Про мімозу

Хто це там заліз по вуха
Під велику ковдру з пуху?
Хто на подушках м'якеньких
В ліжку снідає завжди
І, насилу врешті вставши,
Та постелі не прибравши,
Щоб помити кінчик носа,
Просить теплої води?

Це, напевно, древній дід
Ста чотирнадцяти літ?
Ні!

Хто, цукерку взявши в рот,
Каже: — Принесіть компот!
Дайте це!
Оте подайте! —
Завдає усім турбот.

Якщо це не древній дід,
Так, напевно, інвалід?
Ні!

Хто ж такий це?
І чому
Тягнуть валянки йому
Ще й на хутрі рукавиці,
Щоб він часом не замерз,
Щоб не міг він застудиться
І від грипу не помер,
Хоч і сонце стало гріти,
Хоч надворі тепле літо?

Чи він їде в край північний,
Де сніги та лід одвічний?
Ні!

Ви уважніш придивіться:
Це звичайний хлопчик Вітя,
Мамин Вітя,
Татів Вітя,
Із квартири номер шість.

Він забрався аж по вуха
Під велику ковдру з пуху,
Крім цукерок, він нічого
Без припрошувань не їсть.

А чому?
А все тому,
Що ледве він розплющить очі —
Ставлять градусник йому,
Одягають
І взувають,
І чого він схоче — все
Кожен зразу принесе!

Якщо вранці спиться добре —
Цілий день пролежить він.
Якщо вкривсь хмарками обрій
Цілий день в калошах він.

А чому це? А тому,
Що все дозволено йому.
І навкруг він зустрічає
Лиш поблажливість саму.

І не зможе він ніколи
Стати смілим моряком,
Трактор вивести у поле,
Керувати літаком.

Боячись дощу й морозу,
В тата й мами на виду,
Він росте, мов та мімоза
В ботанічному саду!