Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Червона Гірка

Віталій Біанкі

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Євген Чарушин

Чик був молодий горобець із червоною голівкою. Коли йому виповнився рік, він одружився з Чирикою і вирішив жити сім'єю окремо.

– Чику, – сказала Чирика гороб'ячою мовою, – Чику, а де ж ми влаштуємо собі гніздо? Адже всі дупла в нашому саду вже зайняті.

– Не біда! – відповів Чик, теж, звичайно, по-гороб'ячому. – Ну, виженемо сусідів із дому та займемо їхнє дупло.

Він дуже любив битися і зрадів нагоді показати Чириці свою завзятість. І, раніше ніж боязка Чирика встигла його зупинити, він зірвався з гілки та помчав до великої горобини з дуплом. Там жив його сусід – такий же молодий горобець, як Чик.

Господаря біля дому не було.

Заберуся в дупло, – вирішив Чик, – а коли прилетить господар, кричатиму, що він хоче відбити у мене хату. Злетяться старі – от і задамо сусідові добряче!

Він і забув зовсім, що сусід одружений і дружина його вже п'ятий день майструє гніздо в дуплі.

Тільки-но Чик просунув у дірку голову, – рраз! – хтось боляче стукнув його по носі. Пискнув Чик та й відскочив від дупла. А ззаду вже мчав на нього сусід. Із криком зчепилися вони в повітрі, впали на землю, зчепилися й покотилися в канаву.

Чик бився добре, і сусідові його було вже непереливки. Але на шум бійки з усього саду злетілися старі горобці. Вони одразу ж розібрали, хто правий, хто винен, і задали Чикові такої прочуханки, що він і не пам'ятав, як вирвався від них.

Отямився Чик у якихось кущах, де він раніше ніколи не був. Усі кісточки у нього боліли.

Поруч із ним сиділа перелякана Чирика.

– Чику! – сказала вона так сумно, що він, певно б, розплакався, якби ж тільки горобці вміли плакати. – Чику, ми тепер ніколи більше не повернемося до рідного саду! Де ми виведемо тепер дітей?

Чик і сам розумів, що йому не можна більше попадатися на очі старим горобцям, бо вони заб'ють його до смерті. І все ж таки він не хотів показати Чириці, що боїться. Поправив дзьобом своє розпатлане пір'ячко, трошки віддихався і сказав безтурботно:

– Не біда! Знайдемо собі інше місце, ще краще.

І вони вирушили світ за очі – шукати собі нове місце для житла.

Тільки-но вилетіли вони з кущів, як опинилися на березі веселої блакитної річки. За річкою піднімалася висока-височенна гора з червоної глини й піску. Під самісінькою вершиною гори виднілося безліч дірок і нірок. У великих дірках сиділи парочками галки та руді кібці-постільги; з маленьких нірок раз у раз вилітали швидкі ластівки-береговушки. Ціла їхня зграя легкою хмаркою носилася над урвищем.

– Дивись, як у них весело! – сказала Чирика. – Давай і ми влаштуємо собі гніздо на Червоній гірці.

Чик із острахом подивився на постільгів та галок. Він міркував: "Добре береговушкам: вони самі копають собі нірки в піску. А мені чуже гніздо відбивати?" І знову у нього заболіли одразу всі кісточки.

– Ні, – сказав він, – тут мені не подобається: такий галас, оглухнути можна.

І вони полетіли далі. Далі був гай, а за гаєм – хата з дощатим сараєм.

Чик і Чирика опустилися на дах сараю. Чик одразу помітив, що тут немає ні горобців, ні ластівок.

– Ось де життя! – радісно сказав він Чириці. – Дивись, скільки розкидано по двору зерна та крихт. Ми будемо тут самі й нікого до себе не пустимо.

– Чш! – шикнула Чирика. – Дивись, яке страховисько там, на ґанку.

І дійсно, на ґанку спав товстий Рудий Кіт.

– Не біда! – хоробро сказав Чик. – Що він нам зробить? Дивись, ось як я його зараз!..

Він злетів із даху і так стрімко понісся на Кота, що Чирика навіть скрикнула.

Але Чик спритно підхопив у Кота з-під носа хлібну крихту і – раз-раз! – знову вже був на даху.

Кіт навіть не ворухнувся, тільки розплющив одне око й пильно подивився на нахабу.

– Бачила? – хвалився Чик. – А ти боїшся!

Чирика не стала з ним сперечатися, і обидва почали шукати зручне місце для гнізда.

Вибрали широку щілину під дахом сараю.

Сюди почали вони тягати спочатку солому, потім кінський волос, пух та пір'я.

Не минуло й тижня, як Чирика поклала у гніздо перше яєчко – маленьке, усе в рожево-бурих плямах. Чик був такий радий йому, що склав навіть пісеньку на честь своєї дружини і самого себе:

Чвіринь, Чик-чик, Чвіринь, Чик-чик, Чик-чикі-чикі-чик, Чвіринь, Чик-чик, Чик-чик!

Пісенька ця не мала ніякого сенсу, зате її так зручно було співати, стрибаючи по паркану.

Коли в гнізді стало вже шість яєчок, Чирика сіла їх висиджувати.

Чик полетів збирати для неї черв'ячків і мух, тому що тепер її треба було годувати ніжною їжею. Він трохи забарився, і Чириці захотілося подивитися, де він.

Тільки-но вона висунула ніс із щілини, як з даху простяглася по неї руда лапа з розчепіреними кігтями. Рвонулася Чирика – і цілий пучок пір'я залишила в пазурах у Кота. Ще б трохи – і їй кінець.

Кіт проводив її очима, запустив у щілину лапу і виволік разом усе гніздо – цілий ком соломи, пір'я й пуху. Дарма кричала Чирика, марно вчасно прилетівший Чик сміливо кидався на Кота, – ніхто не прийшов їм на допомогу. Рудий розбійник спокійнісінько з'їв усі шість їх дорогоцінних яєчок. Вітер підняв порожнє легке гніздо та скинув його з даху на землю.

Того ж дня горобці назавжди покинули сарай і переселилися в гай, подалі від Рудого Кота.

В гаю їм скоро пощастило знайти вільне дупло. Вони знову почали тягати солому і цілий тиждень працювали, будували гніздо.

Сусідами у них були товстодзьобі Зяблик із Зябличихою, строкаті Мухолов із Мухоловкою та франтуваті Щиголь із Щиглихою. У кожної пари був свій будинок, їжі вистачало всім, але Чик встиг вже побитися з сусідами – просто так, щоб показати їм, який він хоробрий і сильний.

Тільки Зяблик виявився сільнішим від нього і добряче потріпав забіяку. Тоді Чик став обережнішим. Він уже не ліз у бійку, а тільки настовурчував пір'я й задерикувато цвірінькав, коли повз нього пролітав хтось із сусідів. За це сусіди на нього не сердилися: вони й самі любили похизуватися своєю силою та відвагою.

Жили спокійно, поки раптом не сталося лихо.

Перший здійняв тривогу Зяблик. Він жив далеко від горобців, але Чик почув його гучний тривожний Рюм-піньк-піньк! Рюм-піньк-піньк!

– Швидше, швидше! – крикнув Чик Чириці. – Чуєш: Зяблик запінькав – небезпека!

І дійсно, хтось страшний до них наближався. Після Зяблика закричав Щиголь, а там і Строкатий Мухолов. Мухолов жив всього за чотири дерева від горобців. Якщо вже він побачив ворога, – значить, ворог був зовсім близько.

Чирика вилетіла з дупла та сіла на гілку поруч із Чіком. Сусіди попередили їх про небезпеку, вони приготувалися зустріти її віч-на-віч.

У кущах промайнула пухнаста руда шерсть, і їхній лютий ворог – Кіт – вийшов на відкрите місце. Він бачив, що сусіди вже видали його горобцям і йому тепер не зловити Чирику в гнізді. Він сердився.

Раптом кінчик його хвоста заворушився в траві, очі примружилися: Кіт побачив дупло. Що ж, але ж і півдюжини горобиних яєць – непоганий сніданок. І Кіт облизався. Він видерся на дерево і запустив у дупло лапу.

Чик і Чирика здійняли крик на весь гай.

Але і тут ніхто не прийшов до них на допомогу. Сусіди сиділи по своїх місцях і голосно кричали від страху. Кожна пара боялася за свій дім.

Кіт зачепив кігтями гніздо і витягнув його з дупла.

Але цього разу він прийшов надто рано: яєць у гнізді не було, скільки він не шукав.

Тоді він кинув гніздо і сам спустився на землю. Горобці проводжали його криком.

Вже біля кущів Кіт зупинився і обернувся до них з таким виглядом, наче хотів сказати:

"Стривайте, любі мої, стривайте! Нікуди ви від мене не подінетеся! Влаштовуйте собі нове гніздо де хочете, виводьте пташенят, а я прийду та зжеру їх, та й вас заразом."

І він так грізно пирхнув, що Чирика здригнулася від страху.

Кіт пішов, а Чик із Чирикою залишилися сумувати у розореного гнізда. Нарешті Чирика сказала:

– Чику, за кілька днів у мене буде нове яєчко. Летимо скоріше, знайдемо собі містечко десь за річкою. Там вже Кіт нас не дістане.

Вона і не знала, що через річку є міст і що Кіт частенько ходив по цьому мосту. Чик цього теж не знав.

– Летимо, – погодився він.

І вони полетіли.

Скоро опинилися вони під самісінькою Червоною гіркою.

– До нас, до нас летіть! – кричали їм береговушки своєю, ластівчиною, мовою. – У нас на Червоній гірці життя дружне, веселе.

– Так, – крикнув їм Чик, – а самі битися будете!

– Навіщо нам битися? – відповідали береговушки. – У нас над річкою мошок на всіх вистачає, у нас на Червоній гірці порожніх нірок багато – вибирай будь-яку.

– А постільги? А галки? – Не вгамовувався Чик.

– Постільги ловлять собі в полях коників та мишей. Нас вони не чіпають. Ми всі приятелюємо.

І Чирика сказала:

– Літали ми з тобою, Чику, літали, а місця, кращого від цього, не бачили. Давай тут жити.

– Що ж, – здався Чик, – якщо у них є вільні нірки і ніхто не битиметься, можна спробувати.

Підлетіли вони до гори, і вірно: ні постільги їх не чіпали, ні галки.

Стали нірку собі до смаку вибирати: щоб і не дуже глибока була, і вхід ширший. Знайшлися такі дві поруч.

В одній вони гніздо збудували і Чирика сіла на яйця, в іншій Чик ночував.

У береговушек, у галок, у постільг – у всіх вже давно вивелися пташенята. Лише Чирика терпляче сиділа у своїй темній нірці. Чик з ранку до ночі тягав їй туди їжу.

Минуло два тижні. Рудий Кіт не показувався. Горобці вже й забули про нього.

Чик із нетерпінням чекав на пташенят. Кожного разу, як він приносив Чириці черв'яка чи муху, він питав її:

– Стукають?

– Ні, ще не стукають.

– А чи скоро будуть?

– Скоро, скоро, – терпляче відповідала Чирика.

Одного ранку Чирика покликала його з нірки:

– Лети скоріш, один стукнув!

Чик одразу ж примчав у гніздо. Тут він почув, як в одному яйці пташеня ледве чутно стукає у шкаралупу слабким дзьобиком. Чирика обережно допомогла йому: надломила шкаралупу в різних місцях.

Минуло кілька хвилин, і пташеня показалося з яйця – крихітне, голе, сліпе. На тоненькій шийці моталася велика гола голова.

– Який же він смішний! – здивувався Чик.

– Зовсім не смішний! – образилася Чирика. – Дуже гарненьке пташенятко. А тобі нема чого тут робити, бери ось шкарлупки та закинь їх кудись подалі від гнізда.

Поки Чик відносив шкарлупки, проклюнулося друге пташеня і почало постукувати третє.

Ось тоді й почалася тривога на Червоній гірці.

Зі своєї нірки горобці почули, як пронизливо раптом закричали ластівки. Чик вискочив назовні й одразу ж повернувся зі звісткою, що Рудий Кіт дереться по обриву.

– Він бачив мене! – кричав Чик. – Він зараз буде тут і витягне нас разом із пташенятами. Швидше, швидше летимо геть звідси!

– Ні, – сумно відповіла Чирика. – Нікуди я не полечу від моїх маленьких пташенят. Нехай буде, що буде.

І скільки не кликав Чик, вона і з місця не зрушила.

Тоді Чик вилетів із нірки і став, як божевільний, кидатися на Кота. А Кіт ліз і ліз по обриву. Хмарою вилися над ним ластівки, з криком летіли на виручку до них галки і постільги.

Кіт швидко видерся нагору і вчепився лапою за край нірки. Тепер йому залишалося тільки просунути другу лапу до гнізда і витягнути його разом із Чирикою, пташенятами та яйцями.

Але цієї миті одна постільга клюнула його в хвіст, інша – в голову і дві галки вдарили в спину.

Кіт зашипів від болю, повернувся і хотів схопити птахів передніми лапами. Але птахи ухилилися, і він стрімголов покотився вниз. Йому нема за що було зачепитися: пісок сипався разом із ним, і чим далі, тим швидше, чим далі, тим швидше...

Птахам вже не було видно, де Кіт: з обриву лише здіймалася хмара червоної куряви. Плюх! – і хмара зупинилася над водою. Коли вона розвіялася, птахи побачили мокру котячу голову посеред річки, а ззаду налітав Чик і клював Кота в потилицю.

Кіт переплив річку і вибрався на берег. Чик і тут від нього не відставав. Кіт був такий наляканий, що не посмів схопити його, задер мокрого хвоста і чимдуж помчав додому.

З того часу жодного разу не бачили на Червоній гірці Рудого Кота.

Чирики спокійно вивела шістьох пташенят, а трохи згодом іще шістьох, і всі вони залишилися жити у вільних ластівчиних гніздах.

А Чик перестав задирати сусідів і заприятелював із ластівками.

Автор: Біанкі В.; ілюстратор: Чарушин Є.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова