Андрій Топачевський

Яблуко у річці

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Юдіна

Йшла стежкою дівчинка. І тримала у руці яблуко – з одного боку червоне, а з іншого жовте.

Тільки-но хотіла дівчинка надкусити яблуко, як воно випорснуло з її рук і покотилося – з боку на бік, з боку на бік, спочатку помалу, а далі швидше й швидше.

Дівчинка – за яблуком. Та де там! Воно покотилося по стежці, по траві, що росте над самою водою, – з боку на бік, з червоного на жовтий. Простягнула дівчинка руку, щоб взяти яблуко, а воно в річку – хлюп!

«Втонуло яблуко», – подумала дівчинка. Бо коли кинеш у воду камінь, він тільки – шубовсть! І нема... Хотіла заплакати, але тільки трошки, засмутилася. «Хай ті, що в річці живуть, собі яблуко візьмуть» – подумала вона. Та й пішла далі стежкою.

Яблуко не потонуло. Тільки пірнуло одразу, як впало у річку. Тому дівчинка його й не побачила. Невдовзі яблуко виринуло й тихенько попливло за течією.

Спочатку пливло під берегом, повз явори, з яких вітерець обтрушував пушинки. Не прості пушинки. У кожній – дрібненьке насіннячко. А з кожної насінинки великий явір може вирости.

Вітерець і хвильки крутили й гойдали яблуко. Ось так воно пливло – то червоним боком визираючи з води, то жовтим.

Пролітала понад річкою синя бабка. Тріскотіла крильцями і стрибала в повітрі наліво й направо, ловила різну комашню. Від цієї роботи бабка аж стомилася.

Великі очі бабки трохи схожі на бабусині окуляри. Бабка одразу помітила яблуко і вирішила на ньому відпочити.

Не згортаючи своїх прозорих крилець – так роблять усі великі бабки, – сіла вона на червоний бік і стала погойдуватися разом з яблуком.

Але довго не просиділа, бо хвильки перекинули яблуко. Замочивши лапки, бабка злетіла і знову погналася за комарами та мошвою.

Коли це трапився поблизу чорний лискучий жук-плавунець. Той, що живе у воді, а дихає повітрям. Він якраз піднявся з глибини, щоб дихнути. Побачив яблуко і ну плавати навколо нього, оглядаючи з усіх боків. Потім пірнув під воду і вчепився в яблуко чотирма передніми ніжками. А задні, довгі і широкі, ніби весла, звісив донизу.

Довго плив жук-плавунець на яблуці, не знаючи, що з ним робити. Нарешті зрозумів, що воно йому ні до чого: велике і тверде. Відчепився, набрав побільше повітря і поринув у глибину, швидко веслуючи задніми ніжками.

А рак спершу налякався. Не роздивився своїми маленькими очима, що воно таке пливе, – і навтьоки! Про всяк випадок. Не став навіть чекати, поки яблуко підпливе до нього.

Притулився рак до дна та й ну підгрібати під себе воду широким хвостом. Так воду скаламутив, що вже й не стало його видно – ні чорних клешнів, ні сірого хвоста. Навіть ніжок не було видно, а їх у нього аж вісім, а не шість, як у бабки чи жука.

І отак, задом наперед, втік рак під кущ комишу, у свою нору.

На цей переполох стрибнула у річку жаба. Зелена, ще й у сірих цяточках. Сиділа вона на низенькому березі, де густо росте трава і квітнуть жовті, червоні та сині квіти. Купатися не збиралася. Та цікаво їй стало: що це так налякало рака?

Булькнула та й попливла по-своєму, по-жаб'ячому. Передніми лапками розводила воду в обидва боки, а довгими задніми відштовхувала її назад. Тільки голова з витрішкуватими очима стирчала над водою... Так плавати, по-жаб'ячому, і людина може навчитися.

Підпливла жаба до яблука. Та навіть не торкнулася до нього. Було яблуко жабі нецікаве: кругле, лискуче і навіть не ворушиться. Інша справа – комахи. Особливо бабки!

Покинула жаба яблуко і повернулася на луку. Всілася у траві та й стала полювати на бабок. Пролетить бабка, жаба й підстрибне, щоб її вхопити. Бабка – убік, а жаба – плюх на траву! І знову стежить, чи не підлетить ще якась бабка – чи синя, чи зелена, чи червоняста. Хоч би маленька... Стрибне жаба – і знову не поцілить.

Набридло це жабі, залізла вона у воду та й закумкала сумно: «Кум, кум, кум».

А яблуко тим часом відпливло далеченько від берега. Сильна течія винесла його на середину річки. Сюди вже не зазирали ні жуки-плавунці, ні раки, ні жаби. Вони боялися, що швидка вода занесе їх аж під кручу. Туди, де живуть зубаті щуки та величезні соми.

Лише білобока, з червоними плавцями рибка-пліточка не злякалася ні самого яблука, ні швидкої води. Адже вона може плавати навіть проти течії. Плавці в неї і по боках, і на черевці, і на спині. А хвостом риба розгрібає воду не гірше від рака.

Підпливла пліточка до яблука, торкнулася його своїми губами. Потім ще раз, і ще – швидко так, ніби подзьобала. Хотіла дізнатися, що ж воно таке.

Яблуко їй сподобалося, бо смачно пахло. Але відкусити навіть маленького шматочка пліточка не змогла. В неї ж нема зубів. Покрутилася пліточка біля яблука, блиснула сріблястими боками, пограла червоними плавцями та й попливла собі далі.

А тут і мартин, що високо летів над річкою, теж угледів яблуко. Відразу склав крила і став падати – просто у воду! Це щоб яблуко вхопити своїм великим дзьобом.

Але над самісінькою водою змахнув мартин білими крилами, знову піднявся і полетів. Роздивився, що це яблуко пливе. А йому яблука геть несмачні. От якби рибка...

Після цього яблуко пливло самотньо. Ніхто ним не цікавився, не зачіпав. Пливло посеред річки, повз квіти і листя латаття. То червоним боком до сонечка, то жовтим.

Пливло, пливло і наблизилося до того самого місця, де під листям щука причаїлася. Була щука не велика й не мала – середня. Може, завбільшки з віник, що стоїть у сінях.

Боки в щуки зеленкуваті, у жовтих смужках і цяточках. А очі червоні і світяться. Стоїть у воді на одному місці – ні вперед, ні назад. Тільки ледь-ледь ворушить рудими плавцями. Чекає.

Щуки завжди голодні. І ця, звичайно, теж хотіла їсти. Але щука – дуже хитра риба. Ось пливе яблуко до неї, а та вдає, ніби й не помічає. Тільки як підпливло яблуко ближче і повернулося до неї червоним боком, щука як кинеться! Зубами як клацне! Та як лясне хвостом по воді! Аж хвилі пішли.

Здалося щуці, що це якась рибка з червонястими плавцями. А воно яблуко! Дуже розсердилася щука.

Трапилася їй на очі пліточка – і погналася щука за нею. Та де там! Сховалася пліточка у густий кушир, водяну траву.

Повільно попливла щука назад до латаття. Стала під ним і не рухається. Чекає: чи не підпливе риба?

Аж ось течія принесла яблуко до високої кручі. Під кручею річка дуже глибока. Вода вирує! Не тече в один бік, а крутиться, ніби її помішали у казані ополоником. Оце і є вир. Що потрапить до нього – крутиться й крутиться. Сім трісочок, чотири вербових листочки, стільки бульбашок, що не можна порахувати, пушинки з яворів і навіть одне перо, яке загубив мартин – всі вони вже вирували разом з водою.

А на самій кручі ростуть великі верби. Вербові гілки низько схилилися над річкою. Їхнє листя навіть мокне у воді. Сонце рідко зазирає під листя, тож і вода у вирі завжди темна. Тут люблять ховатися соми.

От і яблуко закрутилося у цьому вирі під кручею. Пропливло під вербами раз, потім другий, третій...

У глибочіні виру ворушився чорний сом. У нього дуже великий хвіст і широчезна голова. Маленькі очі і двоє довгих вусів на верхній губі, та ще й чотири коротеньких вусики на нижній. Серед усіх риб сом у річці найбільший.

Але на яблуко він не звернув ніякої уваги. Бо здалося йому маленьким, як бульбашки, що плавають на поверхні виру. Не хотілося сому навіть випливати з глибини, щоб роздивитись таку дрібноту.

Коли яблуко вдесяте пропливло під кручею, я нахилився, тримаючись за товсту вербу, щоб не впасти у вир, і витяг його з води. Було воно цілісіньке і світилося на сонці, чисто вимите річковою водою. Один бік червоний, другий – жовтий.

Так ніхто з річкових жителів ним і не поласував. Одному воно здалося несмачним, іншому – твердим, цьому було завелике, а ще комусь – замале. Не знали, що з ним робити. Це тому, що ніколи не бачили яблука.

Бо яблука ростуть далеко від річки, у саду на яблунях. Ніколи ще яблука не виростали на яворах і вербах. Якщо ж і трапиться таке, що яблуко у воду впаде, – це тільки здивує всіх, хто у річці живе. А більше нічого.

Взявши яблуко, пішов я понад кручею, повз верби. Який темний і глибокий під ними вир! Потім лукою, по траві. Скільки там літає бабок і стрибає жаб! Потім йшов крізь явори. Як багато з них летить пушинок!.. На стежці за яворами я зустрів дівчинку, яка зронила яблуко у річку.

– Яблуко, – зраділа дівчинка, – з одного боку червоне, з другого жовте. Це ж моє яблуко! Воно не потонуло? Чому ніхто не взяв його собі?

Тоді я розповів їй про бабку, про жука, про жабу, про рака, про мартина, про пліточку, щуку і сома – всю оцю пригоду.