|
Я був тоді ще такий малий, що навіть до школи не ходив...
Якось тато повернувся з лісу і сказав:
– Ну, Льонику, я приніс тобі яблуко.
На радощах я й забув, що ще весна, що яблуні ще тільки цвітуть, і
сунув руку татові в кишеню.
– Ай! – скрикнув я, вколов пальці і навіть хотів заплакати.
– От, дивна людина, вже одразу й сердитися! – засміявся тато. – Та це
ж краще за яблуко. Ти тільки поглянь! – і він дістав з кишені згорнутого
клубочком їжака.
Спочатку наш їжачок навіть розгортатися не хотів: як поклали його в
куточок під моїм ліжком, так і лежав. Та поклали ми його не на голу
підлогу, а на мох – зелений, пухнастий і теплий.
Я налив у блюдечко молока і поставив біля самої підстілки. А їжачок
хоч би що...
– Дурненький ти, – сказала мама, – ти його тільки не займай, він і сам
молоко знайде.
І справді, тільки-но я ліг спати, і в хаті стало тихо, як у кутку, під ліжком,
щось заворушилося й почало пихкати: "Ту-ту-ту-пих! Ту-ту-ту-пих!"
А потім по дошках підлоги – туп-туп! – затупотали маленькі м'які
ніжки.
– А що, хіба я не казала, – каже мама, – не лякайте його – тож він і молоко
почне пити.
І вірно, ми замовкли, і незабаром стало чутно, що хтось їсть. Не так, як кіт,
а так, як поросята, – прицмокуючи.
– Ой, тато, я подивлюся!
Тато дав мені сірники... Щойно чиркнув сірник і загорівся, як біля
блюдечка я побачив усе той самий колючий клубок. Але він вже лежав не на
підстілці, а на підлозі, і молока в блюдечку стало менше.
Клубочок тупотів усю ніч, і за це ми прозвали його Тупотунчиком. А
через те, що згодом він перестав боятися мене, я ніколи не забував
приносити йому їжу.
Якось я розбив йому на блюдечко яйце. Тупотунчик не примусив себе довго
припрошувати – понюхав і заходився наминати.
З Мурзою він дружити не захотів. Тільки побачить – у клубочок, та й
годі.
Щеня спочатку надумало понюхати їжачка: ткнулося носом у сірі голки,
замотало головою і пирхнуло – не сподобалося.
Тоді воно присіло, обхопило клубочок лапами і намагалося його
вкусити.
Проте, знову вкололося, та так боляче, що розсердилося не на жарт і
почало гавкати та нападати на нього.
Стрибало, стрибало навколо клубка, а потім ще раз наважилося
зачепити. Вдарило клубочок лапою, як кіт по м'ячику. Заскиглило цуценя,
відбігло і лягло.
Вусатий Федот любив грітися на сонечку, коли воно зазирало до нас у
хату. Уляжеться на підлозі, замружить очі й муркоче. На Тупотунчика він
і дивитися не схотів, не те що грати з ним.
І навіть коли Тупотунчик сам підійшов до кота і, витягши рильце, понюхав
його, наш Федот тільки покліпав спросоння очима, та й усе.
Нема з ким Тупотунчикові потоваришувати. І стало йому нудно.
У кухні в нас жила квочка з курчатами. Спочатку вони були маленькі,
наче круглі клаптики жовтого пуху, і все пищали, клювали сир і бігали по
долівці, як сонячні зайчики.
А потім підросли – і квочка стала водити їх у двір.
І тільки ночувати вони приходили до кухні. Квочка сяде під лавкою, вкриє їх
крилами; вони поцвінькають трохи і поснуть.
І от Тупотунчикові стало заздрісно. Вночі він потихеньку заліз під
квочку, примостився під теплим крилом і ну від радості крутитися.
Курчата прокинулися і запищали. Курка хотіла їх приголубити, міцніше
притиснула крила та раптом як закричить, та так голосно, що всі ми в хаті
прокинулися.
Коли мама засвітила лампу, ми побачили, що квочка схопилася, сонні курчата
розсипалися по кухні, а в кутку, на тому місці, де вони сиділи, залишився сірий
колючий клубок.
Курка впізнала його, розлютилася і клюнула – сильно, боляче.
– Ну от, – сказала мама, виносячи Тупотунчика з кухні, – оце тобі й
дісталося! Бач чого захотів, непосидющий!
Щоб їжачку було веселіше, я одного разу зняв зі стіни дзеркальце і
поставив його на підлогу. Тупотунчик підійшов, витяг рильце, подивився і
підняв колючки, щоб полякати того, хто в дзеркалі.
А той, хто в дзеркалі, так само насупився, і от вони обидва разом
зробили: "Пих!"
Ми засміялися – тато і я, а їжачок дуже здивувався. Подивився,
подивився у дзеркало, обережно торкнувся до нього носом і наче все
зрозумів.
Відійшов і більше у дзеркало не дивився.
Тоді тато сказав мені:
– Лявоне...
Мене завжди називали Льоником, але коли тато хотів поговорити зі мною,
як з дорослим, він казав мені "Лявон".
– Знаєш що, Лявоне, давай випустимо їжачка, га? Він піде до
інших їжаків, побудує собі хатку і буде жити. І йому там буде
добре й весело, не те що в нас.
І ми випустили нашого їжачка на волю.
|
