|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Кеша і Реша, або казка про пісню
Всеволод Нестайко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Серцова
В одному лісі жило собі, було собі сімейство кенарів. Тато, мама і двоє синів-канарчуків – Кеша Канарчук та Реша Канарчук.
Реша вважався старшим, бо вилупився на півгодини раніше. Та хоч і на півгодини, а все одно... Реша – старший, Кеша – молодший. І, як то частенько буває, Реша вважав себе не лише старшим, але й дужчим, здібнішим і розумнішим. Через те Кешу клював і ображав. Кеша був тихий, добрий і порядний. А добрих і порядних легко клювати і ображати.
Ліс, де вони жили, звався Солов’їний. Гніздилося там дуже багато солов’їв. Реша був хлопець меткий, жвавенький (як тепер кажуть, комунікабельний). Він перезнайомився, заприятелював з хлопцями-соловейками і весь час грався лише з ними. Про брата Кешу навіть не згадував. Коли той намагався пристати до них у товариство, Реша його завжди проганяв:
– Іди-йди, ціцікало, ти ще маленький. Ти тюхтій, слабак, тільки мене ганьбиш. Геть! Тьох-тьох!
Він уже майже не говорив рідною мовою, все тьохкав. А згодом і зовсім перейшов на солов’їну.
І коли батьки йому зауважували, він тільки кривив дзьоба:
– Ну що ви, предки, розумієте?.. Мова – то засіб спілкування. Ліс у нас Солов’їний? Солов’їний. Майже всі інтересні мешканці – солов’ї. То нащо мені оте ваше хуторянське ціцікання? Я он як витьохкую! Уже й в ансамбль їхній записався. «Тьох-металістів».
– І я б хотів співати... Я так люблю... – тихо сказав Кеша.
– Хе! – пхинькнув Реша. – Та тебе, слабак, і мухи не почують!.. Хіба ти отак можеш? – І Реша я-ак тьохнув – тато з мамою поточилися, а Кеша носом у землю ткнувся. Гучний був голос у Реші. Ні, Кеша так не міг.
– Солістом у них буду, – впевнено шморгнув дзьобом Реша. – Весь світ облечу. «Тьох-зіркою» стану! Їм для сучасного репертуару якраз гучного голосу бракує.
І батьки замовкли. Хтозна, може, й справді чекає на хлопця славне майбутнє. Хіба можна рідному синові крила підрізати.
Тим більше Солов’їний ліс готувався до знаменної події – Міжнародного конкурсу птахів-виконавців.
І от цей день настав.
На Суничній галявині зібралися всі мешканці лісу. За великим дубовим пнем сиділо шановне жюрі на чолі зі старою вухатою Совою, наймудрішою і найповажанішою в лісі. У жюрі входили пан Горобець, пан Зозуля, пан Шпак, інші пани-співознавці, а також іноземні представники – мадам Какаду, сер Пелікан, гер Страус, містер Індик і сеньйор Гагара.
Почався конкурс.
Співали солов’ї, одержували заслужені високі нагороди.
Надійшла Решина черга.
Пурхнув Реша на конкурсну гілляку, мікрофон у лапу та як ушкварить – у жюрі аж пір’я сторч стало.
Старався-старався, горлав-горлав, поки не захрип.
Перезирнулося жюрі, похитало головами, розвело крилами, скривилося і – зняло Решу з програми.
– Таким співом, вибачте, тільки злодіїв уночі лякати, – сказала мудра Сова.
І в цю мить із кущів почулася раптом тиха, ніжна щемлива пісня. Не солов’їною, правда, мовою, але така гарна, така ж гарна, що завмерли всі. Завмерли, заслухалися.
Були у тій пісні й росою вмиті світанки, і тихі надвечір’я, і гомінливі сонячні дні, духмяні зоряні ночі рідного лісу, любов до якого бриніла у кожному звукові, у кожній ноті.
І, як скінчилася пісня, такі оплески вибухнули – листя з дерев посипалося.
– Хто це? – вражено спитала Сова.
Здивовано перезирнулися пан Горобець, пан Зозуля, пан Шпак та інші пани-співознавці – не було у програмі такої пісні.
– Хав дуй ду? – вигукнула по-іноземному мадам Какаду.
А сер Пелікан, гер Страус, містер Індик і сеньйор Гагара тільки дзьоби захоплено пороззявляли.
Кинулися в кущі, а там – нікогісінько. Полетів, сховався скромняга-співець.
Шукали-шукали, гукали-гукали. І так, мабуть би, й не знайшли. Якби не Сорока Скрекекулія, яка всюди літала, все на світі знала і приносила новини на своєму хвості. Тільки завдяки Скрекекулії дізналися, що був то Кеша Канарчук.
Притягли його силоміць на Суничну галявину, і шановне жюрі одноголосно присудило йому золоту березову гілку – почесний приз за краще виконання пісні про рідний ліс.
А Реша – «тьох-металіст» – у цей час гірко плакав у кущах в самотині.
І тільки тепер згадав він слова матері, сказані колись: «Мова, синку, не лише засіб спілкування. Мова – то голос твого серця. А серце з іншими серцями (навіть чужоземними) говорить рідною мовою».
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова