Лісові хатинки

В.Біанкі

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Т.Ковальова

Високо над річкою, над крутим обривом, літали молоді ластівки-береговушки. Ганялися одна за одною та з вереском і писком грали у квача.

Була у їхній зграї одна маленька Береговушка, така вже спритна, що ніяк її не наздогнати – від усіх вивертається.

Женеться за нею квач, а вона – туди, сюди, вниз, вгору, в бік кинеться та як полетить – тільки крильця миготять.

Раптом – де не взявсь – Чеглок-Підсоколик мчить. Гострі вигнуті крила так і свистять.

Ластівки переполошилися, всі – врозтіч, хто куди, – миттю розлетілася вся зграя.

А спритна Береговушка від нього без оглядки за річку, та над лісом, та через озеро!

Дуже страшний квач Чеглок-Підсоколик.

Летіла, летіла Береговушка – з сил вибилася.

Озирнулася назад – нікого немає. Навколо зогледілася, – а місце зовсім незнайоме. Подивилася вниз – внизу річка тече. Тільки не своя – чужа якась.

Злякалася Береговушка.

Дорогу додому вона не пам'ятала, де ж їй було запам'ятати, коли вона мчала без пам'яті від страху?

А вже вечір був – ніч скоро. Що робити?

Трохи лячно стало Береговушці.

Полетіла вона вниз, сіла на березі та гірко заплакала.

Раптом бачить: біжить повз неї по піску жовта пташка з чорною краваткою на шиї.

Береговушка зраділа, запитує у жовтої пташки:

– Скажіть, будь ласка, як мені до дому дістатися?

– А ти чия? – запитує жовта пташка у береговушки.

– Не знаю, – відповідає Береговушка.

– Важко ж буде тобі свій дім розшукати! – каже жовта пташка. – Скоро сонце зайде, темно стане. Залишайся-но краще у мене ночувати. Мене звати Пісочник. А дім мій ось тут – поруч.

Пісочник пробіг кілька кроків і показав дзьобом на пісок. Потім закланявся, захитався на тоненьких ніжках і каже:

– Ось вона, моя хатка. Заходь!

Подивилася Береговушка – навколо пісок та галька, а хатки ніякої немає.

– Невже не бачиш? – здивувався Пісочник. – Ось сюди дивися, де між камінчиками яйця лежать.

Ледве-ледве розгледіла Береговушка чотири яйця у бурі цяточки, що лежали поряд прямісінько на піску посеред гальки.

– Чого ти? – запитує Пісочник. – Хіба тобі не подобається моя хатка?

Береговушка не знає, що й сказати: скажеш, що хатки в нього немає, ще господар образиться. Ось вона йому й каже:

– Не звикла я на відкритому повітрі спати, на голому піску, без підстилки.

– Шкода, що не звикла! – каже Пісочник. – Тоді лети он до того ялинового яру. Пошукай там голуба, на ймення Припутень. Хатинка у нього з підлогою. У нього й ночуй.

– Оце дякую! – зраділа Береговушка.

І полетіла до ялинового яру.

Там вона швидко відшукала лісового голуба Припутня та й попросилася до нього переночувати.

– Ночуй, якщо тобі моя хата подобається, – каже Припутень.

А яка у Припутня хата? Сама підлога, та й та, як решето, – уся в дірках. Просто прутики на гілки накидані хтозна як. На прутиках білі голубині яйця лежать. Знизу їх видно: просвічують крізь діряву підлогу.

Здивувалася Береговушка.

– У вашої хати, – каже вона Припутню, – лише підлога, навіть стін немає. Як же в ній спати?

– Що ж, – каже Припутень, – якщо тобі потрібна хатинка будинок зі стінами, лети, знайди Вивільгу. У неї тобі сподобається.

І Припутень сказав Береговушці адресу Вивільги у гаю: на найгарнішій березі.

Полетіла Береговушка до гаю.

А в гаю берези – гарніша одна за одну. Шукала, шукала Вивільгину хатинку і ось нарешті побачила: висить на березовій гілці крихітна легенька хатинка. Така затишна хаьтнка, схожа на троянду, зроблену з тонких аркушів сірого паперу.

Яка ж у Вивільги хатка маленька! – подумала Береговушка. – Навіть мені в ній не поміститися.

Тільки-но вона хотіла постукати, – раптом із сірої хатинки вилетіли оси.

Закружляли, задзижчали – зараз ужалять!

Злякалася Береговушка та й мерщій полетіла геть.

Мчить серед зеленого листя.

Ось щось золоте й чорне блиснуло у неї перед очима.

Підлетіла ближче, бачить: на гілці сидить золотий птах із чорними крилами.

– Куди поспішаєш, мала? – кричить золотий птах Береговушці.

– Вивільгову хатинку шукаю, – відповідає Береговушка.

– Вивільга – це я, – каже золотий птах. – А хатка моя ось тут, на цій гарній березі.

Береговушка зупинилася й подивилася, куди Вивільга їй показує.

Спершу вона нічого побачити не змогла: скрізь лише зелене листя та білі березові гілки. А коли придивилася, – аж ахнула.

Високо над землею до гілки підвішений легенький плетений кошик.

І бачить Береговушка, що це й справді хатинка. Уміло так сплетена із конопель та стеблинок, волосків та шерстинок і тонкої березової кори.

– Ух! – каже Береговушка Вивільзі. – Ні за що не залишуся у цій хиткій споруді! Вона хитається, і у мене все перед очима крутиться, вертиться... Наче її ось-ось вітром на землю здує. Та й даху у вас немає.

– Іди до Вівчарика! – ображено каже їй золота Вивільга. – Якщо ти боїшся на чистому повітрі спати, тож тобі, мабуть, сподобається у нього в курені під дахом.

Полетіла Береговушка до Вівчарика.

Жовтий маленький Вівчарик жив у траві якраз під тією самою березою, де висіла Вивільгина повітряна колиска.

Береговушці дуже сподобався його курінь із сухої трави та моху.

– От гарно як! – раділа вона. – Тут і підлога, і стіни, і дах, і ліжечко з м'яких пір'їнок! Зовсім як у нас вдома!

Привітний Вівчарик став укладати Береговушку спати. Раптом земля під ними затремтіла, загула.

Береговушка стрепенулася, прислухалася, а Вівчарик їй каже:

– Це коні в гаю скачуть.

– А чи витримає ваш дах, – запитує Береговушка, – якщо кінь на нього копитом наступить?

Вівчарик тільки сумно головою похитав і нічого їй на це не відповів.

– Ох, як страшно тут! – сказала Береговушка та вмить випурхнула з куреня. – Тут усю ніч очей не склепиш, усе думатимеш, що тебе розчавлять. У нас вдома спокійно: там ніхто на тебе не наступить і на землю не скине.

– Напевно, у тебе така хатинка, як у Пірникози, – здогадався Вівчарик. – У неї хатинка не на дереві – вітер її не здує, і не на землі – ніхто не розчавить. Хочеш, я проведу тебе туди?

– Хочу, – каже Береговушка.

Полетіли вони до Пірникози.

Прилетіли на озеро і бачать: посеред води на очеретяному острівці сидить птах із великою головою. На голові у птаха пір'я сторчма, немов ріжки.

Тут Вівчарик із Береговушкою попрощався та й велів їй до цього рогатого птаха ночувати попроситися.

Полетіла Береговушка та й сіла на острівці. Сидить і дивується: аж острівець, виявляється, плавучий. Пливе по озеру купа сухого очерету. Посеред купи – ямка, а дно ямки м'якою болотяною травичкою встелене. На траві лежать Пірникози яйця, прикриті легкими сухими травинками.

А сама Пірникоза рогата сидить на острівці з краєчку, катається на своєму човнику по всьому озеру.

Береговушка розповіла Пірникозі, як вона шукала і не могла знайти собі ночівлі, і попросилася переночувати.

– А ти не боїшся спати на хвилях? – запитує її Пірникоза.

– А хіба ваша хатинка не пристане на ніч до берега?

– Моя хата – не пароплав, – каже Пірникоза. – Куди вітер жене її, туди вона і пливе. Так і будемо всю ніч на хвилях гойдатися.

– Боюся... – прошепотіла Береговушка. – Додому хочу, до мами...

Пірникоза розсердилася.

– Ото вже, – каже, – яка вибаглива! Ніяк тобі не догодиш! Лети, шукай сама собі хату, яка тобі до вподоби.

Прогнала Пірникоза Береговушку, вона й полетіла.

Летить і плаче без сліз: сльозами птахи не вміють плакати.

А вже ніч настає: сонце зайшло, темніє.

Залетіла Береговушка у густий ліс, дивиться: на високій ялинці, на товстому суку, побудована хатинка.

Уся із сучків, з палиць, кругла, а зсередини мох стирчить теплий, м'який.

"Ось гарна хатка, – думає вона, – міцна і з дахом."

Підлетіла маленька Береговушка до великої хатинки, постукала дзьобиком у стінку та й просить жалібним голоском:

– Впустіть, будь ласка, господине, переночувати!

А з хатки раптом як висунеться руда звіряча морда з відстовбурченими вусами, з жовтими зубами. Так як заричить страховисько:

– З яких це пір птахи по ночах стукають, ночувати просяться до білок у хату?

Обмерла Береговушка, – серце каменем упало. Відсахнулася, злетіла над лісом та стрімголов, без оглядки навтьоки!

Летіла-летіла – з сил вибилася. Озирнулася назад – нікого позаду немає. Навколо оглянулась, – а місце знайоме. Подивилася вниз – внизу річка тече. Своя річка, рідна!

Стрілою кинулася вниз до річки, а звідти – вгору, під самісінький обрив крутого берега.

І пропала.

А в обриві – дірки, дірки, дірки. Це все ластівчині нірки. В одну з них і прошмигнула Береговушка. Прошмигнула й побігла по довгому-довгому, вузькому-вузькому коридору.

Добігла до його кінця і впурхнула у простору круглу кімнату.

Тут на неї вже давно чекала мама.

Солодко спалося тієї ночі втомленій маленькій Береговушці у своєму м'якому теплому ліжечку з травинок, кінського волоса і пір'я...

На добраніч!