Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Микола Телешов

Біла чапля

Біла чапля

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Воробйова

I

Біла чапля

Далеко на півночі, посеред холодного моря, на самотньому острові розкинулося королівство, занурене майже на цілий рік у холодні сутінки й тумани. Зима була тут довгою, а літо коротким. Дикі скелі лише ненадовго вкривалися сивим мохом, а потім їх знову заносило снігом.

Мало тут було зелені й квітів, але люди, що жили в королівстві, любили свою батьківщину, своє суворе море, любили й цінували будь-яке життя, кожну травичку, а бліді квіти їхніх полів тішили їх більше, ніж розкішні квітники розпещених жителів півдня. Тому, коли наставала весна і лагідне сонце пригрівало землю, король влаштовував пишне народне свято, до якого всі готувалися ще з осені і якого з нетерпінням чекали цілу довгу зиму.

Звичайно, в гості до цього свята з'їжджалися чужоземні принци. Усі любили старого короля за розум і рідкісну доброту, усім хотілося навчитися в нього дбати про людей, яким, незважаючи на холоднечу й довгу зиму, жилося легко і щасливо у королівстві.

У короля була красуня дочка, принцеса Ізольда. Така ж добра, як і батько, вона завжди допомагала хворим і нещасним, і король підтримував це її прагнення. Він казав їй, що справжнє щастя полягає в милосерді, а якщо ми будемо жорстокими, то щастя покине нас.

Швидко пролетіло веселе літо... Похмурим і безлюдним стало холодне море. Сіре, наче сталь, воно важко колишеться під напором крижаного вітру; здибиться, зареве і знову затихне, заскреготить плавучими крижинами, завиє і раптом замовкне. Проте, чи бушує воно, чи мовчить – немає йому віри: воно завжди суворе й непривітне. Сонце вже не проглядає крізь сірі хмари, над голими скелями знову повзуть важкі тумани... Усе замовкло. Настала довга, томлива зима.

Кожного дня принцеса Ізольда, замислившись, підходила до вікна палацу, до того високого великого вікна, з якого було видно замерзлий, вкритий снігом берег, а за ним далекою сірою смугою виднілося море, що зливалося з небом, також сірим і непривітним.

Довго простоювала тут Ізольда, згадуючи недавнє літо. Де ті квіти, які вплітала вона у своє волосся? Де свіжа зелень, ясні, теплі ночі, веселі пісні?.. Усе забрала зима. Нічого не залишилося.

– Про що ти сумуєш, мила моя доню? – питав король, бачачи Ізольду сумною і задумливою біля вікна. – Чого ти все дивишся на море?

– Наше море недобре, – відповідала Ізольда. – Багато кораблів поглинуло воно, і я боюся за тих, хто пізно їде від нас. Я боюся за принца Сагіра.

– Не бійся, дитя моє, – лагідно заспокоював король. – Принц Сагір вже у безпеці. Він пливе тепер на своєму кораблі, наближаючись до своєї країни. О, яка ж прекрасна його країна, якби ти знала!

І король починав розповідати про південні моря, про країну принца Сагіра – і цим відганяв сумні думки Ізольди.

– Тепер уже недовго. Пройде зима, настане весняне свято, і принц Сагір повернеться до нас. Він привезе тобі всього, чим багата його країна: і плодів, і каміння, і металів, і ми відсвяткуємо ваше весілля так, щоб жодна істота в моєму королівстві не забула цього дня: усім милості – від малого й до великого!

Біла чапля

Одного разу, коли стояла морозна, місячна ніч, Ізольда підійшла до вікна помилуватися сніговою пустелею. Ніч була така ясна, що видно було все, наче вдень, а мороз був такий сильний, що скло вкрилося від нього ніжним і тонким візерунком, схожим на найтонші гілочки, на зірки і стріли.

Ізольда замилувалася.

"У день мого весілля, – весело подумала вона, – я вдягну вбрання таке ж саме, як моя мила батьківщина: білу сукню, наче сніг, сірий плащ – наче море, а на голову вдягну убір з тонких стрілок – як візерунки морозу, і щоб вони виблискували та іскрилися, як сніжинки при місячному сяйві!"

На другий день Ізольда наказала готувати весільне вбрання, яке вона задумала. Придворна кравчиня узялася зробити сукню, схожу на сніг; майстер погодився виготовити плащ сталевого кольору – як море; але ніхто не знав, як зробити убір на голову, який був би схожий на морозяні гілочки.

Розіслали гінців по всьому королівству, обіцяючи нагороду тому, хто зробить цей убір, але ніхто не приходив. Ніхто не міг зробити такого убору.

Нарешті прийшов до Ізольди один старий, що багато й довго мандрував по світу, і сказав, що він може зробити убір, тільки на це треба багато часу.

– Далеко на півдні, на березі однієї великої річки, – говорив старий, – живуть білі чаплі. Їх дуже багато в тому краю, тому що їх ніхто не вбиває, оскільки м'ясо їхнє не годиться до їжі, і вони живуть вільно. Щовесни в них на голові виростає білий чубчик, високий і пишний, з ніжними, чудовими пір'їнами, тонкими, як павутиння. У цій країні скоро настане весна. Треба поспішати, і якщо негайно ж поїхати туди, то якраз застанеш весну...

– Тож їдь! – вигукнула Ізольда, дивлячись на старого сяючими від захвату очима.

– І якщо дістати чубчик і на ньому прикріпити дрібні діаманти, то вийде саме те, про що мріє принцеса. Наша весна настане ще не скоро. За цей час можна з'їздити і повернутися якраз до твого весілля.

– Але як же дістати чубчика? – запитала Ізольда, радісна і сяюча.

– Для цього треба, – відповів старий, таємниче нахиляючись до принцеси, тільки одну чаплю... вбити.

– Вбити?..

Принцеса опустила руки і сумно похитала головою.

– Ні, – тихо заперечила вона, – не треба мені такого убору.

Старий вклонився і пішов.

Цілу ніч Ізольда не спала. Вона знала, як засмутився б батько, якби вона погодилася. Але який, напевно, гарний і блискучий буде цей убір!..

"Білі чаплі... – думала Ізольда, згадуючи слова старого. – Їхнє м'ясо не годиться до їжі... їх ніхто не вбиває... Їх багато... І якщо дістати чубчик і прикріпити на ньому діаманти, то буде саме те, про що вона мріє..."

І їй уявлялася майбутня весна, принц Сагір, білосніжна сукня з сірим плащем та іскри морозяних гілочок...

"Тільки одну... – продовжувала міркувати Ізольда, – вбити лише одну..."

І мало-помалу, вбивство одного птаха, хоча й заради своєї примхи, стало здаватися їй не такою вже страшною справою, як спочатку: адже все одно птах помре – трохи раніше чи трохи пізніше... Зате який гарний буде її весільний убір! Який задоволений буде принц Сагір. Якою чарівною у цьому вбранні буде сама Ізольда!

Так думала принцеса, усе більше спокушаючись думкою про вбрання. Довго мучилася вона над цим питанням і, нарешті, зважилася. Вранці вона покликала старого і наказала йому збиратися в дорогу.

Наближалася весна.

Уся країна готувалася до свята, цього разу небувалого. Король на честь дочки-нареченої роздавав милості, і всі були радісні; тільки сама Ізольда залишалася задумливою і сумною.

Вже давно розкаялася вона, давно шкодувала про те, що піддалася хвилинній спокусі. Але щось зробити було вже пізно, і вона намагалася менше думати про це.

Зазеленіла весняна трава, весело зашуміло море, стали з'їжджатися принци, а старий все ще не повертався. Ізольда навіть раділа з цього і, дивлячись на своє вінчальне вбрання, починала вже думати, чим замінити головний убір.

Приїхав із блискучою свитою і дорогими подарунками і принц Сагір. Уже призначений був день весілля, і все було готове до великого свята.

Напередодні ввечері прийшов до гавані корабель з далеких країн, а через деякий час прийшов до палацу старий. Вклонившись принцесі, він мовчки подав їй позолочену скриню. Ізольда відкрила її і скрикнула від подиву й захоплення.

На темному оксамитовому дні скрині лежали розгорнуті віялом найтонші білі гілочки, ніжні як пух і білі як сніг, а серед них виблискували та іскрилися ледь помітні діаманти. Кращої подоби морозного візерунка неможливо було й уявити. Це було те саме, про що могла лише мріяти Ізольда.

– О, яке диво! – вигукнула вона. – Як чудово! Як гарно!

Але раптом вона замовкла і на хвилинку закрила очі.

– Ти вбив її? – виговорила вона з тривогою.

– Так, принцесо, – спокійно відповідав старий. – Убив, щоб зрізати з неї цей чубчик. Я зрізав і відвіз його до великого міста, де вміють робити такі чудові вироби із золота і дорогоцінного каміння. Усі дивувалися красі цих пір'їн, і багато молодих жінок, багато торговців, багато всяких людей приходили до мене милуватися і просили продати їм, але я ні на що не погоджувався. Я віддав чубчик знаменитому майстру, кращому в світі, і розповів йому про твоє бажання. І ось, бачиш, що він зробив! – з гордістю вказав старий на блискучий убір.

– Дякую тобі, – відповіла Ізольда, закриваючи скриню.

Руки її тремтіли.

На другий день на місці торжества зібралася незліченна юрба радіючого народу, щоб вітати нареченого й наречену. Усі прийшли з молодими зеленими гілками й квітами, усюди лунали пісні і крики на честь доброго короля.

– Хай живе наш добрий король! Хай живе принцеса Ізольда! Хай живе принц Сагір!

За звичаєм країни, король сам віддавав нареченому руку дочки перед усім народом, і народ очікував цього з нетерпінням і цікавістю.

Біла чапля

Коли вийшла принцеса, уся юрба завмерла в захопленні – такою вже прекрасною була Ізольда! Одягнена у білосніжну сукню, з довгою сірою мантією, з розкішним убором на голові, вона була гарна й молода, як весна, що панувала навколо.

Загриміла назустріч їй музика, пролунали захоплені крики й пісні, посипалися до підніжжя сходів польові квіти, букети різних трав і різнокольоровий мох – кидали все, чим обдарувала довгоочікувана весна похмуру батьківщину Ізольди.

Узявши за руку дочку, король підвів її до принца Сагіра.

– Благословляю вас, діти мої, на щасливе життя, на добро і користь нашим народам!

Знову засурмили труби, знову заревів захоплений натовп, славлячи короля і молодят.

Цілий день і цілий вечір шумів і веселився люд по всьому королівству, а під вечір усі зібралися в гавані, де стояв королівський корабель, прикрашений зверху донизу різнокольоровими вогнями, що відбивалися і грали в хвилях. Море було спокійне; ясні зірки мирно сяяли на безхмарному весняному небі. На цьому кораблі принц Сагір і відвіз Ізольду з її рідного острова далеко на південь, у своє королівство.

II

З того часу минуло кілька років.

Країна, де оселилася Ізольда, зовсім не була схожа на її батьківщину. Снігу тут ніколи не було, тепле блакитне море лагідно омивало квітучі береги, вкриті виноградниками й садами. Жилося тут привільніше, ніж на півночі: море було тут краще, небо блакитніше, зірки яскравіші, а пісні безтурботніші.

Але й серед цього привілля, Ізольді, оточеній любов'ю і щастям, бракувало спокою. Засумувала вона за батьківщиною, і захотілося їй провідати батька, який ставав уже старим.

Ранньою весною зібралася Ізольда в дорогу і поїхала. Але чим далі вона від'їжджала від дому, тим сильніше й жорсткокіше дув вітер, тим більш туманним і сірим робилося небо, ставало все холодніше й холодніше.

На її батьківщині було ще далеко до весни. Лід на морі тільки-но зламався, а береги ще були вкриті снігом. Але серце Ізольди, коли вона побачила знайомі картини, забилося весело й легко.

Як зрадів король її приїзду!

– Люба моя Ізольдо! – сказав він. – Я не чекав уже дожити до нашої зустрічі. Я старію, часто нездужаю, і вже боявся померти, не побачившись з тобою.

Цілими днями й вечорами король просиджував з Ізольдою, розпитуючи про її життя і розповідаючи про своє.

Розташувалася Ізольда у своїй колишній дівочій кімнаті і кожного разу, коли лягала спати, згадувала усе своє життя, починаючи з дитинства, і на душі у неї ставало краще й спокійніше.

Стояла місячна ніч.

Не спалося цієї ночі Ізольді. Вона підвелася з ліжка і підійшла до великого вікна, з якого було видно прибережні голі скелі, а за ними виднілося рідне північне море.

"Скоро й тут настане весна, – усміхаючись думала Ізольда. – Лід вже рушив... Скоро з'явиться мох на скелях... зазеленіють поля..."

Ізольда із захопленням поринула у світлі спогади дитинства й юності. Пригадалася їй і остання тутешня весна, коли вона була нареченою, пригадалася й морозна ніч, така ж місячна, світла, коли вона дивилася у це вікно і мріяла про весільне вбрання кольорів своєї батьківщини.
"Біла, наче сніг, сукня, сірий, наче море, плащ, а головний убір – як блискучі голки морозу", – згадувала з усмішкою Ізольда.

Якою молодою і легковажною вона була!

Пригадався їй і жорстокий старий, що спокусив її вбити нещасну чаплю. І багато-багато чого згадалося їй у ці хвилини з її минулого.

Через деякий час, коли Ізольда вже спала у своїй кімнаті, їй раптом здалося, наче її хтось будить, хтось торкається її плеча.

Вона розплющила очі.

Уся кімната була залита місячним сяйвом, а біля її ліжка стояли два великих білих птаха, повернувши свої довгі дзьоби до її узголів'я і дивлячись на Ізольду великими сумними очима. В одного з птахів на голові був пухнастий убір з тонких білих стрілочок; другий тримав у дзьобі дві червоні квітки, зіркоподібні, з чорними, наче вугілля, серцевинами.

Біла чапля

Ізольда здригнулася, швидко підвелася й сіла на ліжку, дивлячись переляканими очима на птахів.

– Візьми ці квіти, принцесо, – раптом заговорила чапля, кидаючи квіти на коліна Ізольді. – Візьми їх: вони виросли з крові наших братів. Ми принесли їх тобі, принцесо!

Здивована й перелякана Ізольда мовчала.

– Ми жили вільно і щасливо, – продовжувала чапля. – Ми жили б так і тепер, якби ти не наказала вбити одну з нас, щоб заволодіти чубчиком для твого весільного вбрання. Цей чубчик виростає у нас тільки навесні, коли ми в'ємо наші гнізда. Він і для нас також весільне вбрання. Чи знала ти про це, принцесо?

Ізольда опустила голову.

– Ти перша наказала дістати чубчик для свого убору. І з того часу почали приходити до нас мисливці з великих міст, почали вбивати нас сотнями, тисячами... Ми всюди шукали порятунку, але мисливців щовесни ставало все більше й більше, а нас залишалося все менше. Чи знала ти про це, принцесо?

Ізольда тремтіла й не могла вимовити ані слова.

Чапля тим часом продовжувала:

– Нас вбивали без жалю, без розбору. Нас вбивали в той час, коли ми вили гнізда, коли ми годували наших дітей. Ми падали мертвими і пораненими, стікаючи кров'ю, з голови у нас виривали убір, а наші пташенята помирали з голоду... Ти не думала про це, принцесо?

І обидві чаплі пильно подивилися прямо в очі Ізольді.

– Сьогодні вбили усіх, хто залишався... Наш рід винищений... Ми – остання пара з усіх живих, і ми прилетіли до тебе, принцесо, прилетіли за тобою, щоб узяти тебе з нами й показати, що ти наробила. Кров наших братів ще не застигла, їхні трупи ще лежать на землі... Полетимо ж поглянути на них, полетимо швидше, принцесо. Ми хочемо, щоб ти бачила правду. Ці квіти, що виросли з нашої крові, мають чудову силу. Візьми їх в обидві руки, принцесо.

Підкоряючись владному голосу, Ізольда взяла до рук одну квітку і одразу ж відчула, як за спиною у неї виросли крила. Вона взяла другу квітку і стала невидимою.

– Летимо ж! – сказали чаплі.

Вихором закрутилося повітря. Десь далеко внизу ревіло й вирувало море, свистів вітер, миготіла і крутилася земля, спалахувала веселка, гуркотів грім...

– Подивись на місто, – почула Ізольда. – Це центр світу.

І принцеса побачила під собою неосяжне місто, що світилося мільйонами вогників.

Невидимі для інших, спустилися в нього троє мандрівників.

По широкій людній вулиці метушилися, переганяючи один одного, перехожі, котилися екіпажі, чувся говір, крики, веселий сміх. Безтурботний ошатний натовп юрбився біля крамниць, дивлячись розгорілими очима у широкі вікна, за якими на темному оксамиті лежали освітлені невидимими вогнями білі ніжні пір'їнки, обсипані діамантами.

– Як гарно! Як незрівнянно! – вигукував ошатний натовп, нарозхват купуючи егретти (так називалися дамські прикраси з пташиного пір'я). А принцеса думала: "Це мій убір..."

Біла чапля

– Бачиш, принцесо, – говорили чаплі. – Бачиш, яка вдала твоя вигадка? Усім на радість!.. Але летимо ж до нас, і ти дізнаєшся ціну цієї радості.

Знову закрутилося повітря, усе заревіло, зашуміло навколо, усе потьмарилося. Ізольда відчувала, що вона знову понеслася кудись вгору з неймовірною швидкістю, все далі й далі, посеред хмар і вихору, серед непроглядної ночі.

Коли засірів світанок, і з-за краю землі показалася вогненна куля сонця, мандрівники побачили внизу, під собою, квітучу рівнину і берег широкої багатоводної річки. Вони повільно почали спускатися і, нарешті, полетіли над самісінькою водою. Навколо сяяв чудовий весняний ранок.

Прекрасні квіти на великих деревах, які Ізольда ніколи не бачила, пахтіли густим і солодким ароматом; товстими стовбурами вилися й перепліталися між собою повзучі рослини, досягаючи вершин і перекидаючись густими гірляндами з одного дерева на інше; внизу розляглися строкатим килимом пахучі свіжі трави; по берегах річки шуміли м'якою піснею високі очерети, усюди віяло теплом, весною і млістю, життям і радістю.

– Тут наша батьківщина, – сказали чаплі. – Чи бачиш ти, принцесо, яка прекрасна у нас весна? Чи чуєш ніжний плескіт води, м'який шелест очеретів, чи бачиш наші яскраві запашні квіти, наше яскраве сонце?

– Так, – відповіла Ізольда. – Я ніколи не бачила такої прекрасної весни.

– А чи бачиш ти он там, серед очеретів, серед квітів, серед трави, і он там, під деревами, і ось тут, по всьому берегу, і всюди, де не поглянь, – чи бачиш ти білі пластівці?

– Так, я бачу білі пластівці.

– Це не пластівці, принцесо... Це лежать білі чаплі. Їх убили, щоб заволодіти їхніми чубчиками...

Проносячись невидимо вздовж річки, Ізольда з жахом озиралася, зустрічаючи всюди, куди не кинь оком, білосніжні трупи з закривавленими головами.

– Боже! Як страшно! – жахалася вона.

Тисячі птахів лежали серед розкішних пахучих луків, багато з них були вже давно мертві, дехто вбиті нещодавно, багато вмирали, дивлячись на Ізольду з мовчазним стражданням, розкривши свої довгі дзьоби від непосильного передсмертного болю.

– Ось ціна твого вбрання, – почула знову Ізольда. – Нас вбивали, а наші діти вмирали голодною смертю.

Ізольда стала озиратися навкруги, бажаючи знайти хоч одну живу істоту, почути хоч один живий голос у цій долині, але бачила лише руїну та спорожнілі гнізда з померлими пташенятами.

– Зовсім нещодавно, принцесо, тут усюди чулися крики радості й життя. Ще не так давно прозвучали перші крики й стогони. Ще тільки вчора оголошувалося повітря криком останніх страждань, а сьогодні – все замовкло: настала смерть... Чи чуєш ти, бачиш ти щось, крім смерті?..

В жаху й розпачі Ізольда металася, не знаючи, куди бігти, щоб не бачити жертв своєї легковажності, не чути докорів сумління. Вона зрозуміла, що погубила не одного птаха, як запевняв старий, а винищила увесь рід. Вона напружувала всі сили, щоб звільнитися від цього тягаря, вона металася й билася, як раптом, змахнувши крилами, кудись помчала сама, без супутників, з неймовірною швидкістю, тільки не вгору, а в бездонну чорну прірву. В очах у неї потемніло, і вона знепритомніла.

Прокинулася Ізольда у себе в ліжку.

Не одразу отямилася вона від жаху, що охопив її душу. Їй усе ще здавалося, що вона чує шелест очерету і бачить річку, квіти і білі пластівці.

– Сон! – зрозуміла вона нарешті й полегшено зітхнула. – Дякувати Богові, це був лише сон.

Ізольда піднялася з ліжка бліда, майже хвора і довго не могла заспокоїтися. Довго бродила вона по палацу, не знаючи, де подітися від важких дум і спогадів. Їй було соромно і перед самою собою, і перед батьком, якого вона обдурила. Потім її охопила тривога за свою власну сім'ю, яку вона покинула далеко за морями. Вона тільки на мить уявила себе не принцесою Ізольдою, а білою чаплею, у якої діти вмирають голодною смертю лише тому, що комусь захотілося красивіше вдягнутися...

– Жах! Жах! – шепотіла Ізольда, охоплена страхом і обуренням. – Жах! Ганьба!..

– Я їду додому, – оголосила вона батькові. – Не тримай мене, я не можу залишитися жодного дня. Накажи приготувати корабель. Я непокоюся, я тремчу за своїх дітей.

Біла чапля

І Ізольда розповіла батькові про свій страшний сон і покаялася у злому вчинку.

Вислухавши її, старий король сумно схилив голову.

– Так, – сказав він скорботно й докірливо, – не думав, я, що ти обдуриш мене, Ізольдо.

І він почав розповідати їй, що давно вже чує, як винищують білих чапель для прикрас, давно обурюється цим, і що сон її – цілковита правда.

– Правда? – жахнулася Ізольда.

– Сумна правда! – відповів король. – І птахи гинуть, і люди принижуються.

Тоді Ізольда стала просити, щоб він навчив її, як виправити або спокутувати її провину, але король відповів:

– Що зроблено, того не можна повернути ніяким каяттям. Каяття очищує душу і загартовує її проти нових спокус, але минуле – непоправне.

– Присягаюся, – вигукнула Ізольда, – що ніколи й нікому я не зроблю більше зла за все моє життя!

– Цього мало. Мало – не робити зла: треба робити добро. І тільки тоді ти будеш щаслива й спокійна, – промовив король, кладучи свою зморщену руку на голову Ізольді й лагідно гладячи її по волоссю. – У світі й без того надто багато страждань, а, роблячи зло хоч найменшій істоті, ти збільшуєш це зло. А призначення людини зовсім не таке.

Вранці король проводжав Ізольду у зворотний шлях. Вона була серйозна й мовчазна. На кораблі не було ні квітів, ні різнобарвних вогнів, як тієї весни, коли щаслива Ізольда, горда своєю красою й молодістю, від'їжджала у нове життя до нового королівства. Тоді їй мріялося про особисте щастя: їй здавалося, що всі люди поділяють її радість, а тепер вона їхала сама, скорботна, самотня, але з думкою про загальне людське щастя. Усі люди повинні бути щасливі, і все на світі має бути добром. Вона поверталася додому, де залишилася її сім'я та її народ. А в народі було багато горя, і цьому горю вона зважилася зарадити, забуваючи себе і всі свої задоволення.

– Прощай, моя люба доню! – проговорив їй на прощання старий король. Милосердя і добро, з якими ти їдеш тепер, дадуть тобі справжнє щастя.

Коли корабель уже біг по хвилях, віддаляючись від острова і несучись у туманне море, Ізольда все ще стояла мовчазна й сувора, сповнена надій на краще майбутнє, але вже не на своє майбутнє, а майбутнє свого народу. І їй хотілося швидше доплисти, щоб почати серед людей зовсім нове, повне й благотворне життя...

Біла чапля



Автор: Телешов М.; ілюстратор: Воробйова В.


На цьому сайті можна читати казки, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження



У моєму російськомовному дитинстві були книжки з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова



Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені, і я додам ваш сайт в цей перелiк.

Контакти






© 2015-2018 Валерія Воробйова