нехай-но Турчанінов покаже мені свою наречену. Щось багато про неї брешуть.

Пан до Танюшки, – мовляв, треба приготуватися. Одяг такий зшити, щоб у палац можна, камені з малахітової скриньки вдягти. Танюшка відповідає:

– Про вбрання не твоя турбота, а камені візьму на утримання. Тож дивись, не здумай за мною коней посилати. На своїх буду. Чекай тільки мене біля ґаночку, біля палацу.

Пан думає, – звідки в неї коні? Де сукню візьме? – а питати все ж таки не наважився.

От стали до палацу збиратися. На конях всі під'їжджають, в шовках та оксамитах. Турчанінов зранку біля ґанку крутиться – на свою наречену чекає. Іншим теж цікаво на неї подивитися, – тут же зупинилися. А Танюшка наділа каміння, підв'язалася хустинкою по-заводському, кожушок свій вдягла та йде собі потихеньку. Ну, народ – звідки така? – валом за нею валить. Підійшла Танюшка до палацу, а царські лакеї не пускають – не можна, кажуть, заводським. Турчанінов здалеку Танюшку вгледів, тільки йому перед своїми соромно, що його наречена пішки, та ще в такому кожушку, він узяв та й сховався. Танюшка тут розстебнула кожух, лакеї дивляться – сукня! У цариці такої немає! – відразу пустили. А як Танюшка зняла хусточку та кожух, всі навколо ахнули:

– Чия така? Яких земель цариця?

А пан Турчанінов тут як тут.

– Моя наречена, – каже.

Танюшка так суворо на нього глянула:

– Це ще наперед подивимось! Чого ти мене обдурив – біля ґанку не дочекався?

Пан туди-сюди, – помилка вийшла. Вибач, будь ласка.

Пішли вони в царські палати, куди було звелено. Дивиться Танюшка – не те місце. Ще суворіше запитала Турчанінова:

– Це ще що за обман? Сказано тобі, що в тій палаті, яка малахітом таткової роботи оздоблена! – Та пішла по палацу, як вдома. А сенатори, генерали та інші за нею.

– Що, мовляв, таке? Мабуть, туди наказано.

Народу набилося повно, і всі очей з Танюшки не зводять, а вона стала до самої малахітової стіни та й чекає. Турчанінов, звичайно, тут же. Лопотить їй, що не гаразд, не в цьому приміщенні цариця веліла чекати. А Танюшка стоїть спокійнісенько, хоч би бровою повела, ніби пана зовсім немає.

Цариця вийшла в палату, куди призначено. Дивиться – нікого немає. Царицині шептуни й доводять – турчанінівска наречена всіх до малахітової палати відвела. Цариця побурчала, звичайно, – що за самовілля! Затупала ногами. Розсердилася, значить, трішечки. Приходить цариця до палати малахітової. Всі їй вклоняються, а Танюшка стоїть – не ворухнеться.

Цариця й кричить:

– Ну-бо, показуйте мені цю самовільницю – турчанінівску наречену!

Танюшка це почула, зовсім брови звела, каже панові:

– Це ще що вигадав! Я веліла мені царицю показати, а ти підстроїв мене їй показувати. Знову обман! Бачити тебе не хочу! Тримай свої камені!

Із цими словами притулилася до стінки малахітової і розтанула. Тільки й залишилося, що на стінці камені виблискують, як прилипли до тих місць, де голова була, шия, руки.

Всі, звичайно, перелякалися, а цариця в нестямі на підлогу гепнулася. Заметушилися, стали піднімати. Потім, коли метушня вгамувалася, приятелі і кажуть Турчанінову:

– Підбери хоч каміння! Жваво розкрадуть. Не яке-небудь місце – палац! Тут знають ціну!

Турчанінов і давай хапати ті камінці. Який схопить, той у нього і згорнеться на крапельку. Одна крапля чиста, як сльоза, і жовта, а та, наче кров, густа. Так нічого і не зібрав. Дивиться – на підлозі ґудзик валяється. З пляшкового скла, на просту грань. Зовсім дрібничка. З горя він і схопив його. Тільки взяв у руку, а в цьому ґудзику, як у дзеркалі, зеленоока красуня в малахітовій сукні, вся дорогим камінням прикрашена, сміється-заливається:

– Ех ти, недоумкуватий косий зайцю! Чи тобі мене взяти! Хіба ти мені пара?

Пан після цього останній розум втратив, а ґудзика не кинув. Коли-не-коли та й подивиться на нього, а там все одне: стоїть зеленоока, регоче та образливі слова промовляє. З горя пан загуляв, наробив боргів, при ньому наші заводи мало з молотка не пішли.

А Поротя, як його усунули, по шинках пішов. До останнього пропився, а портрет той шовковий беріг. Де цей портрет потім подівся – нікому не відомо.

Не поживилася й Поротина дружина: піди-но, отримай щось за векселями, коли все залізо і мідь закладені!

Про Танюшку з тієї пори у нашому заводі ані слуху, ані духу. Як не було.

Посумувала, звичайно, Настасія, та теж не від сили. Танюшка, бач, хоч помічниця для сім'ї була, а все Настасії наче не рідна.

І то сказати, хлопці у Настасії до того часу зросли. Одружилися обидва. Онуки пішли. Людей в хаті густенько стало. Знай повертайся – за тим догляди, іншим подай... Чи до нудьги тут!

Холості хлопці – ті довше не забували. Все під Настасіїними віконцями топталися. Чекали, чи не з'явиться у віконечку Танюшка, та так і не дочекалися.

Потім, звичайно, одружилися, а коли-не-коли і згадають:

– От яка у нас в заводі дівчина була! Іншої такої в житті не побачиш.

Та ще після цієї справи заміточка вийшла. Казали, ніби Господиня Мідної гори двоїтися стала: відразу двох дівчат у малахітових сукнях люди бачили.

Сторінки   1    2    3

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова