Крапля меду, або нечувана бійка

Крапля меду!.. Хоч тричі повтори, хоч чотири рази, але одна крапля – така дрібниця! – все одно, що нічого.

Справді, що таке – крапля меду?.. А ось послухай...

В одному далекому селищі жив крамар. Він продавав у своїй крамниці мед. Той самий, з крапельки якого, маленької, бурштинової, запашної почалася ця казка.

Крамар сидів у своїй крамниці й радів. У небі світило сонце, в гілках дерев щебетали птахи, вітер ворушив листя...

– Охай! – сказав крамар. Це означало: «Ах, як добре!» – і, немов після ситого обіду, не кваплячись, пригладив свою чорну-чорну бороду.

– Охай! Ах, як добре! – згідно відгукнувся його сусід і теж неквапливо пригладив свою, ні, не чорну, а руду-руду бороду.

Подумати тільки, казка почалася так непомітно, що я навіть не встиг сказати вам: якраз навпроти крамниці чорнобородого крамаря була розташована інша крамниця – рудобородого.

Рудобородий жив неподалік, у селі, – он воно, його добре видно звідси! – і щоранку приходив у це село відчиняти свою крамницю, щоб торгувати – ні, не медом, а посудом і горщиками.

І обидві крамниці – сам собі дивуюся, як забув сказати про це з самого початку! – знаходилися усередині базару. Так, так! Посеред широкого, гамірного, веселого базару, де повнісінько людей і з цього села, і з того, і ще з багатьох інших сел!

Ось так завжди, сплутаєшся із якоюсь дрібницею, з якоюсь краплею, почнеш казку про неї, а про базар, де безліч людей, розмов, вигуків, сміху, – сказати забудеш!..

Сірі вівці, немов зачаровані, стоять, ніжками тупотять, бекають, мекають, а не розбігаються!

А там віслючки нагострили вуха, кричать: «Іа! Іа! Це ми! Це ми!» А кому кричать – як ти вгадаєш?..

І жар горить, розпалюється, а на ньому димить, шипить шашлик: сам смажиться, тільки палички-шампури, на які він надітий, не забувай повертати.

А на прилавках фрукти лежать: виноград, персики, груші, сливи...

А над ними продавці стоять, і очі в них, немов ті сливи...

І про це слід не забути сказати!..

Отже, посеред цього гамірного, веселого базару обидва крамаря неквапливо огладили свої бороди, один – чорну, а другий – руду.

І куди насправді їм було поспішати? Сонечко світило, співали пташки, вітер ворушив листя дерев...

– Охай!

– Ах, як добре!

І справді, було добре.

Але ось до чорнобородого підійшов покупець і попросив дати йому меду.

Що за покупець? Старий чи молодий, скупий або щедрий, добрий чи злий? Не в цьому суть. А в тому, що чорнобородий крамар, наповнюючи глиняний горщик запашним медом, впустив одну краплю.

Всього лише одну краплю меду впустив на підлогу.

Та раптом... От завжди так! Питається, і звідки тільки це «раптом» береться?..

Та раптом сталося так, що до крамниці чорнобородого влетіла оса. І сіла на краплю меду.

А в цей час її побачив хазяйський кіт.

Очі у нього заплющилися, а потім розплющилися. Наче кіт – усміхнувся. І стали вони із зелених – жовтими.

Кіт тихесенько підкрався до оси, а наблизившись... раптом стрибнув, щоб схопити її. Але...

Але навіть, якщо ти кіт, повелитель мишей, не забувай, що і проти тебе може знайтися найсильніший!..

Так от, у цей самий час з крамниці рудобородого крамаря, що торгував навпроти посудом і горщиками і також казав: «Охай! Ах, як добре!» – вискочив пес (адже він, повірте, спостерігав за котом!) і – кинувся на кота.

Кіт закричав на всю округу: «Няв! Мняу! Рятуйте! Допоможіть! Я гину!» А пес почав тріпати його.

Тоді чорнобородий крамар, той, що першим говорив «Охай! Ах, як добре!», схопив палицю і кинувся на пса. Правильно! Він захищав кота! Свого кота!

Тут пес завив і відпустив кота, який кинувся на осу, яка хотіла випити краплю меду!

Але рудобородий крамар, побачивши, що б'ють його пса, схопив ще більшу палицю і з криком: «Убив! Убив! Він убив мого вірного пса!» – кинувся на чорнобородого крамаря!

І тут вони зійшлися! І почали битися на палицях, ніби лицарі на мечах! Засліплені люттю! Гнівом! Злістю!.. Пах! Пах! Пах!.. Удари так і сипалися!..

А в цей час переляканий кіт, галасуючи на всю округу, стрибав з прилавків, столів, перекидаючи глечики з молоком, глечики зі сметаною, а за ним, перелітаючи з прилавка на прилавок, немов буря, летів пес, змітаючи все на своєму шляху, скидаючи додолу і запашні яблука, і стиглі груші, і ніжні персики, і золотисті качани кукурудзи, і сріблясту рибу, і тугі кругляки сільської ковбаси... Та що там ковбаса! Він збивав з ніг людей! З рук летіли кошики з покупками, сливи, яйця, цибуля, петрушка,... злітало в повітря і падало на землю!..

– Убив! Убив! – кричав рудобородий крамар.

– Рятуйте! Допоможіть! – кричав чорнобородий крамар.

Їхні палиці дзвеніли, скреготали. Удари сипалися один за одним, один за одним.

З сусідніх крамниць вискакували інші крамарі, а від прилавків до них вже поспішали покупці.

– Тримайся, рудобородий! – кричали одні.

– Не здавайся, чорнобородий! – кричали інші.

Навколо крамарів крутився людський вир. Він ніби притягував до себе тих, хто ще залишався в стороні, поки, нарешті, весь базар лавиною не хлинув до бородачів. Ті, хто був з цього села, схопилися з тими, хто був з того села, а ті, хто був з того села, схопилися з тими, хто був з цього села. А ті, хто був з інших сел, ті стали розбороняти тих, хто був з того села, і тих, хто був з цього села. І одержували стусанів і гуль і від тих, і від інших, і тоді стали відповідати тим же і тій і іншій стороні. Тут вже остаточно все переплуталося, і почалася велика війна, та така, що й розібрати було неможливо, хто за кого б'ється і хто кого рятує!

– Дзинь! Дзинь! Дзинь! – Дзвенів посуд. Танцювали осколки. Це старалися прихильники чорнобородого.

Загриміли горщики. Полетіли черепки. Загуркотіли діжки.

– Бум! Бум! Бум! – Ті, хто був за рудобородого, мабуть, теж не ловили ґав!

І густий мед із розбитих діжок тихо, безшумно, ніби знехотя, виповзав, виповзав на землю.

Шум, крики, зойки розносилися на всю округу. Миготіли кулаки, в хід пішли палиці, а у кого їх не було, розмахували важкими, довгими ковбасами, опускаючи їх, наче дрючки, на голови супротивників.

І години не пройшло, як базар було не впізнати, люди полягли, полиці спорожніли, прилавки осиротіли – все, що було на столах, опинилося на землі!.. Розкидане, пошматоване, побите, пом'яте, розчавлене, розколоте...

А крамарі? Подивіться-но, помилуйтеся, на кого вони стали схожі! Тепер їх один від одного не відрізнити і не впізнати! Тому що у рудобородого борода стала від бруду чорною, а у чорнобородого борода стала від пилу рудою.

А кіт? А собака?

Кіт злетів, видерся на дерево і сидить там, розпушивши хвіст і витріщивши очі.

А собака? Собака, висолопивши язика, шумно дихає, сидить під деревом, чекає: може, кіт униз спуститься?

А люди з двох сел – ці хоробрі, дружні чоловіки? Лежать на полі брані. Війна розкидала їх по всьому базару. Серед черепків і осколків, перемазавшися медом та сметаною, на почавленому винограді, грушах і персиках, які б їсти та їсти, такі вони соковиті, запашні, стиглі!.. Лежать: хто спить, хто зовсім знепритомнів, а хтось потирає боки...

І все через якусь... краплю меду!

Ось і закінчилась казка. Ну, як? Тепер ти зрозумів, що таке крапля меду? Одна крапля – така дрібниця! Майже нічого. Вона ніби й тут – і її ніби й немає. Ні самому поїсти, ні людей пригостити. Та от бачте?..

Ото так! А оса?.. Оса де ж? Загинула? Адже це вона сіла на краплю меду, бажаючи поласувати. Вона, а не хтось інший!

Ось так завжди: варто сплутатися з дрібницею, ну, хоча б із якоюсь краплею меду, а про важливе, з чого все почалося, – і не згадаєш.

Так от, про осу. Я зовсім забув сказати, що коли кіт стрибнув, оса... полетіла! Тільки і бачили! Тож кіт нічого не спіймав і не отримав. Якщо не рахувати... краплі меду, що трохи визолотила на його лапках кілька шерстинок. Але він цього навіть не помітив, адже меду була всього лише одна крапля!..