|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Олександр Лук'яненко
Кукурідло та інші
Байки для дітей
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Анатолій Василенко
Зміст:
Бобер і лис
Ведмідь чхнув
Цяцькований лев
Тінь
Лисова поміч
Як черепаха черепицю робила
Млин і млинці
Лис, який не їв м'яса
Кукурідло
Горобець у шпаківні
Жаліслива качка
Буряк та будяк
Однаково галушка
Град на виноград
Вовчий кожух
Бобер і лис
Лис блаженно хропів у норі, коли спалахнула лісова пожежа. Втягнув носом дим, вискочив, – а довкіл горить, тріщить, гогоче. Рятуйся, хто може!.. Задихаючись від чаду, з обсмаленими вухами добіг якось до берега річки та й заметушився. Річка що широка, що глибока, а плавець він нікудишній, ще й лапи геть попік: і до середини чи догребе, пустить бульки.
Аж раптом недалечко Бобер із води виткнувся, на пожежу лупа.
– Бобрику-братику, – заволав розпачливо Лис, – перевези на той бік, бо тут з мене шкварка буде!..
– Еге, – відказує Бобер, – нема дурних. Тобі тільки підстав шию, так зубами і вчепишся. Боброві коміри тепер у моді...
– Та на дідька мені той комір, свою б кожушину винести... Зглянься, Бобрусю, не дай сконати лютою смертю!
Взяло Бобра за душу, пожалів песиголовця.
– Ну, – каже, – гаразд, тримайся міцніше, попливемо.
І попливли. Бобер гребе щодуху, а Лис рятівника облапив і думкою багатіє: «Воно б таки непогано до мого рудого кожушка брунатне хутерко з іскрою. От хай перевезе, тоді оббілую й зроблю коміра. Зроблю... зроблю... зроблю...» Сам незчувся, як зубами вп'явся в Боброву шию.
Бобер, таке відчувши, хвостом тільки мельк – і пірнув; горопаха Лис лапами побовтав, побовтав – і пустив бульки. А недалечко було вже до берега.
Ведмідь чхнув
У лісі почалася епідемія грипу.
– Кха, кха, кха! – бухикав у норі Борсук.
– Хр-рю-с-с, хр-рю-с-с! – чмихав у лопух Дикий Кабан.
– Пить, пить, пить! – жалісно попискувала Білочка, прикута до дупла високою температурою.
Одне слово, було клопоту лісовим лікарям Єнотові й Дятлу: кого настоями чебрецю та ромашки напоять, мохом укутають, кому чаю малинового заварять. Та діло своє вони знали добре, старались на совість – і незабаром перестав кашляти Борсук, одужав Дикий Кабан, знову весело застрибала по гілках Білочка...
Тут би й квит, аж раптом ну стрекотати зловісниця Сорока:
– Рано радієте, грип уже й найдужчих боре! Я оце на власні вуха чула, як чхнув Ведмідь.
Сполошилися лікарі геть: чим же, думають, самого Ведмедя порятуємо? Звичайні лісові засоби – то для інших, йому треба чогось особливого, такого, що хтозна-де й добудеш. Хіба тільки в справжній аптеці, де завжди є найновітніші ліки.
Негайно відрядили прудконогого Зайця.
– Паняй, – кажуть, – бо кожна хвилина дорога.
І ось вони, нарешті, чудодійні препарати, самі назви чого варті: ведмедол, михайломіцин, сульфадіведмедин... Тепер життя хворого врятовано.
Але все було дарма.
– Геть! – заревів Ведмідь, – Я здоровий, як ведмідь. До чого тут грип? Я просто чхнув...
Цяцькований лев
Усе було б гаразд, якби Левові не сказали, що він – цар звірів.
«Гм, – зміркував Лев, – коли я цар, то й вигляд у мене має бути царський. Треба якнайпишніше прикрасити свою стару шкуру...»
Подбати про царське вбрання він доручив двом Мавпам. Ті у лев'ячу гриву понастромляли пір'я з хвоста павича, на шию почепили намисто із зубів акули, а шкуру густо посипали пилком, струшеним з крилець десяти тисяч барвистих метеликів. Лев блищав і мінився на сонці всіма кольорами райдуги.
– Це чудово, ваша величність! – заверещала одна Мавпа.
– Це незрівнянно! – підхопила друга й у захваті аж очі під лоба пустила.
Тоді й інші звірі теж стали вдавати, що їм подобається царське вбрання, бо добре знали силу лев'ячих м'язів і гостроту пазурів. А тим часом кожен думав: «От як Мавпи можуть зробити з Лева опудало!»
Тінь
Багато років стояв понад шляхом велетень Дуб. Вік його Тіні був менший, бо в дні, коли над Дубом клубочилися хмари, вона пропадала. Та тільки-но минала негода й знову виглядало сонце, Тінь поверталася, щоб зайняти своє місце – часом більше, ніж сам Дуб.
А чому б і не так! Адже в спеку саме в Тінь ховались подорожні від палючих променів, тоді як Дуб тільки схвально шелестів листям. Кому іншому він міг ще здатися могутнім, але Тінь добре знала, що всередині дідуган уже почав трухлявіти.
Отож, правду кажучи, вона не здивувалась, коли прийшли дроворуби й зловісно заскреготіла пилка. Трохи шкода було старого, – все-таки довго працювали разом, – однак що тут удієш. Не спало ж нікому на думку спиляти її, Тінь, бо вона ще потрібна, ще служитиме, ще...
На жаль, ви не дізнаєтеся, про що міркувала Тінь далі: Дуб упав – і вона зникла, тепер уже назавжди.
Лисова поміч
Притюпав Лис до сусіда Борсука та й каже:
– Добряча в мене нора, гріх скаржитись. Суха, тепла, із запасним виходом. Одна лиш морока: блошви в підстілці страх скільки розплодилося, й кусюча, клята, не дає спокою. Оце зараз скупався і думаю собі: треба ту трухлявину викинути, свіженького понаносити... Чи не допоможеш, сусіде?
– З охотою, – відказує Борсук, – але підсоби сперш мені. Сю ніч, ти, певно ж, чув, дощисько вшкварив. Десь вода знайшла проточину, й стеля в норі геть обвалилась. Сам, доля милувала, живий, тільки трохи пом'яло, але тепер знай вигрібай, бо ніде голову прихилити. Важко, та коли навпереміну, діло піде веселіш!
– Воно звісно, – почухав лапою за вухом Лис, – але ж маю зібрати підстилку. Помагай біг, сусіде, а я вже пішов...
Як черепаха черепицю робила
Дощове видалося літо, й дашки над хатинами лісових мешканців, – у кого домівка під соломою, в кого під очеретом, – почали протікати. Відтак ухвалила вся мокра громада: час уже замінити ті нетривкі матеріали черепицею: вона ж бо й для ока любіша і, головне, на довгий вік.
Сказано – зроблено. Вибрали місце в яру на глиниську, гуртом піч змурували, а порядкувати роботою призначили Черепаху. Трохи вайлувата, зате хто ще може похвалитися такою покрівлею, як її панцир!
Але минув тиждень, минув другий – нема черепиці.
– Чому продукції не даєш? – питають Черепаху.
– Та ви, – відказує, – роздивіться, яка тут глина... Хіба з цієї глини щось путнє вийде?
Роздивились, лапами пом'яли: мо'й справді не та? Миттю став до діла вправний копач Борсук, видобув з глибини іншої, кращої. Працюй, Черепахо!
А черепиці знову нема й нема.
– У чім, – питають, – ще заковика? Якої треба допомоги?
– Формувати, – бідкається, – важко, сили робочої бракує.
Сам Ведмідь, незважаючи на своє ведмеже становище, зголосивсь у підсобники, від рання до смеркання ліпив глиняні плескачі. Потім з'ясувалося, що піч кепсько випалює, – й роздмухувати вогонь приставили Вепра.
Та черепиці однаково не було.
І аж тоді простакуватий Заєць висловив думку, яка потай бентежила всіх:
– Братця! А вона ж, Черепаха, коли ми мокнемо, голову під панцир – і хай хоч каміння з неба падає. Навіщо їй черепиця?..
Млин і млинці
Хоч Млин прослужив громаді вже багато років, він і досі справно молов борошно. Напечуть, бувало, з того борошна рум'яних пухких млинців, їдять та й підхвалюють:
– От млинці так млинці! Смачні вдалися...
А про Млин ніхто й словом не згадував.
Але літа взяли, зрештою, своє: щось старому сталося. І тоді всі заговорили:
– Ви чули, цей нікудишній Млин таки поламався! Тепер нема з чого навіть млинців спекти...
Лис, який не їв м'яса
Поширилася серед звірів чутка, нібито рудий Лис – хапуга й шкуродер – відмовився від м'ясної їжі, перейшов цілком на рослинну. Здивувалися звірі, вухам своїм не повірили й відрядили до Лиса ревізорів.
Прибули ревізори на місце, бачать: біля лисячої нори на грядках морква росте, петрушка кучерявиться, ще всяка городина зеленіє. А сам господар, гладкий нівроку, проти сонця розлігся, вигрівається.
– Невже, – питають, – правда, що ти більше м`яса не споживаєш?
– Авжеж, правда! – відповідає Лис і лапою черево гладить.
– Ну й як тобі на рослинних харчах?
– Та воно б усе гаразд, тільки от кляті зайці внадилися до мого городу. Морквички їм захотілося! Скількох уже застукав у шкоді, а вони все не переводяться...
Кукурідло
Заслухався Півень-кукурідло: ну й ловко ж, доладно й милозвучно кує Зозуля... «Дай-но, – думає, – втну і я такого, мені це просто». Скочив на тин, дзьоба роззявив та як галасне:
– Ку-ку-рі-ку!
«Ет – розсердився сам на себе, – клята звичка! Спробую ще раз, аби тільки вчасно спинитися». Повітря, скільки треба, вхопив, лапами в тин уперся. Нумо, спочатку!
– Ку-ку... – й мимоволі, хоч як уже стримувався, додав: – рі-ку!
Звідтоді все порива й порива Півня заспівати на зозулячий лад, а воно все «кукуріку» та «кукуріку». Хто б же йому, сердезі, розтлумачив: коли ти кукурідло, то не намагайся кувати.
Горобець у шпаківні
Ладнали шпаківню для Шпака, а оселився Горобець. Розкошує зухвало з Горобчихою, горобенят вивели. Живуть. Ну, коли вже так сталося, – живіть здорові.
Але Горобцеві того мало.
– Живу в шпаківні, – хвалиться всім, – отож і величайте мене надалі Шпаком.
– Горобчику, любчику, – умовляють його інші птахи, – схаменися! Ти ж проти Шпака дрібняк, і масть не та, й заспівати, як він, не втнеш...
– Пусте. Шпаківню маю – значить, Шпак, – затявся на своєму Горобець.
Вуха всім процвенькав, але дарма, бо серед птахів заведено твердо: живи ти хоч у шпаківні, хоч в орлиному гнізді, а Горобець є – Горобцем і називатимуть.
Жаліслива качка
– Слухай, жінко, – сказав Качур Качці, – наші каченята давно вже в колодочки вбилися, а ти їх досі на воду не пускаєш, літати борониш. Негоже це.
– Що ти, що ти? – засичала на те Качка. – Ще, не дай боже, втопиться яке чи шуліка візьме. Колись ми самі страху-біди натерпілися, хай же тепер хоч вони в рідному очереті порозкошують. Встигнуть ще, налітаються-наплаваються... А ти, замість ото балакати, розстарався б чогось смачненького.
Зітхнув Качур та й подався знову діткам поживу добувати.
Восени, коли качва з усієї округи зібралася у вирій, вони були гладкі й випещені – не те, що інші. Але далекої дороги не витримало жодне. Бо в них була надто жаліслива матуся.
Буряк та будяк
– І за що тому Бурякові від людей шана, не розумію? – дивувався Будяк.
Воно, як глянути збоку, й справді дивно: Будяк розбудячився крислатий та пишний, малиновий його цвіт за версту видно; а Буряк виткнув при самій землі жмут гички – ото й усе.
Але ж дивитися треба в корінь.
Однаково галушка
Ускочила спритненька Галушка до каструлі, де кипіли Вареники. «Зварять, – гадає собі, – вкупі, мо, й мене за Вареника матимуть».
Дарма. Їй би, сердезі, трохи начинки... А так вари хоч скільки, не буде з Галушки Вареника.
Град на виноград
Наливними гронами серед різьбленого листя пишався Виноград, вигойдував свій рясноплід у золотому промінні сонця. Коли раптом заступила небо лиховісна чорна хмара, згубою крижаною вдарив з неї Град. «Капець Винограду, сікачем посічу на січку!» – сичав люто, й падала долі збита ягода, облітав зітнутий зелен лист.
Геть обчухраний, позбавлений своєї краси та слави Виноград не зрадів навіть сонцю, що скоро знову запанувало у високості. Здавалось, усе втрачено, задля чого ще йому жити? І він би, напевне, всох, якби не почув тихого шепоту з підґрунтя: «Дивак, у тебе ж лишилося найголовніше. Нема-бо в світі такого Граду, що побив би коріння».
Вовчий кожух
Пізно вночі на темній лісовій стежці, де не горіли світляки й не було вартових сичів, Вовка перестріли троє невідомих.
– Ану, скидай кожуха! – сказав один.
– Скидай, бо гірше буде! – додав другий.
Третій погрозливо мовчав.
Виходу не було. Щоб зберегти життя, Вовк роздягнувся і до ранку тремтів у лігві від холоду й страху.
А наступного дня на базарі троє Зайців продавали вовчого кожуха. Недорого правили...
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова