М.Носов

Як Знайко придумав повітряну кулю

Оповідання про Незнайка

Частина 6

Переклад українською – Ф.Маківчук
Ілюстрації – Б.Калаушин

Знайко, який дуже любив читати, начитався у книгах про далекі країни й про різні цікаві мандрівки. Часто, коли вечорами робити було нічого, він розповідав своїм друзям про вичитане в книжках. Малюки дуже любили такі розповіді. Вони з цікавістю слухали про далекі країни, яких ніколи не бачили, але найбільше любили слухати про мандрівників, тому що з мандрівниками трапляються різні неймовірні історії і всякі дивовижні пригоди.

Наслухавшись таких історій, малюки стали мріяти про те, щоб і собі помандрувати. Деякі радили здійснити піший похід, інші пропонували сісти на човни й поплисти по річці, а Знайко сказав:

– Давайте зробимо повітряну кулю й на ній полетимо.

Ця вигадка дуже сподобалась усім. Коротульки ще ніколи не літали на повітряній кулі, і всіх малюків це дуже цікавило. Ніхто, звичайно, не знав, як робити повітряні кулі, але Знайко сказав, що він усе обміркує і тоді пояснить.

І от Знайко став думати. Думав він три дні її три ночі й придумав зробити кулю з гуми. Коротульки вміли добувати гуму. В їхньому місті росли квіти, схожі на фікуси. Якщо надрізати стебло такої квітки, то з нього витікає білий сік. Цей сік поступово гусне і перетворюється на гуму, з якої можна робити м'ячі чи калоші.

Коли Знайко це придумав, він наказав коротулькам збирати гумовий сік. Усі приносили сік, для якого Знайко приготував велику бочку.

Незнайко теж пішов збирати сік і зустрів на вулиці свого приятеля Гунька, який грався з двома малючками в скакалки.

 

– Послухай‑но, Гуньку, яку ми штуку придумали, – сказав йому Незнайко. – Ти, брат, луснеш від заздрощів, коли дізнаєшся.

– От і не лусну, – відповів Гунько. – Дуже мені потрібно лускати!

– Луснеш, луснеш! – запевняв його Незнайко. – Така, брат, штука! Тобі й не снилося!

– А що ж це за штука? – зацікавився Гунько.

– Скоро ми зробимо повітряну кулю і полетимо мандрувати.

Гунька взяли завидки. Йому теж хотілося чим‑небудь похвалитися, і він сказав:

– Подумаєш – пухир! А от я зате подружився з малючками.

– З якими малючками?

– А з оцими, – сказав Гунько й показав на малючок пальцем. – Ось оцю малючку зовуть Мушкою, а цю Кнопочкою.

Мушка і Кнопочка стояли віддалік i з острахом поглядали на Незнайка.

Незнайко подивився на них спідлоба й сказав:

– Так ти он як! Ти ж зо мною дружиш!

– А я і з тобою дружу, і з ними. Одне одному не заважає.

– Ні, заважає, – відповів Незнайко. – Хто дружить з малючками, той сам малючка. Зараз же посварися з ними!

– А навіщо мені сваритись?

– А я кажу, посварися! Або я з тобою сам посварюся.

– Ну й сварися. Подумаєш!

– От і посварюсь, а твоїм Мушці й Кнопочці зараз так надаю!

Незнайко стиснув кулаки її кинувся до малючок. Гунько загородив йому дорогу й ударив кулаком по лобі. Вони почали битись, а Мушка й Кнопочка злякались і втекли.

– Так ти мене за тих малючок по лобі кулаком б'єш? – кричав Незнайко, намагаючись ударити Гунька в ніс.

– А чого ти до них чіпляєшся? – допитувався Гунько, розмахуючи в усі боки кулаками.

– Подумаєш, який захисник знайшовся! – відповів Незнайко і вдарив свого друга по голові з такою силою, що Гунько навіть присів і кинувся тікати.

– Я з тобою у сварці! – кричав йому навздогін Незнайко.

– Ну й будь! – відповів Гунько. – Сам перший прийдеш миритися!

– А от побачиш, що не прийду! Ми полетимо на пухирі мандрувати.

– Полетите ви з даху на горище!

– Це ви полетите з даху на горище! – відповів Незнайко й пішов збирати гумовий сік.

Коли бочку було наповнено гумовим соком, Знайко розмішав його добре й звелів Шпунтикові принести насос, яким надували велосипедні шипи. До цього насоса він приробив довгу гумову трубку, кінець трубки облив гумовим соком і наказав Шпунтикові потихеньку качати насосом повітря. Шпунтик почав качати, й одразу з гумового соку став робитися пухир, точнісінько так, як з мильної піни роблять мильні пухирчики. Знайко щоразу обмазував цього пухиря з усіх боків гумовим соком, а Шпунтик весь час накачував повітря, тому пухир поступово роздувався і перетворювався у велику кулю. Знайко навіть не встигав мазати його з усіх боків. Тоді він розпорядився, щоб і інші коротульки теж мазали. Всі в ту ж хвилину взялися за діло. Всім знайшлася біля кулі робота, а Незнайко тільки ходив коло них та посвистував.

Він тримався від пухиря подалі, дивився на нього здалека й приказував:

– Лусне пухир! Ось зараз, зараз лусне! Ух!

Але куля не луснула, а з кожною хвилиною більшала. Незабаром вона роздулася до таких розмірів, що коротулькам довелось вилазити на горіховий кущ, який ріс серед двору, щоб обмазувати кулю зверху та з боків.

Робота по надуванню кулі тривала два дні і припинилась лише тоді, коли куля стала такою завбільшки, як будинок. Після цього Знайко зв'язав мотузочком трубку, щоб з кулі не виходило повітря, і сказав:

– Тепер куля буде сохнути, а ми з вами візьмемося за іншу роботу.

Він прив'язав кулю мотузкою до горіхового куща, щоб її не знесло вітром, а після того поділив коротульок на два загони. Одному загонові він звелів збирати шовкові кокони, щоб розмотати їх і наробити шовкових ниток. З цих ниток він наказав їм сплести величезну сітку. Другому загонові Знайко звелів зробити великий кошик з тонкої березової кори.

Поки Знайко і його товариші були зайняті цією роботою, всі жителі Квіткового міста приходили й дивилися на велетенську кулю, прив'язану до горіхового куща. Кожному хотілося помацати кулю руками, а деякі навіть пробували підняти її.

– Куля легка, – казали вони. – Її вільно можна підняти однією рукою.

– Легка то легка, але, по‑моєму, вона не полетить, – сказав коротулька, на ім'я Топик.

– А чому не полетить? – запитали його.

– А як же вона полетить? Якби вона могла літати, то рвалася б угору, а вона просто лежить на землі. Значить, хоч вона й легка, а все‑таки важка, – відповів Топик.

Коротульки задумались.

– Гм! Гм! – говорили вони. – Куля легка, а все‑таки важка. Це правильно. Як же вона полетить?

Вони почали розпитувати Знайка, але Знайко сказав:

– Потерпіть трохи. Скоро ви все побачите.

Коротульки ще більше зневірилися, бо Знайко нічого не пояснив їм. Топик ходив по місту й поширював найбезглуздіші чутки.

– Яка сила може підняти кулю вгору? – питав він і сам відповідав – Нема такої сили! Літають птахи, тому що в них є крила, а гумовий пухир не полетить угору. Він може полетіти тільки донизу.

Зрештою у місті вже ніхто не вірив у цю витівку. Всі тільки сміялися, підходили до будиночка Знайка, поглядали з‑за паркана на кулю і говорили:

– Дивіться, дивіться! Летить! Ха‑ха‑ха!

Але Знайко не звертав на це уваги. Коли шовкова сітка була готова, він звелів накинути її зверху на кулю. Сітку розтягли й накрили нею кулю зверху.

– Дивіться! – закричали коротульки з‑за паркана. – Кулю ловлять сіткою. Бояться, що полетить! Ха‑ха‑ха!

Знайко наказав підчепити мотузком знизу і прив'язати кулю до гілки горіхового куща й підтягти вгору. Поспішайко й Шпунтик миттю вилізли з мотузком на кущ і стали підтягати кулю вгору. Це дуже розвеселило глядачів.

– Ха‑ха‑ха! – сміялись вони. – Виявляється, це така куля, що її мотузком угору тягти треба. Як же вона полетить, якщо її мотузком піднімати доводиться?

– Так і полетить, – відповідав Топик. – Вони посідають на кулю верхи, смикатимуть за мотузку, от куля й полетить.

Коли кулю трохи підняли над землею, сітка по краях її спала вниз, і Знайко звелів прив'язати до кутів сітки кошик з березової кори. Кошик був чотирикутний. З кожного боку в ньому було зроблено по лавочці, і на кожній лавочці могло сісти по чотири малюки. Кошик прив'язали до сітки з чотирьох боків, і Знайко оголосив, що роботу по будівництву кулі закінчено. Поспішайко подумав, що вже можна летіти, але Знайко сказав, що ще треба приготувати для всіх парашути.

– А навіщо парашути? – спитав Незнайко.

– А що як куля лусне! Доведеться тоді з парашутами стрибати.

На другий день Знайко і його товариші робили парашути. Кожен сам собі майстрував парашут з пушинок кульбаби, а Знайко всім показував, як треба робити.

 

Жителі міста бачили, що куля нерухомо висить на гілці, й говорили одне одному:

– Так вона й висітиме, доки не лусне. Ніякого польоту не буде.

– Ну, чого ж ви не летите? – кричали вони з‑за паркана. – Летіти треба, поки куля не луснула!

– Не турбуйтесь, – відповів їм Знайко. – Політ відбудеться завтра о восьмій годині ранку.

Багато малюків сміялися, але деякі потім почали сумніватися.

– А що як справді полетять? – казали вони. – Треба прийти завтра й подивитися.