Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Іван Голик і його брат

Українська народна казка

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чернуха

Десь-не-десь, у тридесятому царстві, в іншій державі жив цар із царицею чи князь із княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам:

– Ходімо зі мною до моря, послухаємо, як морські люди пісні співатимуть.

От вони й пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів вивідати у своїх синів правди: котрий з них на відшибі буде, а котрий на його царстві хазяйнуватиме. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби. Князь глянув та й питає свого старшого сина:

– Сину мій любий, що б із цих трьох дубів було?

– А що ж , – каже, – батечку? Була б із них добра комора, а якби попиляти, то гарні дошки були б.

– Ну, – каже, – синку, ти будеш хороший хазяїн.

Тоді питає й меншого:

– Ну, а ти, синку, що б із цих дубів зробив?

Він і каже:

– Батьку мій любий! Коли б мені була воля та сила, я б третього дуба зрубав та переклав на ті два, та скільки є князів і панів, я б їх усіх вивішав.

Князь почухав голову і замовк.

От прийшли до моря, стали усі глядіть, як риба грає, а князь узяв та меншого сина й пхнув у море:

– Пропадай же, – каже, – краще сам, ледащо!

Тільки що батько сина у море пхнув, його кит-риба враз і вхопила. Він у ній і ходить. Давай та риба хапати вози з волами і кіньми. Ходить він у рибі, перешукує, що у возах, тим і харчується. Та якось і знайшов у одному возі люльку, тютюн і кресало. Узяв, у люльку тютюну наклав, викресав вогню і давай курить. Одну люльку викурив, наклав другу – викурив, наклав і третю – викурив. От та риба од диму і впилась, приплила до берега і заснула. А по березі ходили мисливці. Ходили-ходили, а один побачив та й каже:

– Отже, братця, по гаях скільки ходили, та нічого не знайшли. Чи ви бачите, он яка риба коло берега лежить? Давайте її стрілять!

От стріляли її, стріляли, потім познаходили сокири і давай її рубати. Рубали-рубали, коли ж чують – кричить у ній усередині:

– Ей, братця, рубайте рибу, та не зарубайте православної душі.

Вони з ляку як кинуться і повтікали. От він у дірку виліз, що мисливці прорубали, вийшов на берег та й сидить. Сидить собі голий – бо на ньому що було убрання, погнило уже, може, він цілий рік був у рибі, – і думає собі: «Як мені тепер у світі жити?»

А його старший брат зробивсь уже сам великим паном. Батько вмер, так він і зоставсь хазяїном на всій державі. Позбирались судді, сенатори, присудили йому жениться, тому молодому князеві, і їде він шукати собі дружби, а за ним великий поїзд. Іде, коли ж сидить голий чоловік. От і посилає він слугу:

– Піди спитай, що то за чоловік? Той приходить:

– Здоров!

– Здрастуй!

– Що, – каже, – ти таке?

– Я, – каже, – Іван Голик. А ви хто такі?

– Ми з такої й такої землі, ідемо шукати своєму князеві дружби.

– Піди ж ти скажи своєму князеві, що іде він свататися, та без мене не посватається.

Той вернувся до князя – так і так. Князь наказав слугам дати йому сорочку, штани, все, що треба. Той у воду вскочив, обполоскавсь, убравсь. Привели його до князя; він і каже князеві:

– Уже ж коли мене взяли з собою, так усі мене й слухайте. Будете слухати, то будемо на Русі, а не будете – пропадемо всі.

Князь сказав «добре» і звелів усім його слухати. Ідуть собі, коли це – мишаче військо. Князь хотів так по мишах і йти, а Іван Голик:

– Ні, – каже, – підождіть, дайте мишам дорогу, щоб не зайняли жодної миші й шерстинкою.

Тут усі набік звернули. Задня миша обернулась та й каже:

– Ну, спасибі тобі, Іване Голику, не дав ти моєму війську пропасти, не дам і я твоєму.

Їдуть далі, коли це іде комар із своїм військом, що не можна й очима глянуть. Налітає комарський дивізійний генерал:

– Ей, Іване Голику, дай моєму війську крові напитися! Як даси, то ми тобі у великій пригоді станемо: а не даси, так не будеш на Русі.

Він зараз сорочку з себе спустив і велів себе зв'язати, щоб не вбити жодного комара. Комарі нассались і полетіли.

Ідуть понад берегом, коли чоловік піймав дві щуки в морі. Іван Голик і каже князеві:

– Купимо ті дві щуки в чоловіка та пустим у море назад.

– Нащо?

– Не питай нащо, а купимо.

Купили ті щуки і назад у море пустили. Вони обернулись і кажуть:

– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам пропасти. Ми тобі у великій пригоді станемо.

І не так-то хутко діється, як швидко в казці кажеться. Ідуть вони там, може, тиждень, чи що, приїжджають на іншу землю, на тридесяте царство, в іншу державу. А в тому царстві царював змій. Будинки видно великі, а двір кругом обставлений залізними палями, і на кожній палі усе понастромлювані різного війська голови, а коло самих воріт на дванадцяти палях нема голів. Стали вони доходити, стала князеві туга до серця приступати, і каже князь:

– А на ці палі, Іване Голику, чи не доведеться наші голови настромлювати?..

– Побачимо! – каже.

Приїхали туди, коли ж змій зустрів їх, наче й добрий; прийняв за гостей; звелів увесь поїзд нагодувати, а князя узяв з собою і повів у будинок. Ну, там собі п'ють-гуляють, хороші мислі мають. І в того змія є дванадцять дочок як одна. І вивів їх змій до князя, і розказав, котра старша, а котра підстарша, і до останньої. Так сама менша більше всіх князеві під норов пішла. Гуляли вони до вечора. Увечері давай прощатися, йти спати. От змій князеві й каже:

– Ну, котра дочка краща?

Князь і каже:

– Менша мені найкраща, меншу буду сватати.

Змій каже:

– Добре, тільки я дочки не оддам, поки не зробиш усього того, що я тобі буду наказувати. Поробиш усе, так оддам за тебе дочку, а не поробиш, так загубиш свою голову і поїзд твій тут увесь поляже. – І наказує йому: – У мене є на току триста скирд усякого хліба. Щоб він удосвіта був увесь перемолочений і щоб було так: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От князь іде до свого поїзду почивати та й плаче. А Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

– Чого ти, князю, плачеш?

– Як же мені не плакати? Оте і те загадав мені змій.

– Не плач, – каже, – князю, лягай спати, удосвіта все буде зроблене.

Як вийде Іван Голик на двір, як свисне на мишей! Де ті миші понабирались і кажуть:

– Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

– Як мені не кликати вас? Загадав змій, що усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотить і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать ті миші, як шатнулись на тік! Зібралось їх стільки, що й ступити ніде. Як узялися робити – іще і на світ не поблагословилось, а вони вже й кінчили. Пішли, Івана Голика збудили. Той прийшов – скирти як стояли, так і стоять, полова осібно лежить, а зерно теж осібно. Іван Голик і просить їх, щоб подивились, чи нема іще в якому колоску зерна. Вони як шатнулись, так ні однієї миші і не побачиш у соломі. Повилазили й кажуть:

– Ні, нема ніде, не бійся, ніхто не знайде ні зернини. Ну, тепер же ми тобі, Іване Голику, одслужили. Прощай!

Він став і стереже, щоб іще хто шкоди не наробив.

Коли це князь іде шукати його. Знайшов, дивується, що так зроблено усе, як змій казав; дякує Івану Голику і пішов до змія. І приходить удвох із змієм. І дивується сам змій. І покликав дочок, щоб пошукали у соломі зерна чи не відірваний де колосок. От дочки шукали-шукали – нема. І каже змій:

– Ну, добре, ходімо; до вечора будемо гуляти, а увечері знов роботу загадаю на завтра.

От догуляли до вечора, він і загадує:

– Сьогодні вранці менша дочка моя у морі купалась і впустила перстень у воду, шукала-шукала – не знайшла. Як знайдеш завтра та принесеш, поки сідати обідати, так будеш живий, а не знайдеш, так тут вам і кінець.

Князь іде до своїх та й плаче. Іван Голик побачив його й питає:

– А чого, князю, плачеш?

– Оттака й така, – каже, – напасть. Іван Голик і говорить:

– Бреше змій: він сам у дочки перстень узяв і сьогодні рано понад морем літав і перстень укинув. Лягай спати. Я завтра піду до моря, може, й дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря, як крикне богатирським голосом, молодецьким посвистом, так усе море й забушувало. Ті дві щуки приплили до берега і кажуть:

– Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

– Як мені вас не кликати? Змій сьогодні рано понад морем літав і вкинув перстень. Шукайте всюди. Як знайдете, так буду я живий, а не знайдете, так змій згубить мене зі світу.

Вони й поплили, і де вже не виплавали по морю, де вже не шукали. Нема! Поплили до своєї матері і кажуть, що отаке і таке горе. Мати й каже їм:

– Перстень той у мене. Жаль мені його, а вас іще більше. – Та й викинула з себе перстень.

Вони приплили до Івана Голика і кажуть:

– От же тобі й наша одслуга. Насилу знайшли.

Іван Голик тим двом щукам подякував і пішов. Приходить, аж князь знов плаче, бо змій аж двічі присилав за ним, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив.

– А що, перстень є?

– Є, – каже. – Отже, змій і сам іде.

– Нехай тепер іде!

Змій на поріг, а князь і собі, і вдарились лобами. Змій сердитий.

– А що, перстень є?

– От він! Тільки не віддам тобі, а віддам тому, у кого ти взяв. Змій осміхнувся і каже:

– Добре! Ходімо же обідати, бо в мене є гості і давно тебе дожидаємось.

Пішли. Князь входить у будинок, коли зміїв сидить одинадцять. Він давай із ними здоровкатися. Тоді підійшов до дочок, вийняв перстень і каже:

– Котрої перстень?

Менша почервоніла і каже:

– Мій.

– Коли твій, то візьми, бо я все море вибродив, його шукаючи.

Всі засміялись, а менша подякувала.

І пішли усі обідати. За обідом, при гостях, змій і каже:

– Ну, князь, пообідавши, спочинемо, а тоді приходь. У мене є лук у сто пуд. Як вистрілиш при всіх оцих гостях, так оддам дочку.

Пообідавши, пішли усі відпочивати, а князь скоріше до Івана Голика і говорить йому:

– Отепер пропали: така й така річ!

– Дурниця! – каже Іван Голик. – Як принесуть той лук, так ти подивись на його і скажи змію, що я цим луком не хочу соромиться і що в мене кожний слуга із нього вистрілить, та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більше нікому не загадають стріляти.

Князь, поговоривши з ним, пішов до змія. У будинках із дочками й гуляє. Коли це – не скоро – змій виходить із гістьми, і за ним несуть лук. Князь як глянув – і злякався. Винесли той лук надвір, і всі повиходили. Князь кругом лука обійшов та й каже:

– Я цим луком не хочу й соромиться, а покличу кого-небудь із своїх слуг, то кожний з нього вистрілить.

Тут змії один на одного зглянулись і кажуть:

– Ану-ну, нехай спробує.

Князь і закричав:

– Пошліть мені Івана Голика!

Той приходить. Князь і каже:

– Візьми оцей лук та вистріли.

Іван Голик лук підняв, стрілу заклав, як вистрілив, так шматок у двадцять пуд і одломивсь од лука.

Князь тоді, стоячи, й каже:

– От бачите? Якби оце я вистрілив, так ви б мене й осоромили.

Іван Голик тоді пішов до своїх, застромивши шматок лука за халяву, а князь зі зміївнами у будинок. Змії ж зостались надворі і все радились, що б йому ще загадати зробить. Порадились і пішли в будинок. Змій, увійшовши, щось шепнув меншій дочці на вухо. Вона пішла, а він за нею. Там довго говорили, потім виходять, змій і каже:

– Сьогодні вже нерано; нехай завтра вранці. У мене є кінь за двадцятьма дверима, то як поїздиш на ньому, так віддам дочку.

От погуляли до вечора, порозходились спати; князь приходить і розказує Голику. Той, вислухавши, й каже князеві:

– А ти думаєш, нащо я взяв той шматок лука? Я вже знав, що то буде. Як же підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздить, щоб не осоромиться, як із луком, а нехай поїде мій слуга. А то не кінь буде, а його менша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу».

От устали вранці. Приходить князь у будинок, поздоровкався зо всіма, дивиться – одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій устав і говорить:

– Ну, князю, ходімо надвір, бо скоро виведуть коня; будемо дивиться, як вестимуть.

Повиходили усі, дивляться, аж ведуть коня двоє зміїв, і то з великою силою тримають – так їх обох на голові й носить. Привели перед рундук; князь обійшов кругом, подививсь і каже:

– Що ж ви говорили, що коня приведете? А тепер привели кобилицю. На цій кобилиці я їздить не хочу, щоб не осоромиться, так як учора луком, а покличу свого слугу, нехай він поїде.

Змій каже:

– Добре! Нехай поїде.

Князь позвав Івана Голика і приказує йому:

– Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.

Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його, то аж під хмару, а звідти спустилась і вдарилась об землю так, що аж земля застогнала. А Іван Голик тоді як вийме з-за халяви двадцятипудовий шматок лука і давай її чистить. Вона схопилась і понесла його всюди, а він її все б'є проміж вуха. От носила його, носила, далі бачить, що нічого не зробить, давай проситься:

– Іване Голику, не бий мене, загадуй мені що хочеш, усе для тебе зроблю.

– Мені, – каже, – нічого робити не треба, а тільки як приїду я до князя, то щоб ти коло його впала і ноги простягла.

Вона думала-думала:

– Ну, нічого, – каже, – з тобою робити.

І понесла його понад деревом, коло князя спустилась, на землю впала і ноги одкидала. Князь і говорить:

– Бачте, який сором! А ви хотіли, щоб я на цій кобилиці їхав.

Змію соромно стало перед ним, та робить було нічого. Походили по саду і пішли обідать. Коли й менша дочка їх зустріла, давай здоровкатися. Князь дивиться на неї, так то хороша була, а тепер іще краща стала. Посідали обідати, змій і каже:

– Ну, князю, уже ж після обіду виведу я своїх дочок надвір. Як пізнаєш, де менша, так тоді і весілля будемо гуляти.

Після обіду змій повів своїх дочок одягати, а князь пішов до Івана Голика на пораду, що йому робити.

– А от що, – каже.

Зараз засвистав – комар і прилетів. Він йому розказав усю пригоду. Комар і каже:

– Ти нам став у пригоді, і я тобі стану. Як виведе змій їх надвір, то нехай князь дивиться – я буду літати над її головою. Нехай обійде їх кругом один раз – я буду літати, і другий раз обійде – я літатиму, а третій раз як буде обходить, то я сяду у неї на носі, і вона не втерпить мого кусання, махне правою рукою.

Сказавши це, комар полетів у будинок. Коли присилає змій за князем. Князь приходить, коли там стоять усі дванадцять дочок, і на них усе однакове, як лице, як коси, як плаття. Він на них дививсь-дививсь – ніяк не пізнає: зовсім не ті панночки стали, що були. От він у перший раз обійшов – не побачив комара; другий раз почав обходить, коли це – літа над головою. Він уже й очей не спуска з того комара. Як почав третій раз обходить, той комар на ніс у неї сів і давай кусати. Вона рукою – мах! А князь до неї:

– Оце моя!

І привів її до змія.

Змій – нікуди дітися:

– Коли пізнав, – каже, – свою молоду, так сьогодні зачнемо й весілля гуляти.

Почалось весілля. Повінчали їх увечері. Тут гуляли, із гармат стріляли і чого не робили? Уже от скоро спати вести. Тоді Іван Голик одізвав князя та й каже:

– Ну, князю, гляди ж, щоб завтра нам і додому їхати, бо тут нам добра не мислять. Та ще слухай: прошу я тебе, не діймай жінці віри до семи років, хоч-то як вона до тебе леститься, а ти їй усієї правди не кажи, а то як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.

Той каже:

– Добре, не буду діймати жінці віри.

От на другий день повдягалися молоді і повиходили до зміїв. Тут князь давай просити батька, щоб їхати додому. Змій і каже:

– Як можна так скоро їхати?

– Уже ж як собі хочете, а я поїду сьогодні додому.

От, пообідавши, узяли молоді, сіли й поїхали. Ну, приїхали у своє царство. Тоді вже князь дякував Івану Голику за все разом і настановив його першим своїм радником. Як Іван Голик скаже, так по всьому царству й діється. А князь сидить собі й гадки не має ні про що.

От живе молодий князь із своєю жінкою рік і другий. На третій прижили вони собі сина. Молодий князь утішається. От один раз узяв сина на руки та й каже:

– Що єсть краще на світі, як мені оце дитя?

А княгиня, бачивши, що князь так розніживсь, давай його цілувати. Та розпитувати, згадавши, як він сватався, як він усі її батька накази виконував.

Князь і каже:

– Виконував би я досі твого батька накази на залізній палі, якби не Іван Голик. Це він усе робив, а не я.

Тут вона не показала виду, що розсердилась, і зараз кудись вийшла.

А Іван Голик сидить собі дома, ні про що й не дбає, коли летить до нього княгиня. Зараз вийняла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне тим зміївським рушником, так його надвоє й розрубала: ноги остались тут, а тулуб з головою зніс дах у будинку і впав за сім верст від будинку. Тоді, упавши, і каже:

– Ах ти проклятий! Не надіявсь я на тебе, щоб ти признався! А іще просив, щоб не діймав жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!

Підняв голову і сидить у лісі. Коли це дивиться: жене безрукий чоловік зайця. І жене якраз на Івана Голика. Той заєць добігає – Іван Голик і вхопив. От і завелись битися. Той каже: «Мій заєць!» А той каже: «Мій!» Билисья-билися, так ні той тому, ні той тому нічого не зробить. Безрукий і каже:

– Годі нам битися, а вивернім дуба, і хто далі кине, того буде заєць.

Безногий каже:

– Добре!

От безрукий підкотив безногого до дуба: той вивернув і дав безрукому. Безрукий ліг та як кинув ногами, так за три версти дуб упав. А безногий як кинув, так за сім верст упав. Тоді безрукий і каже:

– Бери зайця і будь мені старшим братом.

От побратались, зробили візок, причепили мотузку і, як куди треба, то безрукий запряжеться та безногого й возить. От раз і поїхали у якийсь город, де цар живе, до церкви, і поставив безрукий коло старців безногого на візку. Стоять і дожидають. Коли царівна іде. Доїжджає до них і каже:

– Подай цим калікам оці гроші.

Вона хотіла виходити подати, а безногий і каже:

– Якби-то, ваше добродійство, ви нам своїми руками милостиню подали.

От вона узяла у фрейліни гроші і дає безногому. А він її й питає:

– Скажіть мені, – каже, – чого ви, не во гнів вам, на виду такі жовті?

Вона каже:

– Так мені бог дав!– та й зітхнула.

– Ні, – каже, – я знаю, чого ви такі жовті. Я, – каже, – міг би зробити, щоб ви не були такі.

Коли на цю розмову над'їжджає цар. Зараз і вхопивсь за те слово. От того безногого та безрукого із возком у будинок: роби що знаєш!

А він каже:

– Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, чого вона така погана стала.

Тоді батько до дочки. Вона й призналась:

– Так і так, – каже, – до мене літає змій і з мене кров тягне із грудей.

Побратими й питають:

– А коли він літає?

– Саме перед світом, як усі сторожі поснуть, так він до мене через комин і влетить. А як хто увійде, то під подушками ховається.

– Постій же, – каже безногий, – ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.

От притаїлись вони в сінечках. Коли ж щось наче іскрами під стріхою засвітило. Царівна тоді: «Кахи!» Вони до неї, а зміяка й заховавсь під подушки. От царівна схопилася із постелі, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий як упіймав у руки того змія, давай удвох душить. Той змій і проситься:

– Пустіть мене! Не буду ніколи літати і десятому закажу.

Безногий і каже:

– Ні, понеси нас туди, де цілюща вода, щоб у мене були ноги, а у брата руки.

Змій і каже:

– Беріться за мене, понесу, тільки не мучте мене.

От і вхопились за нього безрукий ногами, а безногий руками. Той змій як полетів із ними, прилітає до криниці і каже:

– Оце цілюща вода!

Безрукий так і хотів туди вскочить, а безногий кричить на нього:

– Постій, брате. Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, чи цілюща вода.

Устромив, так поки було у воді, доти й одгоріло. Як узялись же тоді за того змія! Давай його душить. Били його, били! Він і давай проситися:

– Не бийте, тут є недалеко і цілюща вода.

Повів до другої криниці. Вони там устромили суху паличку, так зараз і розпукуватися стала. Тоді безрукий ускочив і вискочив відти з руками. І безногий ускочив і вискочив з ногами. Тоді змія пустили і звеліли, щоб більш не літав до царівни, а самі подякували один одному за те, що дружно жили, і розпрощались.

Іван Голик пішов знов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня? Приходить під те царство, коли бачить – недалеко од дороги пасе свинар свині, свині пасе, а сам сидить на могилі. Він і подумав: «А піду отого свинаря розпитаю, як тут у їх діється?»

Приходить до свинаря, дивиться йому в вічі і пізнає свого брата. А той дивиться і пізнає Івана Голика. Довго дивились один одному у вічі, ні той ні другий нічого не кажуть. Іван Голик опам'ятався і каже:

– Це ти, князю, свині пасеш!.. І вартий того!.. А я ж тобі казав, що не діймай жінці віри до семи років!

Князь упав йому в ноги й каже:

– Іване Голику! Прости мене!

От Іван Голик підняв його під руки та й каже:

– Добре, що ти ще живий на світі остався. Тепер ще поцарствуєш трохи.

Князь став питати у Івана Голика, як він добув собі ноги, бо жінка йому показувала, як перерубала.

От Іван Голик тоді вже й признавсь йому, що він його менший брат, і розказав йому усе своє життя. Ну, обнялись, поцілувались.

Князь тоді й каже:

– Пора ж, брате, свині гнати додому, бо княгиня скоро чай питиме.

Іван Голик:

– Так поженімо же вдвох. А князь каже:

– Та тут, брате, біда! Ота проклята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт – на воротях стане як укопана, і поки тричі... не поцілуєш, то не піде з місця. А княгиня зі зміями чай на рундуці п'є, на це дивиться і сміється.

Іван Голик і каже:

– Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні цілуй, а завтра не будеш.

Пригнали свині до воріт. Іван Голик дивиться, аж так: п'є княгиня чай на рундуці, і з нею сидить шість зміїв. Та проклята свиня на воротях стала, ноги розставила і не йде в двір. А княгиня дивиться та й каже:

– Он уже мій дурень свині пригнав і буде свиню... цілувати.

Той бідний нахилився, тричі поцілував, тоді свиня і пішла в двір рохкаючи. А княгиня каже:

– Ось подивіться, іще десь і підпасича собі взяв.

От князь з Іваном Голиком свині у хлів загнали. Тоді Іван Голик і каже:

– Візьми ж, брате, у ключника конопель двадцять пуд і смоли двадцять пуд та й принесеш до мене в сад.

А князь каже:

– Так не донесу.

А Іван Голик:

– Та йди проси, може, ще й не дасть.

От князь пішов до ключника, став просить. Той довго на нього дивився, а далі й каже:

– Та робити нічого з вами, треба дати.

Одімкнув амбар. Іван Голик одважив двадцять пудів конопель і двадцять пудів смоли, в одну руку взяв коноплі, а в другу смолу, і пішли. А ключнику сказали, щоб нікому не казав.

Як узяв Іван Голик плести пугу: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі у сорок пуд пугу. Тоді й ліг спати. А князь давно вже спить на соломі, коло хліва.

Уранці рано повставали, і давай йому Іван Голик казать:

– Ну, до сьогоднішнього дня був ти свинарем, а сьогодні ти будеш знов князем. А ходімо поженемо свині в поле.

Князь:

– Ні, ще, мабуть, княгиня не вийшла на рундук чаю пити, а мені треба гнати тоді, як вийде на рундук та сяде зі зміями чай пити, щоб вона бачила, як я буду свиню цілувати.

Іван Голик і каже йому:

– Уже ж, як будемо гнати, то ти не цілуй, а поцілую я.

А князь каже:

– Добре!

От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, чай п'є. Вони повиганяли із хліва свиней і женуть удвох. Тільки що догнали до воріт – свиня на воротях стала й стоїть. Княгиня зі зміями дивиться, а Іван Голик як розпустить пугу, як ударить тую свиню, так і кістки розсипались. Ті змії тоді куди хто втрапив. А вона, клята, й не злякалась, та його за чуба. Так він тоді її за коси, та як узяв стьобати, та доки, поки вона нездужала й по світу ходити. Оттоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жити із чоловіком. Живуть та постолом добро возять.

Поїхали в ліс, вирубали ківш, то ще б казки було більш.

Автор: Українська народна казка; ілюстратор: Чернуха В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2025 Валерія Воробйова