М.Носов
Як Знайко придумав повітряну кулю
Оповідання про Незнайка
Частина 6

Переклад українською – Ф.Маківчук
Ілюстрації – Б.Калаушин


Знайко, який дуже любив читати, начитався у книгах
про далекі країни й про різні цікаві мандрівки. Часто, коли вечорами
робити було нічого, він розповідав своїм друзям про вичитане в книжках.
Малюки дуже любили такі розповіді. Вони з цікавістю слухали про далекі
країни, яких ніколи не бачили, але найбільше любили слухати про
мандрівників, тому що з мандрівниками трапляються різні неймовірні
історії і всякі дивовижні пригоди.
Наслухавшись таких історій, малюки стали мріяти про
те, щоб і собі помандрувати. Деякі радили здійснити піший похід, інші
пропонували сісти на човни й поплисти по річці, а Знайко сказав:
– Давайте зробимо повітряну кулю й на ній полетимо.
Ця вигадка дуже сподобалась усім. Коротульки ще
ніколи не літали на повітряній кулі, і всіх малюків це дуже цікавило.
Ніхто, звичайно, не знав, як робити повітряні кулі, але Знайко сказав,
що він усе обміркує і тоді пояснить.
|

|

|
І от Знайко став думати. Думав він три дні її три
ночі й придумав зробити кулю з гуми. Коротульки вміли добувати гуму. В
їхньому місті росли квіти, схожі на фікуси. Якщо надрізати стебло такої
квітки, то з нього витікає білий сік. Цей сік поступово гусне і
перетворюється на гуму, з якої можна робити м'ячі чи калоші.
|
Коли Знайко це придумав, він наказав коротулькам
збирати гумовий сік. Усі приносили сік, для якого Знайко приготував
велику бочку.
|

|


|
Незнайко теж пішов збирати сік і зустрів на
вулиці свого приятеля Гунька, який грався з двома малючками в
скакалки.
|

– Послухай‑но, Гуньку, яку ми штуку придумали, –
сказав йому Незнайко. – Ти, брат, луснеш від заздрощів, коли дізнаєшся.
– От і не лусну, – відповів Гунько. – Дуже мені потрібно
лускати!
– Луснеш, луснеш! – запевняв його Незнайко. – Така, брат,
штука! Тобі й не снилося!
– А що ж це за штука? – зацікавився Гунько.
– Скоро ми зробимо повітряну кулю і полетимо мандрувати.
Гунька взяли завидки. Йому теж хотілося чим‑небудь
похвалитися, і він сказав:
– Подумаєш – пухир! А от я зате подружився з малючками.
– З якими малючками?
– А з оцими, – сказав Гунько й показав на малючок пальцем.
– Ось оцю малючку зовуть Мушкою, а цю Кнопочкою.
Мушка і Кнопочка стояли віддалік i з острахом поглядали на
Незнайка.
Незнайко подивився на них спідлоба й сказав:
– Так ти он як! Ти ж зо мною дружиш!
– А я і з тобою дружу, і з ними. Одне одному не заважає.
– Ні, заважає, – відповів Незнайко. – Хто дружить з
малючками, той сам малючка. Зараз же посварися з ними!
– А навіщо мені сваритись?
– А я кажу, посварися! Або я з тобою сам посварюся.
– Ну й сварися. Подумаєш!
– От і посварюсь, а твоїм Мушці й Кнопочці зараз так надаю!
Незнайко стиснув кулаки її кинувся до малючок. Гунько
загородив йому дорогу й ударив кулаком по лобі. Вони почали битись, а Мушка й
Кнопочка злякались і втекли.

– Так ти мене за тих малючок по лобі
кулаком б'єш? – кричав Незнайко, намагаючись ударити Гунька в
ніс.
– А чого ти до них чіпляєшся? – допитувався Гунько,
розмахуючи в усі боки кулаками.
|

|
– Подумаєш, який захисник знайшовся! – відповів Незнайко і
вдарив свого друга по голові з такою силою, що Гунько навіть присів і кинувся
тікати.

– Я з тобою у сварці! – кричав йому навздогін Незнайко.
– Ну й будь! – відповів Гунько. – Сам перший прийдеш
миритися!
– А от побачиш, що не прийду! Ми полетимо на пухирі
мандрувати.
– Полетите ви з даху на горище!
– Це ви полетите з даху на горище! – відповів Незнайко й
пішов збирати гумовий сік.

Коли бочку було наповнено гумовим соком, Знайко
розмішав його добре й звелів Шпунтикові принести насос, яким надували
велосипедні шипи. До цього насоса він приробив довгу гумову трубку,
кінець трубки облив гумовим соком і наказав Шпунтикові потихеньку качати
насосом повітря. Шпунтик почав качати, й одразу з гумового соку став
робитися пухир, точнісінько так, як з мильної піни роблять мильні
пухирчики. Знайко щоразу обмазував цього пухиря з усіх боків гумовим
соком, а Шпунтик весь час накачував повітря, тому пухир поступово
роздувався і перетворювався у велику кулю. Знайко навіть не встигав
мазати його з усіх боків. Тоді він розпорядився, щоб і інші коротульки
теж мазали. Всі в ту ж хвилину взялися за діло. Всім знайшлася біля кулі
робота, а Незнайко тільки ходив коло них та посвистував.
Він тримався від пухиря подалі, дивився на нього здалека й
приказував:
– Лусне пухир! Ось зараз, зараз лусне! Ух!

Але куля не луснула, а з кожною хвилиною більшала.
Незабаром вона роздулася до таких розмірів, що коротулькам довелось
вилазити на горіховий кущ, який ріс серед двору, щоб обмазувати кулю
зверху та з боків.
Робота по надуванню кулі тривала два дні і припинилась лише
тоді, коли куля стала такою завбільшки, як будинок. Після цього Знайко зв'язав
мотузочком трубку, щоб з кулі не виходило повітря, і сказав:
– Тепер куля буде сохнути, а ми з вами візьмемося за іншу
роботу.

Він прив'язав кулю мотузкою до горіхового куща, щоб
її не знесло вітром, а після того поділив коротульок на два загони.
Одному загонові він звелів збирати шовкові кокони, щоб розмотати їх і
наробити шовкових ниток. З цих ниток він наказав їм сплести величезну
сітку. Другому загонові Знайко звелів зробити великий кошик з тонкої
березової кори.

Поки Знайко і його товариші були зайняті цією
роботою, всі жителі Квіткового міста приходили й дивилися на велетенську
кулю, прив'язану до горіхового куща. Кожному хотілося помацати кулю
руками, а деякі навіть пробували підняти її.
– Куля легка, – казали вони. – Її вільно можна підняти
однією рукою.
– Легка то легка, але, по‑моєму, вона не полетить, – сказав
коротулька, на ім'я Топик.
– А чому не полетить? – запитали його.
– А як же вона полетить? Якби вона могла літати, то рвалася
б угору, а вона просто лежить на землі. Значить, хоч вона й легка, а все‑таки
важка, – відповів Топик.

Коротульки задумались.
– Гм! Гм! – говорили вони. – Куля легка, а все‑таки важка.
Це правильно. Як же вона полетить?
Вони почали розпитувати Знайка, але Знайко сказав:
– Потерпіть трохи. Скоро ви все побачите.

Коротульки ще більше зневірилися, бо Знайко нічого не
пояснив їм. Топик ходив по місту й поширював найбезглуздіші чутки.
– Яка сила може підняти кулю вгору? – питав він і сам
відповідав – Нема такої сили! Літають птахи, тому що в них є крила, а гумовий
пухир не полетить угору. Він може полетіти тільки донизу.
Зрештою у місті вже ніхто не вірив у цю витівку. Всі тільки
сміялися, підходили до будиночка Знайка, поглядали з‑за паркана на кулю і
говорили:
– Дивіться, дивіться! Летить! Ха‑ха‑ха!

Але Знайко не звертав на це уваги. Коли шовкова
сітка була готова, він звелів накинути її зверху на кулю. Сітку розтягли
й накрили нею кулю зверху.
– Дивіться! – закричали коротульки з‑за паркана. – Кулю
ловлять сіткою. Бояться, що полетить! Ха‑ха‑ха!
Знайко наказав підчепити мотузком знизу і прив'язати кулю
до гілки горіхового куща й підтягти вгору. Поспішайко й Шпунтик миттю вилізли з
мотузком на кущ і стали підтягати кулю вгору. Це дуже розвеселило глядачів.
– Ха‑ха‑ха! – сміялись вони. – Виявляється, це така куля,
що її мотузком угору тягти треба. Як же вона полетить, якщо її мотузком
піднімати доводиться?
– Так і полетить, – відповідав Топик. – Вони посідають на
кулю верхи, смикатимуть за мотузку, от куля й полетить.
Коли кулю трохи підняли над землею, сітка по краях її спала
вниз, і Знайко звелів прив'язати до кутів сітки кошик з березової кори. Кошик
був чотирикутний. З кожного боку в ньому було зроблено по лавочці, і на кожній
лавочці могло сісти по чотири малюки. Кошик прив'язали до сітки з чотирьох боків,
і Знайко оголосив, що роботу по будівництву кулі закінчено. Поспішайко подумав,
що вже можна летіти, але Знайко сказав, що ще треба приготувати для всіх
парашути.
– А навіщо парашути? – спитав Незнайко.
– А що як куля лусне! Доведеться тоді з парашутами стрибати.
На другий день Знайко і його товариші робили парашути.
Кожен сам собі майстрував парашут з пушинок кульбаби, а Знайко всім показував,
як треба робити.


Жителі міста бачили, що куля нерухомо висить на
гілці, й говорили одне одному:
– Так вона й висітиме, доки не лусне. Ніякого польоту не
буде.
– Ну, чого ж ви не летите? – кричали вони з‑за паркана. –
Летіти треба, поки куля не луснула!

– Не турбуйтесь, – відповів їм Знайко. – Політ
відбудеться завтра о восьмій годині ранку.
Багато малюків сміялися, але деякі потім почали сумніватися.
– А що як справді полетять? – казали вони. – Треба прийти
завтра й подивитися.

Автор: Носов М.;
ілюстратор: Калаушин Б.
|