Українська народна казка
Котигорошко

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Анатолій Василенко

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати
і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й каже:
– А де ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
– Ми тягтимем скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, – то ти за тією
борозною і йди.
Та й поїхали.
А змій, що жив за тим полем у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до
своїх палаців. От сестра, як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і
доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини додому та й кажуть матері:
– Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.
– Як то не принесла? Адже Оленка понесла, та й досі нема. Я думала, вона з вами
вернеться. Чи не заблукала!
Брати й кажуть:
– Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх
сестра була. Приходять туди, а вона там.
– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
– А, – каже, – людський дух пахне. А що, хлопці: битися прийшли чи миритися?
– Ні, – кажуть, – битися!
– Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Недовго бились: як ударив їх змій, так і загнав у
той тік. Забрав їх тоді ледве живих і закинув до глибокої темниці.
А той чоловік і жінка ждуть та й ждуть синів, – нема.
От якось пішла жінка на річку прати, коли котиться горошина по дорозі. Жінка
взяла горошину і з'їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син,
як з води, – не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином
копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб
допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув.
Приходять люди, як глянули – аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила,
та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, – люди й
повтікали.
От копають далі й докопались до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко
та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
– Десь повинні в мене бути брати й сестра?
– Е-е, – кажуть, – синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке
їм трапилось.
– Ну, – каже він, – так я ж піду їх шукати!
Батько й мати умовляють його:
– Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув?!
– Ні, таки піду! Як же так – свою кров не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
– Скуй, – каже, – мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв
Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, а далі каже до батька:
– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.

Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився,
підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і
каже:
– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, – треба скувати
другу.
Поніс її знову до коваля.
– На, – каже, – перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу, Котигорошко й ту шпурнув угору та ліг знову спати на
дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля
дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, – булава як
ударилась об нього, – тільки трошки зігнулась:
– Ну, з цією булавою можна йти шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та
сушіть сухарі, – піду.
Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарів, попрощався – пішов.

Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.
– Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе
з'їсть.
– Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така?
– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів
пішли визволяти та й загинули.
– Де ж вони? – питається Котигорошко.
– Закинув змій до темниці, я й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець
потрухли.
– Отже, може, я тебе визволю, – каже Котигорошко.
– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.
– Дарма! – відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:
– Ге, – каже, – людський дух пахне!
– Де б то не пах, – відказує Котигорошко, – коли я прийшов.
– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
– Де то вже миритися – битися!
– Ходім же на залізний тік!
– Ходім!

Прийшли. Змій і каже:
– Бий ти!
– Ні, – каже Котигорошко, – бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по
кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія –
ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка – і того по коліна ввігнав. Ударив
Котигорошко вдруге – по пояс змія загнав у тік, утретє – зовсім убив. Пішов тоді
в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі.
Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та
й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скільки дороги,
сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А
ті шестеро братів і радяться:
– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро собі забере.
От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, – прив'язати
його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, – тут його звір і розірве. Як
радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається, –
прив'язаний. Він як рвонувся, – так того дубка й вивернув з корінням. От узяв
тоді того дубка на плечі і пішов додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитують в матері:
– А що, мамо, чи в вас іще були діти?
– Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
– Оце ж ми його прив'язали, – треба бігти та одв'язати!
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, – замалим хати не розвалив.
– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже. – Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі, іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік
руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Гори розпихаю, щоб шлях був.
– А куди йдеш? – питає Котигорошко.
– Щастя шукати.
– Ну то й я туди. А як ти звешся?
– Вернигора. А ти?
– Котигорошко. Ходім разом!
– Ходім!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать – чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й
вивертає з корінням.
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
– А куди йдеш?
– Щастя шукати.
– Ну то й ми туди. А як звешся?
– Вернидуб. А ви?
– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
– Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над
річкою; як крутнув вусом, так вода й розступилася, що й по дну можна перейти
Вони до нього:
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
– А куди йдеш?
– Щастя шукати.
– Ну то й ми туди. А як звешся?
– Крутивус. А ви?
– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
– Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – Вернигора перекине; де ліс
– Вернидуб виверне; де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий
великий ліс, – коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку – нікого
нема.

– Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.
Коли хтось стукає в двері:
– Відчини!
– Не великий пан, відчиниш і сам! – каже Вернигора.

Двері відчинилися, і знов хтось кричить:
– Пересади через поріг!
– Не великий пан, перелізеш і сам!
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору
за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв,
випив, у Вернигори із спини шматок шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити;
поки товариші поприходили, уже доварює.
– А чого ти запізнився з обідом?
– Та задрімав трохи...
Наїлись і полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
– Відчини!
– Не великий пан, відчиниш і сам!
– Пересади через поріг!
– Не великий пан, перелізеш і сам!
Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба
за чуба й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини шматок
шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше
обід варити. Коли це приходить товариство:
– А що це ти з обідом спізнивсь?
– Та задрімав, – каже, – трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.

На третій день зостався Крутивус, – і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
– Ну й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся
вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає
хтось у двері:
– Відчини!
– Стривай, відчиню, – каже Котигорошко.
Відчинив двері – аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
– Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
– А чого тобі? – питає Котигорошко.
– А ось побачиш, чого, – каже дідок, доп'явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а
Котигорошко:
– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс,
розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.

– Коли ти, – каже, – такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі
тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату, – вже й товариство поприходило.
– А що обід?
– Давно впрів!
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
– А ходіть лиш, я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем і потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав
товаришам, що йому було, ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба
чіпляв та ремені зі спини драв.
– Е, – каже Котигорошко, – коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено, – вони тим слідом і
йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.

Котигорошко й каже:
– Лізь туди, Вернигоро!
– А цур йому!
– Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.
– Коли ж так, – каже Котигорошко, – полізу я сам.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
– Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали, – таки сягнули до дна – аж на інший світ.
Став там Котигорошко ходити, – аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у
той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, –
аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, що у світі кращої нема!
– Ой, – каже, – чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
– Та я, – говорить Котигорошко, – шукаю дідка маленького, що борода на сажень
волочиться.
– Е, – каже вона, – дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе
вб'є, бо вже багато людей повбивав.
– Не вб'є! – каже Котигорошко. – То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут
живеш?
– А я, – каже вона, – королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
– Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дуба. Як
побачив Котигорошка, каже:
– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

– Де вже, – каже Котигорошко, – миритися – битися!
От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю
булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три
мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає:
– Агов, побратими, чи ви ще є?
– Є!
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
– Це ваше.
Витягли, спустили знову мотузок. Він прив'язав другий мішок:
– І це ваше.

І третій їм віддав, – усе, що добув. Тоді прив'язав до мотузка королівну:
– А це моє, – каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:
– Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім
його вгору, а тоді й пустимо, він упаде й уб'ється.
А Котигорошко догадався, що вони вже надумали щось, – узяв прив'язав до мотузка
каменюку й гукає:
– Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули, – камінь тільки гуп!
– Ну, – каже Котигорошко, – добрі ж ви!
Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та
град! Він і заховався під дубом. Коли чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба й прикрив
їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько.
Побачив, що діти вкриті, та й питає:
– Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
– Як не з'їси, то ми скажемо.
– Ні, – каже, – не з'їм.
– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
– Кажи, що тобі треба, я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися
живі. А то все – я полечу, а тут піде дощ – вони в гнізді й заллються.
– Винеси мене, – каже Котигорошко, – на той світ!
– Добру ти мені загадку загадав! Ну та дарма, треба летіти! Візьмемо з собою
шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе
голову направо, ти мені і вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво – даси
трохи води, а то не долечу й упаду.

Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа
– полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко
йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так
летіли, – от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й
кинув грифові в рот. Вилетіли нагору, гриф і питається:
– Чого це ти мені якогось не такого м'яса дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав на свою ногу:
– От чого, – каже.
Тоді гриф полетів і приніс цілющої води; як покропили тією водою, литка й
приросла.
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони
вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться
поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.

Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
– Ви мене зрадили, мушу вас покарати.
Та й покарав.

А сам одружився з тією королівною та й живе.
