Лісові хатинки
В.Біанкі

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Т.Ковальова
Високо над річкою, над крутим обривом, літали молоді ластівки-береговушки.
Ганялися одна за одною та з вереском і писком грали у квача.

Була у їхній зграї одна маленька Береговушка, така вже спритна, що ніяк її не наздогнати
– від усіх вивертається.
Женеться за нею квач, а вона – туди, сюди, вниз, вгору, в бік кинеться та як
полетить – тільки крильця миготять.
Раптом – де не взявсь – Чеглок-Підсоколик мчить. Гострі вигнуті крила так і
свистять.

Ластівки переполошилися, всі – врозтіч, хто куди, – миттю розлетілася вся зграя.
А спритна Береговушка від нього без оглядки за річку, та над лісом, та через
озеро!
Дуже страшний квач Чеглок-Підсоколик.
Летіла, летіла Береговушка – з сил вибилася.
Озирнулася назад – нікого немає. Навколо зогледілася, – а місце зовсім
незнайоме. Подивилася вниз – внизу річка тече. Тільки не своя – чужа якась.
Злякалася Береговушка.
Дорогу додому вона не пам'ятала, де ж їй було запам'ятати, коли вона мчала без
пам'яті від страху?
А вже вечір був – ніч скоро. Що робити?
Трохи лячно стало Береговушці.
Полетіла вона вниз, сіла на березі та гірко заплакала.
Раптом бачить: біжить повз неї по піску жовта пташка з чорною краваткою на шиї.
Береговушка зраділа, запитує у жовтої пташки:
– Скажіть, будь ласка, як мені до дому дістатися?
– А ти чия? – запитує жовта пташка у береговушки.
– Не знаю, – відповідає Береговушка.
– Важко ж буде тобі свій дім розшукати! – каже жовта пташка. – Скоро сонце
зайде, темно стане. Залишайся-но краще у мене ночувати. Мене звати Пісочник. А
дім мій ось тут – поруч.
Пісочник пробіг кілька кроків і показав дзьобом на пісок. Потім закланявся,
захитався на тоненьких ніжках і каже:
– Ось вона, моя хатка. Заходь!
Подивилася Береговушка – навколо пісок та галька, а хатки ніякої немає.
– Невже не бачиш? – здивувався Пісочник. – Ось сюди дивися, де між камінчиками яйця
лежать.

Ледве-ледве розгледіла Береговушка чотири яйця у бурі цяточки, що лежали поряд
прямісінько на піску посеред гальки.
– Чого ти? – запитує Пісочник. – Хіба тобі не подобається моя хатка?
Береговушка не знає, що й сказати: скажеш, що хатки в нього немає, ще господар
образиться. Ось вона йому й каже:
– Не звикла я на відкритому повітрі спати, на голому піску, без підстилки.
– Шкода, що не звикла! – каже Пісочник. – Тоді лети он до того ялинового яру.
Пошукай там голуба, на ймення Припутень. Хатинка у нього з підлогою. У нього й
ночуй.
– Оце дякую! – зраділа Береговушка.
І полетіла до ялинового яру.
Там вона швидко відшукала лісового голуба Припутня та й попросилася до нього
переночувати.
– Ночуй, якщо тобі моя хата подобається, – каже Припутень.
А яка у Припутня хата? Сама підлога, та й та, як решето, – уся в дірках. Просто
прутики на гілки накидані хтозна як. На прутиках білі голубині яйця лежать.
Знизу їх видно: просвічують крізь діряву підлогу.

Здивувалася Береговушка.
– У вашої хати, – каже вона Припутню, – лише підлога, навіть стін немає. Як
же в ній спати?
– Що ж, – каже Припутень, – якщо тобі потрібна хатинка будинок зі стінами, лети, знайди
Вивільгу. У неї тобі сподобається.
І Припутень сказав Береговушці адресу Вивільги у гаю: на найгарнішій березі.
Полетіла Береговушка до гаю.
А в гаю берези – гарніша одна за одну. Шукала, шукала Вивільгину хатинку і ось
нарешті побачила: висить на березовій гілці крихітна легенька хатинка. Така
затишна хаьтнка, схожа на троянду, зроблену з тонких аркушів сірого
паперу.
Яка ж у Вивільги хатка маленька! – подумала Береговушка. – Навіть мені в
ній не поміститися.
Тільки-но вона хотіла постукати, – раптом із сірої хатинки вилетіли оси.

Закружляли, задзижчали – зараз ужалять!
Злякалася Береговушка та й мерщій полетіла геть.
Мчить серед зеленого листя.
Ось щось золоте й чорне блиснуло у неї перед очима.

Підлетіла ближче, бачить: на гілці сидить золотий птах із чорними крилами.
– Куди поспішаєш, мала? – кричить золотий птах Береговушці.
– Вивільгову хатинку шукаю, – відповідає Береговушка.
– Вивільга – це я, – каже золотий птах. – А хатка моя ось тут, на цій
гарній березі.
Береговушка зупинилася й подивилася, куди Вивільга їй показує.
Спершу вона нічого побачити не змогла: скрізь лише зелене листя та білі березові
гілки. А коли придивилася, – аж ахнула.
Високо над землею до гілки підвішений легенький плетений кошик.
І бачить Береговушка, що це й справді хатинка. Уміло так сплетена із конопель
та стеблинок, волосків та шерстинок і тонкої березової кори.

– Ух! – каже Береговушка Вивільзі. – Ні за що не залишуся у цій хиткій
споруді!
Вона хитається, і у мене все перед очима крутиться, вертиться... Наче її ось-ось вітром на землю здує. Та й даху у вас немає.
– Іди до Вівчарика! – ображено каже їй золота Вивільга. – Якщо ти боїшся на чистому
повітрі спати, тож тобі, мабуть, сподобається у нього в курені під дахом.
Полетіла Береговушка до Вівчарика.
Жовтий маленький Вівчарик жив у траві якраз під тією самою березою, де висіла
Вивільгина повітряна колиска.
Береговушці дуже сподобався його курінь із сухої трави та моху.
– От гарно як! – раділа вона. – Тут і підлога, і стіни, і дах, і ліжечко з
м'яких пір'їнок! Зовсім як у нас вдома!
Привітний Вівчарик став укладати Береговушку спати. Раптом земля під ними
затремтіла, загула.
Береговушка стрепенулася, прислухалася, а Вівчарик їй каже:
– Це коні в гаю скачуть.
– А чи витримає ваш дах, – запитує Береговушка, – якщо кінь на нього копитом
наступить?
Вівчарик тільки сумно головою похитав і нічого їй на це не відповів.

– Ох, як страшно тут! – сказала Береговушка та вмить випурхнула з куреня. – Тут
усю ніч очей не склепиш, усе думатимеш, що тебе розчавлять. У нас вдома
спокійно: там ніхто на тебе не наступить і на землю не скине.
– Напевно, у тебе така хатинка, як у Пірникози, – здогадався Вівчарик. – У неї
хатинка не на дереві – вітер її не здує, і не на землі – ніхто не
розчавить. Хочеш, я проведу тебе туди?
– Хочу, – каже Береговушка.
Полетіли вони до Пірникози.
Прилетіли на озеро і бачать: посеред води на очеретяному острівці сидить
птах із великою головою. На голові у птаха пір'я сторчма, немов ріжки.

Тут Вівчарик із Береговушкою попрощався та й велів їй до цього рогатого птаха
ночувати попроситися.
Полетіла Береговушка та й сіла на острівці. Сидить і дивується: аж острівець,
виявляється, плавучий. Пливе по озеру купа сухого очерету. Посеред купи – ямка,
а дно ямки м'якою болотяною травичкою встелене. На траві лежать Пірникози яйця,
прикриті легкими сухими травинками.
А сама Пірникоза рогата сидить на острівці з краєчку, катається на своєму
човнику
по всьому озеру.
Береговушка розповіла Пірникозі, як вона шукала і не могла знайти собі ночівлі, і
попросилася переночувати.
– А ти не боїшся спати на хвилях? – запитує її Пірникоза.
– А хіба ваша хатинка не пристане на ніч до берега?
– Моя хата – не пароплав, – каже Пірникоза. – Куди вітер жене її, туди вона і
пливе. Так і будемо всю ніч на хвилях гойдатися.
– Боюся... – прошепотіла Береговушка. – Додому хочу, до мами...
Пірникоза розсердилася.
– Ото вже, – каже, – яка вибаглива! Ніяк тобі не догодиш! Лети, шукай сама собі
хату, яка тобі до вподоби.
Прогнала Пірникоза Береговушку, вона й полетіла.

Летить і плаче без сліз: сльозами птахи не вміють плакати.
А вже ніч настає: сонце зайшло, темніє.
Залетіла Береговушка у густий ліс, дивиться: на високій ялинці, на товстому суку,
побудована хатинка.
Уся із сучків, з палиць, кругла, а зсередини мох стирчить теплий, м'який.
"Ось гарна хатка, – думає вона, – міцна і з дахом."
Підлетіла маленька Береговушка до великої хатинки, постукала дзьобиком у стінку
та й просить жалібним голоском:
– Впустіть, будь ласка, господине, переночувати!
А з хатки раптом як висунеться руда звіряча морда з відстовбурченими вусами, з
жовтими зубами. Так як заричить страховисько:
– З яких це пір птахи по ночах стукають, ночувати просяться до білок у хату?

Обмерла Береговушка, – серце каменем упало. Відсахнулася, злетіла над лісом
та стрімголов, без оглядки навтьоки!
Летіла-летіла – з сил вибилася. Озирнулася назад – нікого позаду немає.
Навколо
оглянулась, – а місце знайоме. Подивилася вниз – внизу річка тече. Своя річка,
рідна!
Стрілою кинулася вниз до річки, а звідти – вгору, під самісінький обрив крутого
берега.
І пропала.
А в обриві – дірки, дірки, дірки. Це все ластівчині нірки. В одну з них і
прошмигнула Береговушка. Прошмигнула й побігла по довгому-довгому,
вузькому-вузькому коридору.
Добігла до його кінця і впурхнула у простору круглу кімнату.
Тут на неї вже давно чекала мама.
Солодко спалося тієї ночі втомленій маленькій Береговушці у своєму м'якому теплому
ліжечку з травинок, кінського волоса і пір'я...
На добраніч!
