Казка про двох Федорів, ласунів і ледарів

Мала мама два сини,
Невситимі ласуни,
Два сини, два Федори,
Несусвітні ледарі.
Що вже вміли ласувати –
Устигай лиш подавати!
Із-за столу б не вставали,
Все б жували та жували!
Їли вдень і уночі
Пампушки та калачі,
Їли м'ясо, їли сало,
Ще й казали «Мало, мало!»
Їли бублики, батони
І цукерок цілі тонни,
Їли кекси і торти
Оттакої висоти!
Їли масло, сир, сметану,
Їли все безперестану,
Їли перець, оцет, сіль,–
Їли все, як вовну міль,
Їли все, що не даси,
А роботи – не проси!..

– Ви б у хаті підмели! –
Не проси і не моли.
– Ви б сходили в магазин! –
Не рухнеться ні один.
– Ви б тарілки перемили! –
А вони «не зрозуміли».

– Ви б на меблях стерли пил!
А у них забракло сил.
– Посадили б деревце! –
Не надійтесь і на це.
– Ви б пішли кролям нажать!
Лежма ледарі лежать.
Загорілися б штани –
Попеклися б ласуни
Поспішити,
Потушити
Полінуються вони!

Радить тато, радить мати
– Треба б, діти, працювати,–
Та не можна із тахти
Їх і трактором стягти.

Отакі два Федори,
Несусвітні ледарі!..

Радить мати, радить тато
– Кепсько їсти забагато,–
А вони на добру раду
В рот по плитці шоколаду.
А потому ще тишком
Поласують пиріжком...

Як одно лиш їсти-пити
І нічого не робити –
Не діждатися добра,
Розтовстієш, як гора.

З ласунами так і сталось
Не росли, а розростались.
Перш були малі ліньки
Нічогенькі, мов линки.
Потім стали заважкі,
Мов натоптані мішки.
Під кінець же ласуни
Розрослись, як два слони!

Плаче тато, плаче мати
Треба хлопців рятувати,
Тільки як,
Коли вони –
Невситимі ласуни,
Ласуни і товстуни
Оттакої ширини!..
Ні погратись у квача,
Ні ударити м'яча,
Ні податись у похід,
Ні поплавати як слід,
Ні на лід, на ковзанці,
Не годяться ласунці,–
Сказано ж бо Федори –
Несусвітні ледарі!..

Видко, йшло до того діло,
Що вхопив би хлопців грець,
І на цьому, зрозуміло,
Був би казочці кінець.
Але іноді, бува,
В світі чиняться дива.

На розраду мамі, тату
І, найперше, ласунам
Увійшов чаклун у хату
– Чи не я потрібен вам..

Як на нього глянеш збоку,
То не скажеш, що чаклун
Нестарий, стрункий, нівроку,
Загорілий, мов чавун;
Буйночубий, білозубий
В дверях став на повен зріст,
На такого глянуть любо
Не чаклун – баскетболіст!

Та, як дуже ви уважні,
Впала б в око річ така:
Волосина зо два сажні
В бороді чарівника.
Довга срібна волосина,
А таки ж одним єдина.
Борода колись була,
Та, як мовлять, загула.
У минулі дні, бувало,
Чаклував чаклун немало,
Срібний волос рвав для діла,
Борода йому ріділа,
Зосталась одним одна
Волосина чарівна.

Чаклуну її не жаль,
Коли он яка печаль:
Плаче тато, плаче мати,
Треба хлопців рятувати,
Пропадають-бо сини,
Лежебоки, ласуни!..

Дзінь та дзінь, немов струна,
Волосина чарівна...
Тихий дзенькіт гість послухав,
Пошептав щось та подмухав,
В піч укинув волосину,
В хаті гаром потягло,
Гар розвіявсь за хвилину –
Чаклуна мов не було!
Мов розтав, незримо зник,
Недарма ж бо чарівник.

Поминуло кілька днів –
Як підмінено синів!
Стали мамині сини
Вже зовсім не ласуни.
Чи у будень, чи на свято,
Що б там мама не дала,–
І не мало, й не багато
Поїдять – і з-за стола!..
А зате зробились братці
Невситимими до праці.
Ані ліні, ані втомі
Зовсім-зовсім незнайомі.
Всяке діло їм в охоту,
Подавайте лиш роботу!

– Мамо, мамо, можна, ми
Виб'єм ковдри й килими?
– Діду, діду, дуже просим,
Дай відро, води наносим!
– Тату, тату, дай лопати,
Підем погреба копати!..

Трудолюбці, непосиди,
Аж дивуються сусіди
Та невже то Федори,
Учорашні ледарі..

І у хаті, і надворі
Хлопці спритні,
Хлопці скорі:
То надраюють підлогу,
То метуть біля порога,
То назносять брухту гору,
То скопають грядку.
І щодня в ранкову пору
Роблять фіззарядку:
– Раз-два, раз-два!
М'язи – наче тятива.
– Раз-два! Три-чотири!
У руках пудові гирі,
Стали хлопці – силачі,
Їм ті гирі – що м'ячі!

Радий тато, рада мати,
Нині хлопців не впізнати
Пострункішали сини,
Наче юні ясени.

Чи погратись у квача,
Чи ударити м'яча,
Чи податись у похід,
Чи поплавати як слід,
Чи на лід, на ковзанці,–
Всюди хлопці – молодці,
Всюди перші Федори,
Бо уже – не ледарі.

Хай чаклун живе сто літ!
Слава чародію!
Та на нього нам не слід
Покладать надію.
Він-бо мав одним одну
Волосину чарівну.
Не чаклун однині він,
Просто так – громадянин.
І не вірить навіть сам
В чудодійні сили.

Помогти не міг би нам,
Хоч би як просили.

Трудолюбність та старанність
Тій недузі – кращий лік.
Праця – втіха,
Праця – радість,
Праця – довгий-довгий вік.