Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

В.Ф.Одоєвський

Городок у табакерці

Переклад українською – М.Рильський
Ілюстрації – О.Ткаченко

Татусь поставив на стіл табакерку. «Іди-но сюди, Міхасю, подивись», – сказав він. Михась був слухняний хлопчик; відразу ж залишив іграшки й підійшов до татуся. Вже ж і було на що подивитись! Яка чудова табакерка! Барвиста, з черепахи. А що тільки на кришці! Брами, башточки, будиночок, другий, третій, четвертий, – і полічити не можна, і всі маленькі-маленькі, і всі золоті; а дерева також золоті, а листочки на них срібні, а з-за дерев сходить сонечко, і від нього рожеве проміння розходиться по всьому небу.

– Що це за городок? – спитав Михась.

– Це городок Дінь-Дінь, – відповів татусь і торкнув пружинку...

І що ж? Раптом, невідомо де заграла музика. Звідки чути цю музику, Михась не міг збагнути: він підходив до дверей – чи не з іншої кімнати? і до годинника – чи не з нього? і до бюро, і до мисника; прислухався то в одному, то в іншому місці; дивився й під стіл...

Нарешті Михась упевнився, що музика справді грала в табакерці. Він підійшов до неї, дивиться, а з-за дерев сонечко виходить, крадеться тихесенько по небу, а небо й городок все яснішають і яснішають; віконця палають яскравим вогнем, і від башточок немов сяйво. Ось сонечко перейшло через небо на інший бік, все нижче й нижче, і нарешті за пагорбом зовсім сховалося; і городок потемнішав, віконниці зачинилися, і башточки померкли, тільки ненадовго. Ось засвітилась зірочка, ось друга, ось і рогатий місяць визирнув з-за дерев, і в городку знов стало ясніше, віконця засріблилися, і від башточок розійшлися синюваті промені.

– Татусю! Татусю! Чи не можна увійти в цей городок? Я б дуже хотів!

– Важко, мій друже: цей городок не на твій зріст.

– Нічого, татусю, я такий маленький, тільки пустіть мене туди; мені так би хотілося знати, що там робиться...

– Справді, мій друже, там і без тебе тісно.

– Та хто ж там живе?

– Хто там живе? Там живуть дзвіночки.

З цими словами татусь підняв кришку на табакерці, і що ж побачив Михась? І дзвіночки, й молоточки, і валик, і колеса... Михась здивувався: «Нащо ці дзвіночки? Нащо молоточки? Нащо валик з гачками?» – питав Михась у татуся.

А татусь відповідав: «Не скажу тобі, Михасю; сам подивись уважненько і подумай: може й відгадаєш. Тільки ось цієї пружинки не займай, а інакше все зіпсується».

Татусь вийшов, а Михась залишився над табакеркою. От він сидів-сидів над нею, дивився-дивився, думав-думав, чому ж дзвонять дзвіночки?

А тим часом музика грає та грає; от все тихіше й тихіше, немов щось чіпляється за кожну нотку, немов щось відштовхує один звук від другого. От Михась бачить: внизу табакерки відчиняються дверцята, і з дверцят вибігає хлопчик і золотою голівкою і в сталевий спідничці, зупиняється на порозі й манить до себе Михася.

«Чому, – подумав Михась, – татусь сказав, що в цьому городку й без мене тісно? Ні, мабуть, у ньому живуть добрі люди, бачите, запрошують мене в гості».

– Будь ласка, з великою радістю!

З цими словами Михась побіг до дверцят і здивовано помітив, що дверцята саме йому впору. Як добре вихований хлопчик, він вважав за свій обов'язок передусім звернутися до свого провідника.

– Дозвольте поцікавитися, – сказав Михась, – із ким я маю честь розмовляти?

– Дінь-дінь-дінь, – відповів незнайомий, – я хлопчик-дзвіночок, житель цього городка. Ми чули, що ви дуже бажаєте побувати в нас у гостях, і тому вирішили просити вас зробити нам честь до нас завітати. Дінь-дінь-дінь, дінь-дінь-дінь.

Михась чемно вклонився; хлопчик-дзвіночок узяв його за руку, і вони пішли. Тут Михась помітив, що над ними було склепіння, зроблене з барвистого тисненого паперу з золотими краями. Перед ними було друге склепіння, тільки менше; потім третє, ще менше; четверте, ще менше, і так усі інші склепіння – чим далі, тим менші, так що в останнє, здавалося, ледве могла пройти голівка його провідника.

– Я дуже вам вдячний за ваше запрошення, – сказав йому Михась, – але не знаю, чи можна буде мені ним скористатися. Щоправда, тут я вільно проходжу, але там, далі, подивіться, які у вас низенькі склепіння, – там я, дозвольте сказати відверто, там я і поповзом не пройду. Я дивуюсь, як ви під ними проходите.

– Дінь-дінь-дінь! – відповів хлопчик. – Пройдемо, не хвилюйтеся, ідіть тільки за мною.

Михась послухав. Дійсно, з кожним кроком, здавалося, склепіння підіймались, й інші хлопчики скрізь легко проходили; коли ж вони підійшли до останнього склепіння, тоді хлопчик-дзвіночок попросив Михася озирнутися назад. Михась озирнувся, і що ж він побачив? Тепер те перше склепіння, під яке він підійшов, проходячи крізь дверцята, здавалося йому маленьким, нібито, поки вони йшли, склепіння опустилося. Михась був дуже здивований.

– Чому це так? – запитав він свого провідника.

– Дінь-дінь-дінь, – відповів хлопчик сміючись. – Здаля так завжди вважається. Мабуть, ви ніщо здалеку уважно не розглядали; віддаля все здається маленьким, а підійдеш – велике.

– Так, це правда, – відповів Михась. – я до цього часу не думав про це, і через те зі мною ось що трапилося: три дні тому я хотів намалювати, як матуся біля мене грає на фортеп'яно, а татусь в іншому кінці кімнати читає книжку. Тільки це зробити мені ніяк не вдавалося; працюю, працюю, малюю як можна правильніше, а все на папері в мене виходить, що татусь біля матусі сидить і крісло біля фортеп'яно стоїть, а тим часом я добре бачу, що фортеп'яно стоїть поруч мене, біля вікна, а татусь сидить в іншому кінці, біля каміна. Матуся мені казала, що татуся треба малювати маленьким, але я думав, що вона жартує, тому що татусь далеко більший від неї на зріст, але тепер бачу, що вона казала правду: татуся треба було намалювати маленьким, бо він сидів далі. Дуже вам вдячний за пояснення, дуже вдячний!

Хлопчик-дзвіночок сміявся з усіх сил:

– Дінь-дінь-дінь, як смішно! Не вміти намалювати татуся з матусею! Дінь-дінь-дінь! Дінь-дінь-дінь!

Михасеві здавалося прикрим, що хлопчик-дзвіночок з нього так немилосердно глузує, і він досить ввічливо сказав йому:

– Дозвольте мені у вас запитати: нащо ви до кожного слова все говорите «дінь-дінь-дінь»?

– Це вже у нас приказка така, – відповів хлопчик-дзвіночок.

– Приказка? А от татусь каже, що дуже недобре звикати до приказок, – зауважив Михась.

Хлопчик-дзвіночок закусив губу й не сказав більше ні слова. Ось перед ними ще дверцята; вони відчинилися, і Михась опинився на вулиці. Що за вулиця! Що за городок! Брук вимощено перламутром; небо барвисте, з черепахи; по небу ходить золоте сонечко, поманиш його, воно з неба зійде, навколо руки обійде і знову підійметься. А будиночки сталеві, поліровані, криті різнобарвними черепашками, і під кожним дашком сидить хлопчик-дзвіночок із золотою голівкою, в срібній спідничні, і багато їх, багато, і всі маленькі-маленькі.

– Ну, тепер уже мене не одурити,– сказав Михась. – Це так тільки мені ввижається здаля, дзвіночки ж то всі однакові.

– А от і неправда, – відповів провідник. – Дзвіночки не однакові. Якби всі були однаковими, то й дзвеніли б ми усі в один голос, один як другий; а ти чуєш, яких ми пісень виводимо? Це тому, що хто з нас більший, у того й голос грубіший. Невже ти й цього не знаєш? Ось бачиш, Михасю, це тобі наука: надалі не смійся з тих, у кого приказка негарна; дехто і з приказкою, а більше за іншого знає, і можна в нього дечому повчитися.

Михась і собі прикусив язичка.

Тим часом їх оточили хлопчики-дзвіночки, смикали Михася за одяг, дзвеніли, стрибали, бігали.

– Весело ви живете, – сказав їм Михась, – назавжди б з вами залишився. Цілий день ви нічого не робите, нема у вас ні уроків, ні вчителів, та ще й музика цілий день!

– Дінь-дінь-дінь! – закричали дзвіночки. – Вже ж і знайшов у нас веселощі! Ні, Михасю, погане в нас життя. Справді, уроків у нас немає, та хіба в цьому річ? Ми б уроків не злякались. Усе наше лихо саме в тому, що у нас, бідолашних, немає ніякої справи; нема в нас ні книжок, ні картинок; нема ні татуся, ні матусі; нічим зайнятися; цілий день грай та й грай, а це, Михасю, дуже, дуже нудно. Чи повіриш? Гарне наше черепахове небо, гарне і золоте сонечко, і золоті дерева; але ми бідні, ми надивилися на них вдосталь, і все це дуже нам набридло; з городка ми – ні кроку, а ти можеш собі уявити, як то цілий вік, нічого не роблячи, просидіти в табакерці, хоч би і в табакерці з музикою.

– Так, – відповів Михась, – ви кажете правду. Це й зі мною трапляється: коли після навчання візьмешся за іграшки, то так весело; а коли у свято цілий день бавишся та й бавишся, то надвечір і зробиться нудно; за цю і за іншу візьмешся іграшку – все нелюбе. Я довго не знав, чому це так, а тепер розумію.

– Та крім цього у нас є ще інша біда, Михасю: в нас є дядьки-вихователі.

– Які це дядьки? – запитав Михась.

– Дядьки-молоточки, – відповіли дзвіночки. – Ще й які злі! Те й роблять, що ходять по місту і нас постукують. Котрі більші, тим ще рідко «тут-тук» буває, а вже маленьким перепадає таки не на жарт.

І справді, Михась побачив, що по вулиці ходили якісь люди на тоненьких ніжках, із довжелезними носами й шепотіли поміж собою: «Тук-тук-тук! Тук-тук-тук, піднімай! Зачіпай! Тук-тук-тук!» І справді, дядьки-молоточки безперестанно то по одному, то по другому дзвіночку тук та й тук, аж бідному Михасеві жалко їх стало. Він підійшов до тих людей, дуже ввічливо вклонився і від щирого серця запитав, нащо вони без жалю б'ють бідолашних хлопчиків. А молоточки йому у відповідь:

– Геть іди, не заважай! Там у палаті і в халаті наглядач лежить, стукотіти нам велить. Все перевертається, причіпляється. Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!

– Який же це у вас наглядач? – запитав Михась у дзвіночків.

– А це пан Валик, – задзвеніли вони. – Предобра людина, ні вдень ні вночі з дивана не сходить; на нього ми не можемо поскаржитися.

Михась – до наглядача. Дивиться, він і справді лежить на дивані, в халаті і з боку на бік перевертається, тільки все лицем догори. А на халаті в нього все шпильки, гачечки, сила-си-ленна; тільки-но потрапить до нього молоток, він його гачком спочатку зачепить, потім опустить, а молоточок і стукне по дзвіночку.

Тільки-но Михась до нього підійшов, а наглядач як закричить:

– Шурр-мурр! Хто тут ходить? Хто тут бродить? Шурр-мурр! Хто геть не йде? Хто мені спати не дає? Шурр-мурр! Шурр-мурр!

– Це я, – сміливо відповів Михась,– я, Михась...

– А чого тобі треба? – спитав наглядач.

– Так мені шкода бідних хлопчиків-дзвіночків, вони всі такі розумні, такі добрі, такі музиканти, а з вашого наказу дядьки їх невтомно постукують...

– А мені яке діло, шурр-мурр? Не я тут найстарший. Нехай собі дядьки стукають хлопчиків! Що мені за горе! Я наглядач добрий, на дивані все лежу й ні на кого не гляджу. Шурр-мурр, шурр-мурр...

– Ну, багато ж чого я навчився в цьому городку! – сказав собі Михась. – Тільки іноді мені буває прикро, нащо вихователь з мене очей не зводить «Ото вже злий! – думаю я. – Адже ж він не татусь і не матуся; яке йому діло, що я пустую? Сидів би у своїй кімнаті». Ні, тепер бачу, що буває з бідними хлопчиками, коли їх ніхто не доглядає.

Тим часом Михась пішов далі – й зупинився. Дивиться, золоте шатро з перловою бахромою; нагорі золотий флюгер крутиться, немов вітряк, а під шатром лежить царівна Пружинка і, як змійка, то скрутиться, то розкрутиться і невпинно наглядача під бік штовхає. Михась дуже здивувався і сказав їй:

– Панно-царівно! Нащо ви наглядача під бік штовхаєте?

– Зиц-зиц-зиц, – відповіла царівна. – Дурненький ти хлопчик; нерозумний хлопчик. На все дивишся, нічого не бачиш! Якби я валика не штовхала, валик би не крутився; якби валик не крутився, він би за молоточки не чіплявся, молоточки б не стукотіли, дзвіночки б не дзвеніли; коли б дзвіночки не дзвеніли, і музики б не було! Зиц-зиц-зиц!

Михасеві закортіло довідатись, чи правду каже царівна. Він нахилився і притиснув її пальчиком – і що ж?

Умить пружинка з силою розпрямилась, валик швидко закрутився, молоточки навперебій застукотіли, дзвіночки заграли щось безладне, і раптом пружинка лопнула. Все замовкло, валик зупинився, молоточки попадали, дзвіночки відвернулися вбік, сонечко повисло, будиночки поламались... Тоді Михась згадав, що татусь йому наказував не торкатися пружинки, злякався і... прокинувся.

– Що уві сні бачив, Михасю? – запитав татусь.

Михась довго не міг опам'ятатися. Дивиться: та ж сама татусева кімната, та ж сама перед ним табакерка; поруч нього сидять татусь із матусею і сміються.

– Де ж хлопчик-дзвіночок? Де дядько-молоточок? Де царівна Пружинка? – запитував Михась. – То це був сон?

– Так, Михасю, тебе музика приспала, і ти тут добре-таки подрімав. Розкажи ж нам принаймні, що тобі приснилося!

– Та бачите, татусю, – сказав Михась, протираючи очі, – мені все хотілося знати, чому музика в табакерці грає; от я взявся її уважно розглядати і розбирати, що в ній рухається і чому рухається; думав, думав і вже почав розуміти, як раптом дивлюсь, дверцята в табакерці розчинилися... – І тут Михась докладно розповів увесь свій сон.

– Ну, тепер бачу, – сказав татусь, – що ти й справді майже зрозумів, чому музика в табакерці грає, але ти це ще краще зрозумієш, коли будеш вивчати механіку!

Автор: Одоєвський В.; ілюстратор: Ткаченко О.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова