Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Нівхська народна казка
у переказі Дмитра Нагішкіна
зі збірки "Амурські казки"

Чоріль і Чольчинай

Чоріль і Чольчинай

Переклад українською – Володимир Прокопенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Генадій Павлішин

І любов, і дружба нелегко даються. Щоб усе добре було, багато в житті скрути перенести треба. Без праці і палицю не вистружиш. А для товариша і коханого ні рук, ні голови шкодувати не треба.

Ще тоді, коли нівхів багато було, жили на Тро-міфі – острові – Чоріль із роду Тахта і Чольчинай із роду Чільбі. Як народилася Чольчинай, мати Чоріля перев'язала їй руку собачим волосом, і стала Чольчинай нареченою Чоріля.

Коли дівчинка взяла в руки першу ляльку, Чоріль першого соболя добув. Коли Чольчинай уперше ножика в руки взяла, щоб рибу почистити, Чоріль уперше на раді чоловіків голос подав як чоловік і мисливець.

Чоріль для Чольчинай ляльку з дерева вистругав. Ножика їй змайстрував. Дошку для вичипки шкіри риб вирізав, та так гарно, як досі ніхто не міг.

Так і жили вони.

Тільки без горя життя не проживеш... Прийшла на острів чорна смерть. Чи то купці з Ніпонських островів її завезли, чи родичі з Амуру, чи Тайфун-вітер на своїх чорних крилах приніс її, чи сама вона по воді прийшла – хто знає? Куди потім пішла, теж ніхто не бачив. Тільки прийшла вона сама, а пішла – багатьох нівхів з собою понесла. У кожній оселі покійник був. У кожній домівці сльози лились.

У Чольчинай батьків хвороба забрала. У Чоріля чорна смерть батьків понесла. Обоє сиротами стали.

Узяв Чоріль свою наречену до себе в оселю.

Стали жити вони разом.

Чоріль щодня у домівку здобич несе. Мисливець він був добрий – жоден звір від нього не втікав. Рибалка він був теж добрий – жодна риба від нього втекти не могла. Тверду руку Чоріль мав, гостре око. Гарний був, голосом поважним говорив, пісні співати умів. Усе він умів. Що не візьме Чольчинай – усе Чоріль своїми руками зробив: невода сплів, чумашки – коробочки з бересту – зробив, човна зробив, ножа, списа й жердину, ості, весло і чашки. Навіть дзеркало срібне для нареченої Чоріль зробив.

Чольчинай з кожним днем вродливішою стає. Очі в неї ясні, як зорі, губи немов малиновим соком збризнуті, брови, як два соболі, над очима розкинулись, а вії у Чольчинай такі, що з того часу й прислів'я пішло: «Довкола глибокого озера очерет росте».

Скоро час Чольчинай дві коси заплітати. Скоро за Чоріля заміж іти. Як погляне на наречену Чоріль – серце у нього немов ластівка затріпоче.

Чоріль уже до весілля готується.

Коли з полювання йде, під шкурками самого не видно – стільки звіра наб'є.

Коли з рибної ловлі повертається Чоріль – усім селищем за ним улов тягнуть.

Дивиться на нього Чольчинай, запитує:

– Чому тобі удача в усьому, Чорілю?

Подивиться Чоріль на свою Чольчинай, голову закине й заспіває таким голосом, що у Чольчинай серце завмирає.

«Аин-н-га! Унн-г-га! – співає Чоріль. – Про кохану пам'ятай завжди! Серце б'ється і очі горять тоді! Ноги прудкіші і руки вправніші тоді! Скелі візьмеш і повернеш тоді! Через гори і ріки полетиш тоді! Море як пригорщ води тоді! Ніхто не зупинить тебе тоді! Про кохану пам'ятай завжди! Дужчим від усіх ворогів будеш тоді!»

Ходить Чольчинай по селищу. Найкрасивіша з-поміж усіх. Голос у неї, як у пташки. У чорній собачій шубі Чольчинай ходить. Спідниця на ній – з рябих тюленів. Шапочка на ній – із білячих шкурок.

Чоріль і Чольчинай

Побачив наречену Чоріля старий Аллих із роду Удань-Хінгау. Побачив – очей відвести не може. Рота роззявив, губи розпустив... Сподобалася йому Чольчинай.

– У мою юрту підеш, дівчинко?

Подивилася на нього Чольчинай і засміялася:

– Я наречена Чоріля, Аллих! Як я можу дивитись на жабу, коли поруч зі мною сонце сяє.

Закрив рота Аллих, губи витер.

– Гаразд, – каже, – побачимо, чи довго світитиме твоє сонце!

Недобре задумав Аллих.

Аллих був шаманом. Дванадцять толі – мідних блях – у Аллиха на поясі висіло. Дванадцять шаманів до Аллиха цей пояс носили. Велику силу Аллих шаман мав.

Чоріль і Чольчинай

...Пішов якось Чоріль ведмедя полювати. Провела його Чольчинай. Сіла, весільний халат вишиває.

А Аллих бубон узяв, вогнище розвів, шаманити став, злих духів викликати. Довго шаманив.

...Побіг по снігу вітерець. Завихорів сніг, стовпом став. Чорна хмара небо вкрила. З темного боку великий вітер прилетів, угору весь сніг підняв.

Потемніло довкола. Хуртовина така піднялася, що своєї руки не побачиш!

Ніколи ще такої хуртовини не було. У нівхів усі юрти занесло – рівне поле пролягло там, де селище стояло. Де ліс був – тільки верхів'я сосон із-під снігу стирчать.

Настигла хуртовина Чоріля.

Бачить хлопець – не буде полювання. Понюхав вітер – чує, надовго. Як порятуватись? Почав Чоріль порожній барліг шукати. Порожнього не було. Знайшов такий, де ведмедиця лежала. Сказав їй Чоріль, що не по неї прийшов, що хуртовина його загнала. Ліг поряд, угрівся. Заснув...

Десять днів і десять ночей шаленіла хуртовина, шляхи заносила, дерева ламала, сніг до неба піднімала. Потім затих вітер, улігся сніг. Тихо стало. Мороз ударив. Снігова кора стала міцною. Саме час Чорілю йти ведмедів полювати. Та не може хлопець прокинутись! Уві сні чує, немов Гірський Господар каже йому: «Хто з Простих людей з ведмедицею в одному барлозі поспить – нашою, тайговою людиною стане!» Заворушився був Чоріль – хотів устати, тікати з барлоги, та сили у нього забракло сон розвіяти, прокинутися.

Доки лежав Чоріль у барлозі, шерсть на ньому виросла і пазурі на руках і ногах виросли. Тайговою людиною став Чоріль, ведмедем.

Чекає Чольчинай жениха, а його все немає.

Хуртовина вщухла. День минає за днем. Час би Чорілю повернутися, а його нема. Плаче Чольчинай, сумує...

Прийшов до неї Аллих, за руку взяв:

– Чого ти сама сидиш, дівчинко? Не повернеться твій хлопець! Іди в мою юрту.

Виривається Чольчинай, а Аллих так руку тримає, що не вирвешся. Закричала Чольчинай, на допомогу кличе. Збіглися люди.

Каже їм Аллих:

– Дівчинка сама залишилась. Чоріля злий кехн – біс – забрав. Пропаде тепер дівчинка! У свою юрту її заберу. Добрий я.

Мовчать люди, бояться супроти Аллиха слово мовити.

І потягнув Аллих у свою юрту Чольчинай. Сів на нари, брови насупив, пальцем поворухнув – десять його жінок мерщій кинулися мось – їжу – готувати. Риб'ячої шкіри накришили, тюленячого жиру натопили, у казан кинули. Ягід, рису в казан насипали. Зварили все. Сушеної риби нарізали. Для кольору і смаку білої глини додали. Почали жінки мось жувати та Аллиху в рота класти. Тільки й лишається йому, що ковтнути. Простягає Аллих мось Чольчинай: їж! Не взяла Чольчинай мось – сухої юколи, припасеної із своєї оселі, пожувала.

...Зима минає – Чоріля все нема.

Щодня питає Аллих Чольчинай:

– Чи скоро дві коси заплетеш, дівчино?

– Ще не скоро! – відповідає Чольчинай.

Вибрала Чольчинай час. Одяглася в мисливське вбрання, списа, ножа взяла, що Чоріль зробив, сумочку свою, що сама пошила, взяла, гребінь узяла. Пішла з юрти Аллиха вночі – Чоріля шукати.

Іде Чольчинай тайгою, бачить – над заметом пара піднімається. Значить, ведмежий барліг під тим заметом.

Стомилася вже Чольчинай, їсти захотіла. Думає: «Підніму ведмедя, заколю. Хто знає, скільки мені ще Чоріля шукати? Ведмедя заколю, крові гарячої нап'юся – сили прибуде, м'яса з собою в дорогу візьму».

Засунула Чольчинай списа в проталину. Стала в барлозі ведмедя ворушити.

Заревів ведмідь, виліз нагору: великий, шерсть на ньому сріблом переливається. Ще не бачила Чольчинай такого гарного ведмедя. «Добра здобич!» – думає Чольчинай. Відступила назад, міцніше в сніг ногою стала. Замахнулася списом, щоб під серце ведмедя вдарити, без зайвої муки вбити. А спис убік пішов, у замет уткнувся, тільки держак розгойдується... Схопилася Чольчинай за ножа, розмахнулася якомога сильніше і вдарила ведмедя в серце. А ніж в кільце скрутився, навіть не подряпав ведмедя. Чольчинай очі заплющила, щоб смерті своєї не бачити.

Чоріль і Чольчинай

А ведмідь каже їй:

– Не бійся, Чольчинай! Це я – Чоріль.

– Ти злий кехн! – кричить Чольчинай. – Заворожив ти мого ножа й списа!

– Ні, Чольчинай, – каже їй ведмідь. – Сам я того ножа й списа робив, пам'ятають вони мене, тому і не йдуть проти мене! Я – Чоріль.

Розповів він, що з ним трапилося. Зрозуміли вони обоє, що причина всьому Аллих, який забажав Чольчинай жінкою мати.

Стали гадати: що робити? Доки живий Аллих – бути Чорілю ведмедем. А вбити Аллиха не можна – своя кров, як можна пролити? Гріх великий! Такий гріх не прощається.

Каже Чоріль:

– Є у Аллиха свій кехн – біс. Убити кехна – помре Аллих... Живе кехн у Гірського Господаря на кам'яній плиті, в казані біля стовпа. На захід сонця треба йти. Тільки я не можу: живий ведмідь до Господаря не ходить. Важка дорога туди!

Подумала, подумала Чольчинай, каже:

– Піду я до Гірського Господаря. Кехна того уб'ю.

Витягнув ведмідь списа із замета, ножа вирівняв, Чольчинай віддав. Попрощалися вони. І пішла Чольчинай на захід.

Чи довго йшла – не знаю. Не рахувала Чольчинай кроків, не зупинялася. Через ріки, гори на списі перелітала. Дев'ять рік перейшла. Дев'ять озер проминула. Дев'ять гірських хребтів подолала. Про себе не думала, про Чоріля думала. Раптом бачить – кам'яна сопка стоїть, вершина її хмар сягає. Ні уступів, ні виступів на тій сопці немає. Гладенька скеля прямо із землі в небо росте. Камінь! Як піднятися нагору?

Схопила Чольчинай ножа Чоріля, в скелю кинула:

Працюй, допомагай мені господаря із біди виручати!

Заліз ніж у камінь. Іскри на всі боки посипалися. Став ніж камінь довбати, східці робити...

Стала Чольчинай по тих сходинках підніматися. Сонце в свою юрту спати пішло. Небесні люди на небі вогники засвітили. Чольчинай по скелі піднімається. Про себе не думає, про Чоріля думає, про його лихо думає, лізе по скелі...

Ось сонце виспалося, двері в юрті відчинило. Небесні люди вогні згасили. А Чольчинай усе по скелі дереться. Скаче над нею ніж, б'є в камінь, сипляться іскри на всі боки... Чольчинай зі сходинки на сходинку піднімається. На землю не дивиться, про себе не думає.

На останню сходинку Чольчинай стала. Ножа об камінь погострила, в чохол уклала. Глянула вниз, мало не впала – так далеко від неї земля: річки ниточками простягайся, сопки соболиними погадками здаються.

Пішла далі Чольчинай.

Бачить – високий дім стоїть: колоди кам'яні, стовпи залізні. Той дім такий високий, що, хоч як голову піднімай, покрівлі не побачиш.

Лежить перед дверима удав – змій. Луска в удава кам'яна. Лежить перед дверима удав, голову його Чольчинай бачить, а тулуб у тумані губиться: такий великий удав. Зелені очі свої на Чольчинай витріщив. Дивиться – не змигне.

Похололи у Чольчинай руки, ослабли коліна. Як з таким упоратися?

Заворушилась тут у Чольчинай сумочка. Витягла з неї Чольчинай кістяну голку з жильною ниткою і кинула змію в очі.

Стала голка в очах удава снувати – то вгору, то вниз; то верхню, то нижню повіку проткне, нитку за собою тягне. Не встигла Чольчинай до пояса захолонути, як голка вже одне око удаву зашила, за друге береться. Крутить головою удав, не може дотямитися, що трапилося, чому очі змикаються.

Зашила кістяна голка змію очі.

Холод від Чольчинай відлетів. Переступила вона з ноги на ногу, до дверей підійшла. А ті самі перед нею відчиняються.

За тими дверима ще двері. Перед ними велика ящірка лежить. Не бачила Чольчинай таких: залізна вона, чорна паща розкрита, у роті роздвоєний язик тріпотить. Дихнула ящірка на Чольчинай – у дівчини ноги по коліна у землю пішли. Витягла Чольчинай із своєї сумочки наперсток, кинула, прямо ящірці, в пащу попала, горло їй заткнула. Тужиться ящірка – не може вдруге дихнути. Звільнила Чольчинай ноги – і до дверей. Вони самі перед нею одчинилися.

За тими дверима – треті. Вартує їх тигр. Зуби вишкірив, а зуби довжиною з лікоть. Хвостом по землі б'є, а хвіст завтовшки з модрину. Кинула Чольчинай тигру в пащу свою гребінку. Стала гребінка тигрові поперек горла: ні вперед, ні назад. Чим ширше тигр пащу роззявляє, тим довші у гребінки зубці робляться. Гарчить тигр, а з Чольчинай нічого вдіяти не може. Бачить дівчина, що тигрові не до неї, підскочила до дверцят, а вони самі перед нею відчиняються.

А за тими дверцятами – юрта Господаря. У тій юрті все як у простих людей, тільки в стелі зорі світять. У кожному вікні – по сонцю. Біля нар стільки звірячих шкур лежить, що і не перерахуєш. У ці шкури Господар душі вбитих звірів поселяє, щоб не перевелися звірі на землі, скільки б їх люди не били.

Оглянулася Чольчинай. Бачить – стеля на стовпи спирається. Біля одного стовпа кам'яна плита лежить, на плиті казан стоїть. Посередині нар дідусь сидить. Лице його світиться.

Здогадалася Чольчинай, що це і є Гірський Господар. Стала навколішки, руки склала, вислухати попросила. Розповіла, яке лихо її спіткало і чого вона прийшла.

Каже їй Господар:

– Як Чоріля не знати! Добрий мисливець, усе за законом робив: у вогнище води не лив, ведмедя шаблею не рубав, кісток не ламав. Дуже погано, що таке лихо його спіткало! Он дивись, у тому казані багато шаманячих кехнів – бісів – живе. Який Аллихів – не знаю. Дівчина ти хоробра, горя ти багато зазнала... Візьми те, по що прийшла. До казана підійдеш, крикни: «Кехн Аллихів, іди господареві служити!» – тут і хапай його.

Так і вчинила Чольчинай.

Тільки крикнула вона: «Кехн Аллихів, іди господареві служити!» – як вискочив із казана чорний черв'як. Схопила його Чольчинай в кулак, затиснула міцніше – і бігти...

До урвища підійшла, на списа сіла й скочила вниз. Летить, тільки у вухах свистить, над скелями та ущелинами. Летить спис, Чольчинай за нього обіруч тримається. Летить спис над горами і лісами, над озерами й ріками...

Долетів спис до того місця, де Чоріль свою наречену чекав. Злізла Чольчинай зі списа, до Чоріля підійшла.

Каже Чоріль:

– На кого тільки я шкуру свою покину?

– Знайдеться на кого, – відказує Чольчинай.

Дивиться – до них Аллих біжить.

Побачив Аллих Чольчинай, кричить:

– Ось де ти, погане дівчисько! Насилу знайшов!

– Даремно шукав ти мене, – відповідає Чольчинай. – Шукав ти мене, а знайшов свою долю.

Кинула вона тут на землю того кехна, якого в кулаці тримала. Наступила на нього і роздавила. Захитався Аллих, навкарачки став. Тут ведмежа шкура з Чоріля злізла, на шамана скочила й огорнула його. Став ведмедем Аллих. Так йому і треба! Чому Чорілю і Чольчинай зла бажав? Замахнулася на нього Чольчинай списом. Злякався Аллих і кинувся геть у тайгу.

Узялися Чоріль з Чольчинай за руки і пішли в свою оселю. Дорогою Чольчинай дві коси заплела.

Одружилися вони. Довго жили. До останнього дня одне одного гаряче любили.

Що важко дається, те люди бережуть!

Чоріль і Чольчинай



Автор: Нівхська народна казка; ілюстратор: Павлішин Г.


На цьому сайті можна читати книжки для дітей, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Група Вконтакті Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн



У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова



Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені і я додам ваш сайт до цього перелiку.

Гостьова книга Контакти






© 2015-2019 Валерія Воробйова