|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Read in English
М.Носов
Аварія
Оповідання про Незнайка
Частина 10
Переклад українською – Ф.Маківчук
Ілюстрації – Б.Калаушин
Дехто гадає, що чим вище підніматись у повітря, тим тепліше буде, але це не так. Чим вище, тим холодніше. Чому це? А тому що сонце мало нагріває повітря своїм промінням, бо повітря дуже прозоре. Внизу повітря завжди тепліше. Сонце нагріває своїм промінням землю, повітря нагрівається від землі, точнісінько так, як від гарячої грубки. Нагріте повітря легше за холодне й тому піднімається вгору. Чим вище воно підніметься, тим більше охолоне. А тому на великій височині завжди холодно.
Це на собі відчули Знайко та його товариші, коли піднялися на своїй повітряній кулі на велику височінь. Їм зробилося так холодно, що почервоніли і носи, і щоки. Всі тупали ногами й ляскали руками, щоб хоч трохи зігрітись. Дужче за всіх мерз Забудько, який забув удома шапку. Від страшного холоду у нього під носом виросла велика бурулька. Він тремтів, як осиковий листок, і весь час цокотів зубами.
– Перестань зубами клацати, – бурчав Бурчун. – Тут і так холодно, а він ще зубами клацає!
– Я ж не винуватий, що холодію, – сказав Забудько.
Бурчун устав з місця і сказав:
– Страх не люблю, коли хтось над вухом зубами клацає. Мене самого від цього дрож проймає.
Він сів біля Тюбика, але Тюбик теж вибивав дріб зубами. Бурчун підозріло подивився на нього:
– Ти що? Мабуть, на зло мені зубами клацаєш?
– І зовсім не на зло, а тому, що холодно.
Бурчун встав і пересів на інше місце. Так він кілька разів пересідав з місця на місце і тільки іншим заважав.
Від холоду повітряна куля вкрилася інеєм і виблискувала над головами коротульок, наче була зроблена з щирого срібла. Поступово повітря знову охололо в оболонці, і куля почала спускатися вниз. За кілька хвилин вона вже падала із величезною швидкістю. Запас мішків з піском скінчився, і тепер уже нічим не можна було стримати падіння.
– Ав‑ав‑аварія! – закричав Сиропчик.
– Гинемо! – заволав Незнайко й сховався під лавку.
– Вилазь! – закричав на нього Знайко.
– Чого? – обізвався з‑під лавки Незнайко.
– З парашутами будемо стрибати!
– Мені й тут добре, – відповів Незнайко.
Не довго думаючи, Знайко схопив його за комір і виволік з‑під лавки.
– Не маєш права! – кричав Незнайко. – Я буду скаржитись!
– Не галасуй! – спокійно відповів Знайко. – Без паніки. Ось дивись, як я стрибатиму з парашутом, і стрибай за мною.
Незнайко трохи заспокоївся. Знайко підійшов до борту кошика.
– Увага, братці! – закричав він. – Стрибайте по черзі всі за мною. Хто не вистрибне, того куля занесе в піднебесся. Ну, приготуйте парашути. Пішли!
Знайко стрибнув першим. За ним стрибнув Поспішайко, і тут трапилась несподівана обставина. Замість того, щоб спочатку стрибнути, а потім уже розкрити парашут, Поспішайко, поспішаючи, спершу розкрив парашут, а потім стрибнув. З цього поспіху парашут зачепився за край кошика.
Поспішайко заплутався однією ногою за шнур і повис униз головою. Він дриґав ногами й звивався усім тілом, немов черв'як, якого чіпляють на рибальський гачок. Хоч як старався Поспішайко, парашут не відчіплювався.
– Братці! – закричав лікар Пілюлька. – Якщо парашут відчепиться, Поспішайко вдариться головою об землю.
Малюки вхопилися за парашут і втягли Поспішайка назад у кошик.
Незнайко побачив, що куля знову полетіла вгору, й закричав:
– Стійте, братці, нікому більше стрибати не треба. Ми знову полетіли вгору.
– Чому ж ми знову летимо вгору? – здивувався Якосьбудько.
– Ех, ти! – відповів Бурчун. – Знайко ж стрибнув, от кулі й легше стало.
– Що ж Знайко робитиме без нас? – запитав здивовано Пончик.
– Ну що, – розвів руками Якосьбудько. – Піде собі потихеньку додому.
– А ми що будемо робити без Знайка?
– Подумаєш! – відповів Незнайко. – Наче без Знайка ми не дамо собі ради!
– Треба ж когось слухатися, – сказав Пончик.
– Ну, будете мене слухатися, – заявив Незнайко. – Тепер я буду за головного.
– Ти? – здивувався Бурчун. – Не з твоєю головою за головного бути.
– Ах, так! Не з моєю головою? – закричав Незнайко. – Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.
Бурчун зиркнув униз і сказав:
– Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.
– Ні, стрибай, стрибай!
Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.
– Досить тобі сперечатись, – сказав Сиропчик Незнайкові. – Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що‑небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.
– Тепер буду думати, – відповів Незнайко.
Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почав думати. А куля тим часом усе швидше й швидше спускалася вниз.
– Що ж тут придумаєш? – сказав Гвинтик. – Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.
– Правильно! – вигукнув Незнайко. – А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого‑небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.
– Кого ж скинути?
– Ну, кого? – сказав Незнайко, роздумуючи. – Треба скинути того, хто найбільший бурчун.
– А я не згодний, – відповів Бурчун. – Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.
– Ну, гаразд, – погодився Незнайко. – Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.
– Правильно! – зрадів Сиропчик.
– Що? – закричав Пончик. – Хто найтовщий? Я найтовщий? Сиропчик товщий за мене!
– Поглянь на нього! – закричав Сиропчик, тикаючи пальцем у Пончика. – Я товщий за нього! Ха‑ха! Ану, давай поміряємось!
– Ну, давай, давай! – як півень, наскакував на нього Пончик.
Усі обступили Пончика й Сиропчика. Незнайко дістав з кишені мотузочок і обв'язав ним талію Пончика. Потім таким же чином зміряв Сиропчика, й виявилося, що Сиропчик майже в півтора раза товщий за Пончика.
– Це неправильно! – закричав Сиропчик. – Пончик змахлював. Він живота втяг. Я бачив!
– Нічого я не втягував! – виправдовувався Пончик.
– Ні, втяг. Я бачив. Давай переміряємось! – кричав Сиропчик.
Незнайко знову почав міряти Пончика, а Сиропчик вертівся навколо й кричав:
– Е! Е! Ти куди? Надуйся!
– Навіщо ж мені надуватись? – відповідав Пончик. – Якщо я надуюся, то звичайно буду товщий за тебе.
– Ну, гаразд, не надувайся, але й втягати живіт не маєш права. Братці, дивіться, що він робить! Де ж справедливість? Ніякої справедливості нема! Це просто обман!
Незнайко ще раз зміряв Пончика, потім з такою ж ретельністю зміряв Сиропчика, й на цей раз виявилося, що вони обоє однакової товщини.
– Доведеться двох скидати, – розвів Незнайко руками.
– Навіщо ж двох, коли й одного досить, – сказав Сиропчик.
Мисливець Кулька виглянув з кошика й побачив, що земля наближається з загрозливою швидкістю.
– Слухай, Незнайку, – сказав він. – Вирішуй швидше, а то ми об землю бухнемось.
– Давай полічимось, кому з парашутом стрибати, – сказав Якосьбудько.
– Правильно! – зрадів Пончик. – Тільки всім треба лічитись – і товстеньким і тоненьким, щоб нікому не обидно було.
– Гаразд, нумо лічитися, – згодився Незнайко.
Всі стали в коло, і Незнайко взявся лічити, тикаючи в кожного пальцем:
|
Ене бене рес! |
Потім сказав:
– Ні, мені ця лічілка не подобається. Не люблю я її. І почав іншу:
|
Ікете пікете цокато ме! |
В цей час кошик з силою вдарився об землю і перекинувся. Якосьбудько вхопився руками за Либонька, а Либонько за Якосьбудька, й вони вкупі випали з кошика. За ними, як горох, посипались усі інші коротульки. Тільки Незнайко втримався за борт кошика та Булька, який вчепився за його штани зубами. Вдарившись об землю, куля, як м'ячик, підскочила вгору, описала в повітрі велетенську дугу й знову опустилася вниз. Кошик знову вдарило об землю і поволокло. Куля налетіла на щось тверде й луснула з оглушливим тріском.
Бульку перекинуло в повітрі, і він з одчайдушним вереском побіг убік. Незнайко випав з кошика на землю, лежав і не рухався.
Повітряна подорож закінчилася.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова