Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Хатка в березовому лісі

М.Стельмах

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Василенко

Колись давно-давно біля самого лісу, де протікає річка Снивода, жили собі дід та баба. В них було невелике поле, огород і зелений-зелений лужок.

У полі дід сіяв жито, пшеницю, просо, гречку і всяку пашницю. В огороді бабуся садила картоплю, капусту, огірки, цибулю, соняхи, квасолю, сіяла моркву, петрушку, чорнушку, мак і навіть пастернак. А на зеленому-зеленому лужку паслась або гралась живність і стояли високі стіжки сіна, на яких любили відпочивати або пританцьовувати лелеки.

І мали дідусь та бабуся в своєму господарстві гарненького бокастенького коника з синіми очима, однорогу корівку, яка загубила другий ріг, боронячись од вовка, собаку Рябка, цапка – білого клубка, круторіжка ба-ранця-молодця, з десяток курей і півня-співця. Півень був наче мальований, мав оттакенні вогнисті крила і дуже пишався сам собою, своїм гребенем і голосом. Він завжди прокидався ще до схід сонця і голосним співом нагадував усім, що головне вранці – вмивання, одягання, прибирання і снідання.

– Так-так-так, – погоджувався на річці крижень, який мав на крилах чудові сині дзеркальця.

Після сніданку дідусь запрягав у воза коника і їхав працювати на поле, бабуся ішла щось садити чи полоти на огород, кури сідали на гнізда нести яєчка, Рябко слідкував, щоб на подвір'я з лісу не проскочила лисичка-сестричка, півень брав косу чи граблі й гордовито ішов, як справжній косар, на лужок, а цапок – білий клубок з баранцем-молодцем справляли то повітку, то обору, то комору, бо вони були вмілими теслями і завжди казали, що сокира і пилка дуже гарна спілка.

Славно, у приязні та дружбі, жило все наше лісове товариство, не сподіваючись нізвідки ніякого лиха. Та лихо не спало.

Якось весною пізнього вечора, коли всі, крім Рябка, після праці спочивали, воно й завовтузилось, загупало біля воріт, потім перескочило через тин, клацнуло зубами на Рябка, блиснуло страшним поглядом і посунуло до хати.

Це був величезний вовк-сіроманець, який мав не лапи, а лапища і таку пащеку, що в неї з головою помістився б цапок – білий клубок.

Зупинився сіроманець біля призьби, ще раз клацнув зубами на Рябка, а далі вдарив лапищею в перехрестя вікна і крикнув грубезним голосом:

– Гей, діду, вставай – гостя з лісу зустрічай!

Від одного вовчого голосу в хаті застогнала, заохала бабуся, а дідусь одягнувся, підійшов до вікна, глянув на непроханого гостя, відчинив хвірточку і запитав:

– Хіба ж так, вовче, ходять у гості?

– Хто як уміє, так і ходить у гості, – відказав вовк.

– Чого ж ти хочеш, чого тобі треба?

– А ти сам не здогадуєшся?

– Може, ти з дороги бажаєш водички напитись?

– Не водички я хочу напитися, а м'яса наїстися, – ще раз так клацнув зубами сіроманець, що бабуся затрусилася з переляку.

Дідусь сумно похитав головою.

– Чого ж ти, вовче, зажадав од мене м'яса?

– Бо ти для мене найбільше зло!

– Оце збрехав не думаючи!– обурився дідусь. – Все життя мої руки сіяли зерно і добро, а твої лапи приносили тільки зло, бо все когось шматували та убивали.

– Мовчи, бо я тут найсильніший! Сама вовчиця зве мене залізним вовком!

Та дідусь не злякався і знову запитав:

– І вовчиця в тебе залізна?

– І вовчиця моя залізна. Про це всюди, навіть на океанських островах знають. Хочеш – гукну її, вона по той бік воріт стоїть та все думає, з ким їй воювати.

– Угу-у! – завила за ворітьми залізна вовчиця.

– Чуєш, який у неї голос? Золото, а не голос – хоч кого налякає. Отож давай скоріше м'яса. І не якогось, а курятини!

Як зачула це бабуся – заплакала ридма:

– Курочки мої зозулясті, до якої ми дожили напасті! Не дам вас курохапу.

Тоді вовк щосили гиркнув, аж усі вікна задзвеніли:

– Як не даси курочок, позбудешся корови. Це вона, коли я ще не був у силі, вдарила мене рогом. А тепер я її однією лапою уб'ю!

На це дідусь відказав:

– Тільки й чуєш од тебе: уб'ю, роздеру, захоплю. Краще подивись, як славно довкола, як гарно вінками висяюють зорі!

– Вовки не люблять зірок, вовкам головне м'ясо, а не зорі! Веди в курник!

Зітхнув тяжко дід і сказав:

– Іди, вовче, на сідало і забирай курей.

– Тільки з тобою, щоб ніякого обману не було. Знаю я вас, людей.

– Нічого не поробиш – мусив дід іти до катраги, де ночували кури, а вовк розшнурував свій ремінний міх та й почав у нього кидати несучок, тільки до півня не добрався, бо той забився під саму стріху.

Напакувавши міх, вовк зашнурував його і аж затанцював серед подвір'я.

– Ох і поласує зараз при місяці вовча сімейка. Але не думай, діду, що ти відкупився курми – завтра прийду з вовчицею і за Рябком, і за цапком – білим клубком, і за баранцем-молодцем, бо завтра в мене будуть гості з вовчого військового об'єднання. Ми і скажемо їм: «Нате вам, генерали і адмірали, м'ясо – кожному до смаку». І не здумай кудись сунутись за рушницею, бо позбудешся навіть коня. – Та й, сказавши це, закинув міх на спину, плигнув через пліт і побіг з вовчицею до лісу.

Сумно-сумно зітхнув дідусь, а потім почав збирати свою живність: Рябка, цапка – білого клубка, баранця-молодця і півня-співця, який і крилами, і лапками витирав очі.

– Чули, мої помічники дорогі, що сказав вовцюра?

– Чули, – за всіх відповів Рябко.

– Тоді, як мені не жаль прощатись з вами, одразу ж збирайтесь у дорогу. До того, як знову прийде сюди вовк з вовчицею, ви будете на новому місці будувати собі хатку.

– А де ж це нове місце?– запитав баранець-молодець.

– Далеко звідси, в дуже гарному березовому лісі. Рябко там разів зо два був зі мною. Не забув, Рябко, дороги?

– Не забув, – журно сказав Рябко. – Там і трава гарно росте, і річечка протікає, і плесо рибне, і болото є, де весною вечорами співають і витанцьовують вальдшнепи.

– Отож збудуєте в березовому лісі хатку та й будете жити. А зараз збирайте усе, що згодиться на новому господарстві, і скоренько кладіть на воза, бо час не жде.

Почали друзі складати на віз і косу, і граблі, і сапку, і пилку, і сокиру, і лопату, і серпа, і рубанок, і фуганок, і дошки, і казанець, і полумиски, і навіть цегли на піч. Не забув Рябко взяти й рибальську сітку. Дідусь приніс із комори мішечки з ярими культурами, а бабуся – вузлики з городнім насінням. Далі дід запріг коника, відчинив ворота та й усі сумно подалися до далекого березового лісу: попереду ішов коник, біля нього дідусь, за дідусем Рябко, за Рябком цапок – білий клубок, за ним баранець-молодець, а позаду півень-співець, в якого й крила опустились.

Цілу ніч до самого ранку мандрували вони. А коли сонечко відірвалось од землі, всі побачили, як перед ними аж засяяв дуже гарний березовий ліс. Тут недалеко від співучої річки друзі розвантажили воза і попрощалися з дідусем.

– Приїжджайте до нас у гості, – прохали усі старого.

– І ви навідуйтесь до нас.

Тільки приїхав дід додому, тільки завів коника в стайню, тільки підкинув сінця корові, як на подвір'я через пліт з оттакенними міхами перескочили вовк і залізна вовчиця.

– От я і прибув зі своєю жінкою, яку знають навіть на океанських островах, – ошкірився вовк і гордовито повернув голову до вовчихи.

– Що ж ви, пані, робили на тих островах? – насмішкувато запитав дідусь. – Сіяли щось, садили?

Вовчиха зрозуміла, що дід насміхається, клацнула зубами:

– Порядок серед овець наводила! Бо там дуже багато овець, а порядку мало, – і розшморгнула міх. Це ж саме зробив і вовк:

– Поможи, діду, вкласти в міх Рябка і цапка – білого клубка, а в торбу жінки – тільки баранця-молодця.

Дід ніби скрушно похитав головою і розвів руками.

– Поклав би вам у міхи і Рябка, і цапка – білого клубка, і баранця-молодця, так нема їх.

– Як це нема?! – аж підскочив вовк. – Жартуєш, діду.

– Де там жартую, коли мало не плачу.

– А де ж подівалась твоя живність? Де?

– Вона ж почула, як ти увечері нахвалявся зготувати з них обід – не то для вовчої спілки, не то для вовчого об'єднання, – і гайнули хто куди, не захотіли потрапити ні в генеральські, ні в адміральські пащеки.

– Язикань! – сердито гарикнула вовчиха на мужа. – Не вмієш тримати таємниць за двома замками: за губами і зубами, – і зашморгнула міх.

– Куди ж вони могли побігти? – аж лапу приклав вовк до морди.

– Напевне, подались у село до людей.

Про всяк випадок вовк побіг до повітки, обзирив її, заглянув і в хатинку до Рябка, скрушно зітхнув, зашморгнув міх і, щось сказавши вовчисі, вискочив з подвір'я...

– Ми знайдемо їх! Неодмінно! – гарикнула вовчиха і теж стрибнула через тин.

А тим часом у березовому лісі кипіла робота. Рябко, баранець-молодець, і цапок – білий клубок, і півень будували собі з берези невеличку в зруб хату. Та так будували, що навіть їхні нові сусіди – борсук з борсучихою – дивувалися. Вони саме розжилися на діток і щоранку виносили їх з нори на сонце, бо хоча борсуки і живуть під землею, та дуже люблять сонечко. А вже подиву їхньому і краю не було, коли півник залізними граблями глибоко зволочив лісову прогалину і в борозенки почав рівнесенько, зернину за зерниною, сіяти яру пшеницю.

– І нащо це, і для чого це?– розводив лапами борсук.

– А для того, кукуріку, щоб мати і зерно, і борошно.

– Зерно ще зрозуміло, а нащо борошно?

– З нього ми спечемо і паляницю, і пироги з ожиною, і підпалок, ще й вареничків чи локшини наваримо і вашу сімейку запросимо в гості.

– Спасибі, спасибі, а ми вас грибами почастуємо. Тут моя жінка знає такі грибні місця, що хоч серпом жни чи косою коси.

– Коли дозволите, то в грибну пору ми запросимо до нас бабусю і дідуся.

– А це не страшно?– насторожився борсук, який звик жити в самотності.

– Що ви, ласкавий борсуче. Наші старенькі дуже добрі люди, їх усі в селі поважають і люблять.

– Коли добрі, то хай приходять, – і борсук пішов заносити діток у нору. Це він робив так: обережно брав дитятко в рота і задкував до нори, бо коли б він ліз у сховок передніми ногами, то дитя могло б упасти вниз і забити собі голівку чи бока.

Пішли рясні весняні дощі, на прогалині зазеленіла яра пшениця, і кожне її стебельце мерехтіло на сонці, мов дивна квітка. Росла не тільки пшениця, а й хатка. І коли вже наші теслі поставили вікна, то згадали, що треба мурувати піч. А як її мурувати, коли вони забули взяти в дідуся кельму? Не будеш же рівняти глину хвостиком чи лапкою. Це ж неохайної некультурно.

Щоб не відривати від роботи славних теслярів – баранця-молодця і цапка – білого клубка, наш Рябко без проволоки погодився збігати до дідуся.

– А як перестріне тебе вовк?– стурбувалися усі друзі.

– Утечу, а може, й перехитрю його. Я обережненько, – та й побіг березовим гаєм понад заболоченою місциною, де тепер вечорами збирались на співи довгоносі вальдшнепи. Земля тут була замшіла, м'яка, і Рябко розмислив, що навіть коли перестріне його вовк, то не здожене – почне грузнути в болоті. Як закінчилась низина, Рябко вбіг у калиновий гай. Колись восени він був тут з дідусем. Ввійшли вони в гай, а деревця і накрили їх, мов шатром, червоними калиновими кронами.

– Надивляйся. Не завжди стрінеш таку красу, – сказав дідусь тоді.

З калинового гаю Рябко вибіг у чорнолісся, що саме зацвіло блакитним рястом. Ой, скільки ж його багато! Наче шматки неба попадали на землю.

Раптом нюхом Рябко почув небезпеку. Оглянувся, і шерсть піднялась догори – за ним, ошкірившись, плече в плече, бігли вовк і вовчиця.

– Попався, попався негіднику! – радісно заволав вовк. – Утікай – не втікай, а ти вже наш!

– Він уже в торбі! – ошкірилась і вовчиця.

З усіх ніг, з усієї сили кинувся бігти Рябко до дідової оселі. Та де там утекти від вовка. Все ближче і ближче стрибками наближається він, вже чути його дихання і харчання, вже, видно, ніщо не врятує Рябка. Раптом він перед собою побачив два дуби, що виросли з одного кореня. Підскочив Рябко й стрибнув у проміжок між дубами. З розгону скочив за ним вовк і застряг між ними. І так застряг, що й поворухнутись не може, тільки стогне від болю, навіть не дивиться, як зникає між деревами Рябко.

Підбігла до вовка вовчиця, стала і лапами і головою зарятовувати чоловіка, але нічого не виходить з її зусиль – так щільно дерева затисли живіт вовка. І оттакенними сльозами заплакав сіроманець.

– Коли б я знав, що так буде, ніколи б не гнався за чиїмсь життям. – І отут вовк побачив свою останню хвилину: з чорнолісся вийшов з рушницею мисливець. Застогнав сіроманець, сказав останнє щось вовчиці, але її вже не було коло нього: чимдуж кинулась утікати вона.

А тим часом Рябко лісами, та перелісками, та зрубами добіг до знайомого поля і одразу побачив на ньому дідуся і бокастенького, запряженого в борону коника. Вони старались і собі, і добрим людям на хліб. Працюючи, дідусь ще й курникав свою улюблену пісеньку:

Ой під яром, яром Пшениченька яра, А в долині овес.

Так воно й насправді було в дідуся – під яром зеленіла пшениця яра, в долині – овес, за вівсом корабликами коливався горох, а тепер уже й гречку на варенички посіяв.

Вискнув, гавкнув од радості Рябко, кинувся до дідуся, до коника, почав їх обнімати та цілувати.

– Рябко, дорогий, і де ти взявся? – аж розчулився дідусь. – Чого так захекався та перепався?

– Це я від вовка утікав, – і Рябко розповів про свою пригоду і про всіх друзів, що залишились у березовому лісі, навіть про борсукову сімейку згадав.

А скільки радощів і розмов було в дідовій оселі! Бабуся, слухаючи Рябка, заходилась пекти пиріжки та все стиха приказувала: цей Рябкові, цей цапку, цей баранцю-молодцю, а найменшенький півнику-співаку.

Погостював Рябко в старих і аж на третій день з пиріжками та кельмою побіг у березовий ліс, бо ж треба було піч мурувати, комин виводити, хату добудовувати та й в огороді щось садити, бо до зими хоч і далеко, але все одно не за горами вона...

Ох і гарну ж хатку збудували наші друзі, ще й гніздом для лелеки завершили її. Одне лишень турбувало їх – це вікна, бо ліс є лісом, а в ньому не перевелися вовки. От і страхайся, щоб у віконця не заглянули вовк, вовчиця чи кумася-лисиця.

А вона, кумася-лисиця, таки згодом з'явилася в березовому лісі і закружляла навколо огороду, де найбільше працював півень, який страшенно любив щось садити, сіяти чи доглядати за посівом.

Ось коли він саме вибирав у вербовий кошик молоді огірочки, лисиця й напала на нього. Навіть прикинула, що почне його їсти з гребінця, бо дуже гарний він. Прикинула, та не помітила, як за нею стрілою метнувся Рябко. Кинулась лисиця на півника, а Рябко схопив її за ногу. Лисичка якось вирвалася, та Рябко все одно наздогнав її і вже вчепився у хвоста. Лисичка – смик убік, скік до струмочка та й завила від болю, бо залишила хвіст Рябкові. Він і приніс його півнику.

– Оце буде нам припічок підмітати – в хазяйстві все згодиться.

– Спасибі, друже, що врятував мене, – почав дякувати півень. – І подивись, які в мене огірочки та капуста.

– Славні, славні, тільки жаль, що собаки ні огірків, ні капусти не споживають.

– А хіба ти забувся про баранця-молодця, про цапка – білого клубка і про гостей, що будуть у нас?

– Гостям ми завжди раді, – погодився Рябко та й побіг оглядати і поле, і сіножать, і болітце, чи не причаївся десь хижий звір. А за Рябком ув'язався і цапок – білий клубок. Цапок на полі поласував горохом, на лужку, де гордовито ходили лелеки, поправив копичку сіна і раптом насторожився – з болітця почувся жалісний стогін.

– Чуєш, Рябко?

– Це ніби голос кізоньки, – повів чуйним вухом Рябко, і вони, розгортаючи рогіз і кущі верболозу, кинулись до болітця, в трясовині якого не раз гинула звірина.

Пробившись крізь зарості, цапок – білий клубок першим побачив мале козенятко, що загрузло передніми ніжками в трясовині.

Стоїть воно, бідненьке, тремтить усім тілом, а з темних великих очей котяться сльози.

Побачило цапка, здригнулося і тихенько-тихесенько попрохало:

– Пособи мені вибратися з болота, бо пропаду. Кинувся цапок – білий клубок рятувати кізочку, та й сам став загрузати.

– Вертайся назад! Вертайся назад! – закричав Рябко, що зупинився біля кущів верболозу.

Повернувся засмучений цапок і питає:

– А як же нам врятувати кізочку? Чуєш, як плаче вона?

– Сядьмо та подумаймо, – поважно сказав Рябко. – Пригадай слова нашого дідуся: спочатку треба думати, а потім робити.

А тут до них ще прибігли стурбовані баранець-молодець і півник, та й стали вони всі думати й гадати, як кізоньку рятувати.

– Я вже знаю як! – крутнув головою баранець-молодець. – Ми наламаємо рогозу, гілляк і до самої кізоньки настелимо місток. Містком, як найлегший, пройде цапок – білий клубок і потягне кізоньку за вуха.

– Чого ж за вуха? Їй боляче буде, – сказав Рябко. – Краще за ніжки.

– Можна і за ніжки, – погодився баранець.

Так і зробили друзі: настелили з рогозу, з гілляк верболозу і вільхи гарненький місточок, і по ньому цапок – білий клубок підійшов до кізоньки, обережно раз, і вдруге, і втретє смикнув її за передні ніжки та й витягнув з болота.

А коли вона, перехитуючись од втоми і переляку, вийшла на сухе, то поглянула на всіх наших друзів і сказала:

– Спасибі вам, любі братики. Прийміть і мене до свого товариства.

Усім так сподобалось «любі братики», що вони назвали кізоньку сестричкою і радісно повели її до хатки в березовому лісі.

Хатка дуже сподобалась кізоньці, сподобалась і піч, і лави, і стіл, і стільці, от тільки одне було незрозумілим: чому в хатці неметена долівка.

Півень ніяково відповів:

– Ми забулися взяти в дідуся віника.

На таку чудернацьку відповідь кізонька аж засміялася :

– Хіба в лісі мало нехворощі? Ось я зараз зв'яжу віник і приберу в хатці, а потім зготую обід. Що вам зготувати?

– Суп, – сказав Рябко.

– Борщ з капустою, – сказали цапок – білий клубок і баранець-молодець.

– А мені каші з ярої пшениці, – кукурікнув півень.

– Добре, братики, – мило посміхнулась кізочка, підперезалась хвартушком і заходилась поратися біля печі... А братики дивились на неї і дивувались: таке мале, а знає всього!

В ліси прийшла осінь, і кожна берізка стала такою гарною, наче її обсипали золотом, а біля їхніх ніг щоранку з'являлися гриби: то бабки, то сироїжки, то навіть красені білі, а далі на пеньочках повсідались сімейки веснянкуватих опеньок. Кізочка ними налюбуватись не могла.

Наші друзі позносили з огороду в другу половину хати, що правила за комірчину, і капусту, і гарбузи, і картоплю, і буряки, і навіть три снопики маку, що дуже славно шелестіли вночі, ніби в них ночував вітерець.

– Це ж кожна маківка схожа на дівчинку, – не раз казала кізонька, придивляючись до віночків на маківках. – Один снопик ми подаруємо бабусі і дідусеві, другий – борсукам, а третій буде шелестіти нам.

Борсуки радо прийняли подарунок друзів, але й засмутили їх своїм оповіданням: вони почули від оленів, що в сусідньому чорноліссі з'явилась дуже зла вовчиха, про яку ходить недобра слава навіть на океанських островах.

– Це ж вона – залізна вовчиха! – одразу догадався Рябко.

– Авжеж вона! – кукурікнув півень.

– Щось треба робити!– крутнув головою баранець-молодець.

Насамперед наказати кізоньці, щоб вона далеко не відлучалася від хатки та не затримувалася біля річечки з відрами. А то стане під калиною з коромислом на плечах і співає собі, – спохмурнів цапок – білий клубок, що найбільше турбувався за кізоньку, яку всі прозвали Квіткою. – Чуєш?

– Чую, – тихо відказала кізонька.

– Все воно так, але треба вже зараз подумати про оборону, – розважливо сказав борсук. – До мене в нору вовчиця навряд чи посуне, а до вас у вікна може вдертися.

– Ой, мені страшно, – затремтіла кізонька.

– Думати треба, – сказав Рябко. – А зараз поволеньки підемо до плеса, виберемо сітку, і, коли щось витягнемо з неї, нам кізочка зварить юшку.

– А я зараз піду по селеру і петрушку, – сказав півник і побіг на огород.

Незабаром Рябко, баранець-молодець і цапок – білий клубок витягнули з плеса свою широку та довгу сіть.

На цей раз у ній заплуталось кілька великих Щук. Од тієї радості Рябко навіть заспівав:

Буде юшка до смаку, Бо не жалко часнику, Ні селери, ні петрушки, Дуже гарна буде юшка.

– Братику, а в юшку з риби не кидають ні часник, ні селеру, а тільки цибулю і петрушку, – сказала кізочка.

– А я й не знав. Вік живи – вік учися, – почав Рябко вибирати щуки з сіті. – Ви ж погляньте на цього щупака. Як лисиця завбільшки! – і несподівано Рябко заскакав на бережку. – А я знаю! А я знаю! А я знаю!

– Що ти знаєш? – штовхнув його ріжками баранець-молодець.

– Як захиститись од вовчиці.

– Розкажи, братику! – попрохав цапок – білий клубок.

– Тож дивіться на сітку. Бачите, яка вона міцна? Бачите, які носяри у щук? Та навіть вони ніде не продірявили її. Отож ми гарненько приладнаємо свої сіті до вікон – отак, коли хтось увірветься у вікно, то й заплутається.

– Мудрець Рябко! – крикнув півень, що саме з петрушкою прибіг на лужок.

– Мудрець, – не дуже й охоче погодився баранець-молодець, бо йому було досадно, що хтось, а не він надумався, як врятуватись од вовчиці. Але хай буде й так, він теж щось розумне вигадає, бо є над чим думати жильцям березового лісу.

До самого вечора баранець-молодець, цапок – білий клубок і Рябко приладнували в хатці біля вікон рибальську сіть. І так її приладнали, що хоч куди.

Тільки одна кізочка, оглянувши роботу братиків, з жалем сказала:

– У людей вікна прикривають фіранки, а в нас сітка. Пройшло ще кілька днів. У лісі похолодало, а над лісом удень і вночі пролітали перелітні птахи. Найсумніше, прощаючись із рідним краєм, співали журавлі. А борсуки тепер щовечора носили в свою нору оберемками листя – це щоб їм і їхнім діткам було м'яко спати взимку.

– І як борсуки можуть проспати цілу зиму? Це ж боки одлежиш!– дивувалася кізочка.

– Так уже природа створила, – зі знанням справи пояснював їй цапок – білий клубок.

– Краще б вовки спали – менше лиха було б на землі.

– Що не кажи, а розумна в нас кізочка, – похвалив її Рябко.

– І розумна, і працьовита, а що вже охайна, так у світі пошукати таку, – з пошаною вклонився їй півень.

– Ой, братики, які ви славні у мене, – засоромилась кізонька і почала в хвартушок збирати опеньки. І раптом вона побачила, як біля річки між золотими березами щось майнуло велике і страшне.

Опеньки посипались із хвартушка на траву.

– Братики, вовчиця! Мерщій додому!

– Кукуріку! – крикнув, аж підстрибнув, півень і першим побіг до хатки, за ним кізонька, за нею цапок – білий клубок, за ними баранець-молодець, а вже позаду Рябко.

Як ускочили всі у хатку, Рябко швиденько зачинив двері на засув, ще й кілком підпер.

А тут уже й вовчиця клямцнула клямкою раз, удруге і затанцювала на порозі вовчий танець, гукаючи на все горло:

– Усі, усі, усі спіймались! Відчиняйте двері! Вже не врятуєтесь од мене!

Захекавшись од своїх вовчих обертасів, підійшла до дверей і щосили вдарила лапою. Вдарила і скрикнула од болю, а дубові двері хоч би здригнулись тобі. Тоді напасниця кинулась до вікна і теж щосили вдарила по ньому. З шибок посипалось скло, а з лапи вовчиці потекла кров. Та це ще більше розлютило хижачку, і вона другою лапою гупнула у вікно. Потекла кров і з другої лапи. З тої злості вовчиця вчепилася зубами у віконну раму, кусаючи і шарпаючи її.

– О, нарешті! – зраділа, вирвавши раму, кинула її на землю і одним оком зирнула у вікно. – Усі тут! Усі! Тепер передушу вас, ще й хатку заберу собі. Аякже! А спочатку почну уминати кізочку: у неї м'ясо ніжне.

Розігналась вовчиця, стрибнула у вікно і зависла у сітці, тільки лапи вискочили з неї. Шарпнулась раз, шарпнулась удруге, втретє, щоб якось вирватися з пастки, але нічого їй не пособило. Тоді похапцем почала розшарпувати сітку, та нитки так забили пащеку, що мало не вдавилась.

– Ось тепер ми зв'яжемо її, розбійницю, – сказав Рябко та й почав діставати з-під припічка мотузок.

– Зв'яжемо і приволочимо дідові, – обізвався цапок – білий клубок.

– Буде бабусі на зиму шуба, – додав баранець-молодець.

А вовчиця і від злості, і від безсилля, і від страху перед відплатою завила – завила востаннє, роззявила набиту нитками пащеку і сконала.

– Не шукай комусь горя, коли своє недалеко ходить, – глибокодумно сказав Рябко. – Що ж, треба її винести з хатки, щоб і не тхнуло ніде вовчим духом.

– Ніде і ніколи, – погодились усі...

Чутка про те, що наше товариство перемогло страшну вовчицю, пішла-полетіла по всіх лісах та борах, і вже ніхто з хижих звірів не заглядав до хатки в березовому лісі. А наші друзі славно жили і працювали собі: засівали поле різною пашницею, садили городину, викохували сад, ловили рибу, збирали гриби і навіть поставили кілька вуликів на радість кізоньці, що розжилась на двох дуже гарних, але не дуже слухняних діток.

– Те з часом минеться, – заспокоювала всіх кізонька. – А будуть мої діти славними пасічниками, бо як же в світі жити без меду? Що ж, хай буде так, як мати сказала...

Автор: Стельмах М.; ілюстратор: Василенко А.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова