Карлища і Велеток

Жив колись велетень, маленький-малесенький, на зріст як дитина. І звали його Велеток.

Жила якось карлиця, велика-величезна, така, як ми з вами. І звали її Карлища.

– Ти чому не доїв свого слона? – гнівалася на сина Велетка. – Навіть ніжку не обгриз!

– Ото вже ненажера! Двох комашок з'їла, а тепер просиш третю? – сердилась на дочку Карлиця.

– Ти зовсім нічого не їж! – сумував Велетень. – Звідки ж візьмуться сили?

– Ми так скоро в жебри підемо! – сумував Карлик. – І як це дівчисько не лусне?

– Дитина не росте, тому що надто мало їсть, – промовив доктор Велетеніус.

– Дитина росте, тому що надто багато їсть, – сказав доктор Карликус.

– Знаєте, лікарю, вчора на вечерю йому дали малесеньке слоненятко, але ж малюк майже не покуштував його! 

– Знаєте, лікарю, вчора наша дочка з'їла трьох величезних комашок, а потім вимагала добавки!

– Змусіть його їсти силою, щоб ріс як годиться!

– Не годуйте її зовсім, і вона перестане рости!

Велетка примусили їсти. Він їв-їв, їв-їв, навіть захворів, але анітрохи не виріс.

Карлищу посадили на дієту. Вона нічого не їла, худла, худла, але росла як і раніше. 

"Не син, а сором, – думали батьки, – через нього з нас усі друзі сміються!"

"Не донька, а якась ненажера, – думали батьки, – через неї ми збанкрутуємо. Оце горе, оце лихо!"

Велетень узявся обома руками за довгі пасма волосся Велетки, і обидва перетворилися на стовпи електропередачі. 

Карлик одягнув крислатий червоний капелюх у білий горох, Карлиця теж, і обидва перетворилися на мухомори.

Але навколо було тихо, тільки гули і потріскували дроти на стовпах.

Але навколо було тихо, тільки мухомори погойдували капелюшками. 

Два стовпи так і залишилися стовпами, на велетнів вони більше не перетворяться!

І двом мухоморам назавжди судилося залишитися мухоморами!

Тоді Велеток сів на великий камінь і заплакав.

А Карлища, плачучи, сіла на зелену траву.

Велеток став підніматися вгору вздовж річки.

А Карлища пішла вниз за течією.

Пройшовши трохи більше кілометра, Велеток зустрів Карлищу.

Пройшовши трохи менше кілометра, Карлища зустріла Велетка.

– Мене звуть Велеток, і я справжній велетень.

– Мене звуть Карлища, і я справжня карлиця.

– Мене покинули тому, що я надто маленький, адже це просто сором! – сказав Велеток.

– Мене покинули тому, що я надто велика, адже це просто жах! – сказала Карлища.

– Ти нітрохи не більша за мене, – сказав Велеток, – це чудовий зріст.

– Ти нітрохи не менший за мене, – сказала Карлища, – і це чудово!

– Я хочу щось сказати тобі, – почав нарешті Велеток, – але не наважуюсь...

– Правда? – озвалася Карлища. – І я теж... не наважуюсь...

– Послухай, – сказав Велеток, – я дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Згодна? 

– Звичайно! – відповіла Карлища. – Я саме хочу, щоб ти став моїм чоловіком!

– Мене звуть Велеток, – сказав юнак, – і я хочу взяти за дружину Карлищу – ось вона.

– Мене звуть Карлища, – сказала дівчина, – і я хочу взяти за чоловіка Велетка – ось він.

– Я велетень, – сказав Велеток, – і годуюся слоновими ніжками.

– А я карлиця, – сказала Карлища, – і годуюся смаженими комашками.

Тоді Велеток пред'явив своє посвідчення велетня, де чорним по білому було написано, що він і справді велетень.

А Карлища, у свою чергу, показала спеціальне свідчення, яке підтверджує, що вона справді карлиця.

– А чи знаєте ви, пане Велетку, що ви найменший велетень у світі?

– А ви, пані Карлища, чи знаєте, що ви найбільша карлиця в світі?

– Мене, – сказав Велеток, – за те, що я надто маленький!

– А мене, – підхопила Карлища, – за те, що я надто велика!

Ліворуч на вивісці я напишу: "Велеток, найменший велетень у світі".

А праворуч: "Карлища, найбільша карлиця в світі".

Може, велетарлики?

Чи карлетні?