Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Нівхська народна казка
у переказі Дмитра Нагішкіна
зі збірки "Амурські казки"

Хоробрий Азмун

Хоробрий Азмун

Переклад українською – Володимир Прокопенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Вінокуров та Л.Шварцман

Сміливому ніяке лихо не завада. Сміливий крізь вогонь і воду пройде – тільки міцнішим стане. Про сміливих та хоробрих люди довго пам'ятають. Батько синові про сміливого та хороброго казки розповідає.

Давно це було. Тоді нівхи ще кам'яні наконечники до стріл робили.

Тоді нівхи ще дерев'яним гачком рибу ловили. Тоді Амурський лиман Малим морем називали – Ля-єрі.

Тоді на самісінькому березі Амуру одне село стояло. Жили в ньому нівхи – не добре й не погано. Багато риби йде – нівхи веселі, пісні співають, ситі по горло. Мало риби йде, поганий улов – мовчать нівхи, мох курять та тугіше паски на животах затягують.

Однієї весни ось що трапилося.

Сидять якось хлопці і чоловіки на березі, на воду дивляться, люльки курять, сіті лагодять. Дивляться – по Амуру щось пливе. П'ять-шість, а то й цілий десяток дерев. Мабуть, десь бурею дерева повалило, весняною водою їх одне з одним так скріпило і так збило, що й силою не розтягнеш. Землі на ті дерева навалило. Трава на них виросла. Цілий острів – хових – пливе.

Хоробрий Азмун

Бачать нівхи – на тому ховисі застругана жердина стоїть. У кілька рядів на тій жердині стружки в'ються, на вітрі лопотять. Червона ганчірочка на тій жердині прив'язана, у повітрі полощеться.

Каже старий нівх Плетун:

– Хтось пливе на ховисі. Застругана жердина поставлена – від лихого ока захист. Значить, допомоги просить.

Чують нівхи – плач дитини долинає. Плаче дитина, так і заливається. Каже Плетун:

– Дитина на ховисі пливе. Видно, нема у неї нікого. Лихі люди всіх родичів побили, або чорна смерть усіх забрала. Мати дарма не покине дитини. На хових посадила – добрих людей шукати послала.

Підпливає хових. Чути плач усе сильніше.

– Нівху як не допомогти! – каже Плетун. – Допомогти треба.

Метнули хлопці мотузок з дерев'яним гаком, зачепили хових, підтягли до берега. Дивляться – лежить дитина: біленька, кругленька, очки чорні, як зіроньки сяють, обличчя широке – як повний місяць. У руках у дитини – стріла та весло.

Подивився Плетун, каже:

– малюк богатирем буде, якщо з колиски за стрілу та за весло схопився: ні ворога, ні роботи не боїться. Сином своїм назву. Ім'я нове дам. Нехай Азмуном зватися буде.

Хоробрий Азмун

Взяли нівхи Азмуна на руки, до Плетунової оселі понесли. Тільки що це?.. З кожним кроком дитина все важчою стає!

Кажуть дідові:

– Ей, Плетуне, син твій на руках росте! Глянь!

– На рідній землі та на рідних руках як не рости! – відповідає Плетун. – Рідна земля силу людині дає.

Видно, правду сказав Плетун що рідна земля силу дає: доки до дідової оселі дійшли, виріс Азмун, до порога його хлопці донесли, а тут він з рук на землю спустився, на свої ноги став, убік відступив – старшим дорогу дав, аж тоді до оселі зайшов.

«Е-е! – думає Плетун, на нового сина дивлячись. – Хлопчик добре діло робити буде: спершу про людей думає, а тоді про себе».

А Азмун названого батька на нари посадив, уклонився йому й каже:

– Посидь, батьку. За довге життя стомився ти. Відпочинь.

Хоробрий Азмун

Сіті взяв, весло взяв. На берег вийшов – човни самі у воду зіскочили. А Азмун у човен вступив, на корму своє весло кинув – запрацювало весло, на середину річки вигрібати став.

Поплив човен. Азмун сіті кинув у воду. Сіті витяг – багато риби піймав. Додому прийшов – жінкам рибу віддав. У селі всі цього дня рибу їли. А Азмун названому батькові каже:

– Мало риби у цьому місці, батьку.

Відповідає йому Плетун:

– Не прийшла риба. Амур риби не дає.

– Попросити треба, батьку. Як нівхам без риби жити?

Раніше завжди риби просили – Амур годували, щоб рибу давав.

Ось поїхали Амур годувати.

На багатьох човнах поїхали. Найкращий одяг наділи із рябих тюленів, собачі чорні дохи вдягли. Пливуть, пісні гарні співають. На середину Амуру випливли.

Узяв Плетун кашу, юколу – сушену рибу, лосячого м'яса взяв. Усе в Амур кинув:

– Прості люди просять тебе – рибу пошли, багато доброї риби пошли, різної риби пошли! Ось юколу тобі собачу кидаємо – більше у нас нічого їсти. Голодуємо! Животи до спини прилипли у нас. Допоможи нам, а ми тебе не забудемо!

Кинув Азмун сіті у воду – багато риби взяв. Радіють нівхи. А Азмун хмуриться. «Один раз – це просто удача», – каже. Кинув сіті вдруге – менше риби взяв. Хмуриться Азмун. Кинув сіті утретє – решту риби витяг. Хто із нівхів потім сіті не кидав – нічого не зловив. Навіть корюшка в сіті не йде. Учетверте кинув свої сіті Азмун – порожні витяг.

Зажурилися нівхи. Люльки закурили. «Помирати тепер будемо!» – кажуть.

Хоробрий Азмун

Звелів Азмун усю рибу в один сарай скласти – потрошку всіх людей годувати.

Заплакав Плетун, каже Азмунові:

– Сином тебе назвав, думав – нове життя тобі дам! Риби нема – що їсти будемо? Всі з голоду помремо. Іди, сину мій! Тобі інший шлях. Від нас іди – наше нещастя на нашому порозі залиш!

Став Азмун думати. Батьківську люльку закурив. Три сараї диму накурив.

Хоробрий Азмун

Довго думав. Потім каже:

– До Морського Діда – Тайрнадза – піду. Тому риби в Амурі нема, що Господар про нівхів забув.

Злякався Плетун: ніхто із нівхів до Морського Господаря не ходив. Ніколи цього не було. Чи може проста людина на морське дно до Тайрнадза спуститись?

– Чи під силу тобі шлях цей? – питає батько.

Хоробрий Азмун

Ударив Азмун ногою в землю – від своєї сили до пояса в землю ввійшов. Ударив кулаком у скелю – скеля тріщину дала, з тієї тріщини джерело забило. Око примружив – на найдальшу сопку подивився, каже: «Біля підніжжя сопки білка сидить, горіх у зубах тримає, розкусити не може. Допоможу їй». Узяв Азмун лук, стрілу вклав, тятиву напнув, стрілу послав. Полетіла стріла, стукнула в той горіх, що білка в зубах тримала, розколола навпіл, білки не зачепила.

– Під силу! – каже Азмун.

Зібрався Азмун у дорогу. В мішечок за пазуху амурської землі поклав, ножа, лука із стрілами взяв, мотузку з гаком, пластинку кістяну взяв – грати, коли в дорозі сумно стане.

Обіцяв батькові незабаром звістку про себе подати. Наказав: тією рибою, що він наловив, усіх годувати, доки не повернеться.

Хоробрий Азмун

Ось Азмун пішов.

До берега моря пішов. До Малого моря дійшов. Бачить – нерпа на нього очі з води витріщає, з голоду конає.

Кричить їй Азмун:

– Гей, сусідко, чи далеко до Господаря йти?

– Якого тобі господаря треба?

– Тайрнадза, Морського Діда!

– Коли морського – то в морі й шукай, – відповідає нерпа.

Хоробрий Азмун

Пішов Азмун далі. До Охотського моря дійшов, до Піля-керкха – так тоді його називали. Лежить перед ним море – кінця-краю моря не видно. Чайки над ним літають, баклани кричать. Хвилі одна за одною котяться. Сіре небо над морем висить, хмарами затягнуте. Де тут Господаря шукати? Як до нього дійти? І спитати нікого. Роздивляється Азмун навколо... Що робити? Чайкам закричав:

– Гей, сусідки, чи хороша здобич? Прості ж люди з голоду помирають.

– Яка там здобич! – відповідають чайки. – Сам бачиш, ледве крилами махаємо. Риби давно не бачимо. Скоро кінець нашому народові настане. Видно, заснув Морський Дід, про своє діло забув.

– Я до нього йду. Та не знаю, сусідки, як до нього попасти...

Кажуть чайки:

– Далеко в морі острів стоїть. Із того острова дим іде. Не острів то, а покрівля юрти Тайрнадза, з труби дим іде. Ми там не бували, наші батьки туди не залітали – від перелітних птахів чували! Як попасти туди – не знаємо. У косаток запитай.

– Гаразд, – каже Азмун.

Вийшов на морський берег Азмун. Довго йшов. Стомився. Сів серед каміння на піску, голову на руки поклав, думати став. Думав, думав – заснув.

Раптом чує крізь сон – якісь люди на березі галасують. Азмун очі розплющив...

Бачить – по березі молоді хлопці наввипередки бігають, на пасках тягаються, один через одного скачуть, шаблями кривими граються. Тут тюлені на берег вийшли. Хлопці тюленів шаблями б'ють. Як ударять – тюлень і набік! «Е-е, – думає Азмун, – мені б таку шаблю.» Дивиться Азмун – стоять на березі човни благенькі...

Стали тут хлопці боротися. Шаблі на пісок кинули. Зчепилися між собою – нічого навколо не бачать, галасують, сваряться.

Хоробрий Азмун

Тут Азмун приловчився, кинув мотузок з гачком, одну шаблю зачепив, до себе потихеньку підтягнув. Торкнув пальцем – добра! Знадобиться.

Перестали хлопці боротись. Усі за шаблі взялись, а одному не вистачає. Заплакав тут хлопець, каже:

– Ой-я-ха! Буде тепер мені від Господаря! Що тепер Дідові скажу, як до нього попаду?

Хоробрий Азмун

«Е-е, – думає Азмун, – хлопці ж із Дідом знаються? Видно, з морського поселення вони!»

Сам лежить, не ворухнеться.

Почали хлопці шаблю шукати – нема шаблі. Той, хто шаблю загубив, у ліс побіг – дивитись, чи не там, бува, кинув.

Інші хлопці човни в море зіпхнули, сіли. Тільки один лишився на березі.

Азмун за тими хлопцями – бігти! Порожнього човна в море зіпхнув – дивиться, куди хлопці попливуть. А хлопці у відкрите море гребуть. Скочив і Азмун у човен, став у море гребти. Раптом дивиться – що таке? Нема попереду ні човнів, ні хлопців! Тільки косатки по морю пливуть, хвилі розтинають, спинні плавці, як шаблі, виставили, на плавцях шматки тюленячого м'яса стирчать.

Тут і під Азмуном човен заворушився. Занепокоївся Азмун, роззирнувся на всі боки – не на човні він, а на спині косатки! Здогадався тут хлопець, що не човни на березі лежали, а шкури косаток. Що не хлопці на березі з шаблями грались, а косатки. І не шаблі то, а косаток спинні плавці. «Ну що ж, – думає Азмун, – усе до Діда ближче!»

Хоробрий Азмун

Чи довго плив так Азмун – не знаю, не розповідав. Доки плив, у нього вуса виросли.

Ось побачив Азмун, що попереду острів лежить, на покрівлю халабуди схожий. На верхівці острова – отвір, із отвору димок в'ється. «Видно, там Дід живе!» – собі Азмун каже. Тут Азмун стрілу в лука вклав, батькові стрілу послав...

Хоробрий Азмун

До острова косатки підпливли, на берег кинулися, через спину перевернулися – хлопцями стали, тюленяче м'ясо в руках тримають.

А та косатка, що під Азмуном була, назад у море повернула. Без своєї шаблі, видно, додому нема вороття! Впав Азмун у воду – замалим не потонув.

Побачили хлопці, що Азмун у морі борсається, кинулись до нього. Виліз Азмун на берег, хлопці його розглядають, супляться. Кажуть:

– Ей, ти хто такий? Як сюди попав?

– Та ви що – свого не впізнали? – каже Азмун. – Я від вас одстав, доки шаблю шукав. Ось вона, шабля моя!

– Це правда, шабля твоя. А чому ти на себе не схожий?

Відповідає Азмун:

– Змінився я від страху, що шаблю свою згубив. Досі не можу отямитися. До Діда піду – нехай мені моє колишнє обличчя поверне!

– Спить Дід, – відповідають хлопці, – бачиш, димок в'ється.

У свої юрти хлопці пішли. Азмуна одного залишили.

Став Азмун на сопку підніматись. До половини зійшов – дивиться, стійбище тут стоїть. Самі дівчата в стійбищі тому. Перепинили Азмунові шлях, не пускають:

– Спить Дід, велів не заважати!.. – Липнуть до Азмуна, лащаться: – Не йди до Тайрнадза! Залишайся з нами! Дружину візьмеш – добре жити будеш!

А дівчата-красуні, одна одної краща! Очі ясні, обличчя вродливі, стан стрункий, руки вправні. Такі гарні дівчата, що подумав Азмун – не погано було б і справді йому з цих дівчат дружину вибрати.

Заворушилась тут за пазухою у нього амурська земля в мішечку. Згадав Азмун, що не по наречену сюди прийшов, а вирватися від дівчат не може. Здогадався він тут – із-за пазухи намисто витяг, на землю сійнув.

Кинулися дівчата одна поперед одної намисто збирати – тут і побачив Азмун, що не ноги у тих дівчат, а ласти. Не дівчата то, а тюлені!

Доки дівчата намисто збирали, дістався Азмун вершини гори. У той отвір, що на вершині був, свою мотузку з гаком кинув. Зачепив гак за гребінь гори і по тій мотузці вниз поліз. На дно спустився – в оселю Морського Діда потрапив.

Хоробрий Азмун

На долівку впав – мало не розбився. Роздивився: все в оселі, як у нівха, – нари, вогнище, стіни, стовпи, тільки все в риб'ячій лусці. Та за вікном не небо, а вода.

Хлюпочеться за вікном вода, зелені хвилі за вікном ходять, водорості морські у тих хвилях гойдаються, немов дерева дивовижні. Мимо риби пропливають, та такі, яких жоден нівх у рота не візьме: зубасті та кістляві, самі дивляться – кого б проковтнути!

Лежить на нарах Дід, спить. Сиве волосся по подушці розсипалось. У роті люлька стримить, майже зовсім згасла, ледь-ледь димок з неї йде, в трубу тягнеться. Хропе Тайрнадз, нічого не чує. Торкнув його Азмун рукою – ні, не прокидається Дід та й годі...

Згадав Азмун про свою кістяну пластинку – кунгахкеі, – з-за пазухи витяг, зубами затиснув, за язичок смикати став. Загула, засвистіла, заграла кунгахкеі: то немов пташка щебече, то ніби струмок дзюркоче, то як бджола дзижчить...

Тайрнадз ніколи такого не чув. Що таке? Заворушився, підвівся, очі протер, сів, під себе ноги підібгавши. Великий, як скеля підводна; обличчя добре, вуса, як у сома, донизу звисають. На шкірі луска перламутром міниться. Із морських водоростей одежа пошита...

Побачив він, що перед ним маленький хлопець стоїть, немов корюшка проти осетра, у роті щось тримає та так гарно грає, що у Тайрнадза серце забилося швидше. Тут же пропав сон у Тайрнадза. Лагідне обличчя своє до Азмуна повернув, очі прижмурив, запитує:

– Ти якого народу людина?

– Я – Азмун, нівхського народу людина.

– Нівхи на Тро-міфі (стара назва О.Сахалін) та на Ля-єрі живуть. Ти чому так далеко в наші води-землі зайшов?

Розповів Азмун, яке лихо нівхів спіткало, вклонився:

– Батьку, допоможи нівхам – пошли їм риби! Батьку, нівхи з голоду помирають! Ось мене послали допомоги просити.

Хоробрий Азмун

Соромно стало Тайрнадзу. Почервонів він, каже:

– Погано вийшло: тільки ліг відпочити та й заснув! Спасибі тобі, що розбудив мене!

Засунув руку Тайрнадз під нари. Дивиться Азмун – там великий казан стоїть, а в ньому горбуша, калуга, осетри, кета, лососі, форелі плавають. Видимо-невидимо риби!

Поряд з казаном шкура лежить. Схопив її Дід, четверту частину рибою наповнив. Двері відчинив, рибу в море кинув, каже:

– До нівхів на Тро-міф, на Амур пливіть! Швидко пливіть, пливіть! Добре весною ловіться!

– Батьку, – просить Азмун, – не шкодуй нівхам риби!

Насупився Тайрнадз.

Злякався тут Азмун. «Ну, пропав я тепер! – думає. – Розсердив Діда. Погано буде!» Батька згадав, ноги випростав, прямо на Тайрнадза дивиться.

Усміхнувся той:

– Іншому не подарував би за те, що в мій клопіт лізе, а тобі вибачаю: бачу, не про себе думаєш, про інших. Хай буде по-твоєму!

Кинув Тайрнадз у море ще півшкури різної риби:

– На Тро-міф на Амур пливіть. Добре восени ловіться!

Хоробрий Азмун

Вклонився йому Азмун:

– Батьку! Я бідний – мені нічим віддячити тобі за добро. Ось візьми кунгахкеі в дарунок.

Дав він Тайрнадзу пластинку свою, як грати на ній, показав.

А у старого давно руки сверблять, хочеться її взяти, очей від неї відвести не може! Вельми сподобалась іграшка.

Зрадів Тайрнадз, у рота пластинку взяв, зубами затиснув, за язичок смикати став.

Загула, забриніла кунгахкеі: то немов вітер морський, то наче прибій, то як шум дерев, то ніби пташка на зорі, то як ховрашок свистить. Грає Тайрнадз, геть розвеселився. По оселі пішов, пританцьовувати став. Загойдалася оселя, за вікнами хвилі заплескались, морські водорості стали рватись – буря в морі здійнялась.

Хоробрий Азмун

Бачить Азмун, що не до нього тепер Тайрнадзу. До труби підійшов, за мотузку свою взявся, нагору поліз. Доки ліз, усі руки собі до крові подряпав: доки гостював у Діда, мотузок морськими черепашками заріс.

Виліз, огледівся.

Хоробрий Азмун

Тюлені-дівчата все ще намисто шукають, сваряться, ділять – і про ліжбища свої забули, мохом вони заросли!

Подивився Азмун на стійбище. Внизу – пусто, а далеко в морі плавці косаток видніються: женуть косатки рибу до берегів Піля-керкха, до берегів Ля-єрі, на Амур рибу женуть!

Як тепер додому дістатися?

Бачить Азмун – веселка стоїть. Одним кінцем на острів, другим – на Велику землю опирається.

Хоробрий Азмун

А в морі хвилі вирують – танцює Тайрнадз у своїй юрті. Білі баранці по морю ходять.

Поліз Азмун на веселку. Насилу видерся. Весь вимазався: обличчя зелене, руки жовті, живіт червоний, ноги голубі. Сяк-так по веселці на Велику землю побіг. Біжить, провалюється, замалим не падає. Вниз поглянув, бачить – від риби чорно в морі стало. Буде риба у нівхів!

Закінчилася веселка.

Скочив Азмун на землю. Дивиться – на березі морському, біля човна, той хлопець-косатка сидить, чию шаблю Азмун забрав. Пізнав його Азмун, шаблю віддав. Схопив хлопець шаблю.

– Спасибі! – каже. – Я вже думав, вік мені рідної домівки не бачити... Твого добра не забуду: до самого Амуру рибу підганятиму. Зла на тебе не маю: знаю тепер – не для себе ти старався, для людей.

Хоробрий Азмун

Через спину перевернувся – косаткою став, свою шаблю – спинний плавець – угору підняв і поплив у море.

Пішов Азмун до Піля-керкха, до Великого моря вийшов. Чайок, бакланів зустрів. Кричать ті хлопцю:

– Гей, сусіде! А чи був у Діда?

– Був! – кричить їм Азмун. – Не на мене – на море дивіться!

А риба по морю йде, вода піниться. Кинулись чайки, стали рибу ловити, на очах жиру набираються.

А Азмун далі йде! Ля-єрі пройшов, до Амуру підходить. Бачить – нерпа геть конає. Питає нерпа хлопця:

– А чи був у Діда?

– Був! – каже Азмун. – Не на мене – на Ля-єрі дивись.

А риба вгору по лиману іде, вода від риби піниться. Кинулась нерпа рибу ловити. Стала рибу їсти – на очах жиру набирається...

А Азмун далі пішов. До рідного села підійшов. Нівхи ледь живі на березі сидять, мох увесь покурили, рибу всю з'їли.

Виходить Плетун па поріг оселі, сина зустрічає, у щоки цілує.

– А чи був у Діда, сину мій? – запитує.

– Не на мене, а на Амур, батьку, дивись! – відповідає Азмун.

А на Амурі вода кипить – стільки риби прийшло. Кинув Азмун свого списа у воду, де йшов косяк. Став спис сторчма, разом з рибою ходити почав. Каже Азмун:

– Чи вистачить риби, батьку мій названий?

– Вистачить!

Стали нівхи добре жити. Навесні і восени риба йде!

Хоробрий Азмун

Про багатьох людей з тих пір забули... А про Азмуна і його кунгахкеі пам'ятають досі.

Як розхвилюється море, як вдарять хвилі в прибережні скелі, сині гребінці на хвилях запіняться – у посвисті вітру морського то крик птаха чується, то свист ховраха, то дерева шум... Це Морський Дід, щоб не заснути, на кунгахкеї грає, у підводній оселі своїй танцює.



Автор: Нівхська народна казка; ілюстратор: Прокопенко В.


На цьому сайті можна читати книжки для дітей, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Група Вконтакті Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн



У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова


Посилання на
сайти з дитячими
книгами
українською
мовою

Казка українською

Читанка

Читай онлайн

Книги для батьків та дітей

Бібліотека книг українською

Дерево казок

Казка українською мовою


Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені і я додам ваш сайт до цього перелiку.

Гостьова книга Контакти


Посилання на
сайти з ілюстраціями
до дитячих книг

polny-shkaf

shaltay0boltay

Картинки и разговоры

Детская книга

Olgica

Kid-book-museum

Valerij SURKOV

Диафильмы.su






© 2015-2019 Валерія Воробйова