Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
Усі категорії |
М.Носов
Переклад українською – Ф.Маківчук
Ілюстрації – Віктор та Кіра Григор'єви
Розділи: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
Тут заграла музика, і всі пустились у танок. Поспішайко кружляв з чорнявою Галочкою, Знайко танцював із Сніжинкою, Бурчун – із Ластівонькою.
І – хто б міг подумати! – лікар Пілюлька танцював з Медуницею. Так, так! Медуниця теж прийшла на бал. Замість білого халата, в якому всі звикли бачити її, вона наділа красиве плаття в квіточки і зовсім не була схожа на ту строгу Медуницю, яка так владно порядкувала в себе в лікарні. Вона кружляла, поклавши руку на плече Пілюльці, і, всміхаючись, казала йому:
– Признайтеся все-таки, що наш метод лікування кращий за ваш. Різні садна, рани, подряпини, синці, чиряки й навіть нариви треба змащувати медом. Мед – дуже добра дезинфекційна речовина й запобігає нагниванню.
– Не можу з вами погодитися, – заперечував Пілюлька. – Всі рани, подряпини, синці треба змащувати йодом. Йод теж дуже добра дезинфекційна речовина й теж запобігає нагниванню.
– Але згодьтеся все-таки, що ваш йод обпікає шкіру, тим часом як лікування медом проходить зовсім без болю.
– Можу погодитися, що лікувати медом слід тільки малючок, але для малюків ваш мед зовсім не годиться.
– Чому це? – здивувалася Медуниця.
– Та ви ж самі сказали, що лікування проходить без болю.
– А вам неодмінно треба, щоб було боляче?
– Неодмінно, – відповів Пілюлька. – Якщо малюк полізе через паркан і подряпає ногу, то подряпину треба припекти йодом, – хай він запам'ятає, що перелазити через паркан небезпечно, і вдруге не лізе через паркан.
– І після того він полізе не через паркан, а видереться на дах, упаде й розіб'є собі голову, – сказала Медуниця.
– Тоді ми намастимо йому голову йодом, і він запам'ятає, що лазити на дах теж небезпечно. Йод має дуже велике виховне значення.
– Лікар повинен думати не про виховання хворого, а про полегшення його страждань, – відповіла Медуниця. – А своїм йодом ви тільки посилюєте страждання.
– Лікар про все повинен думати, – сказав Пілюлька. – Звичайно, коли ви лікуєте малючок, то можете взагалі ні про що не думати, але коли ви лікуєте малюків…
– Поговорімо краще про щось інше, – перебила його Медуниця. – З вами просто неможливо танцювати.
– Ні, це з вами неможливо танцювати!
– Ви не зовсім чемний!
– Так, я не чемний, коли в моїй присутності висловлюють такі неуцькі погляди.
– Це ви висловлюєте неуцькі погляди! Ви не лікар, а нещасненький лікарчук!
– А ви… Ви!
Від образи лікар Пілюлька не міг слова промовити. Він зупинився серед танцювального майданчика й мовчки плямкав ротом, неначе риба, витягнута з води. На нього почали налітати пари танцюристів.
Медуницю зовсім заштовхали. Вона смикнула його за рукав:
– Ну, танцюйте! Чого ж ви стали? Ми всім заважаємо!
Пілюлька знехотя махнув рукою, і вони знехотя почали танцювати.
Спочатку танцювали мовчки, потім знову почали сперечатися про методи лікування.
Пончик танцював з Кубушкою. Між ними відбувалася зовсім інша розмова.
– Ви любите цукерки? – питав Пончик.
– Дуже, – відповіла Кубушка. – А ви?
– Я також. Але найдужче я люблю тістечка.
– А я більше за все люблю морозиво.
Гвинтик танцював з Білочкою.
– Я мрію навчитись керувати автомобілем, – говорила Білочка. – У нас деякі малючки навчилися, то і я зможу, правда?
– Це дуже просто, – відповів Гвинтик. – Спочатку треба натиснути на педаль зчеплення, потім дати газ…
Незнайко танцював з Синьоочкою. Однак це тільки так говориться, що Незнайко танцював. А насправді танцювала сама Синьоочка, а Незнайко стрибав, як цап, наступаючи Синьоочці на ноги й штовхаючи інших. Нарешті Синьоочка сказала:
– Давайте краще посидимо.
Вони сіли на лавочку.
– А знаєте, – сказав Незнайко, – я ж зовсім не вмію танцювати.
– От і добре, що ви самі призналися, – відповіла Синьоочка. – Інший на вашому місці набрехав би три мішки вовни, сказав би, він тому погано танцює, що в нього ноги й руки болять, а ви чесно визнали, що не вмієте. Я бачу, з вами можна дружити.
– Звичайно, можна, – погодився Незнайко.
– Я люблю дружити з малюками, – сказала Синьоочка. – Я не люблю малючок за те, що вони дуже носяться з своєю красою і крутяться перед дзеркалом.
– Серед малюків теж такі є, що люблять дивитися у дзеркало, – відповів Незнайко.
– Але ж ви не такий, Незнайку? Правда, не такий?
– Ні, я не такий, – відповів Незнайко.
І збрехав. Насправді частенько, коли ніхто не бачив, він крутився перед дзеркалом і думав про свою красу. А втім, це робили всі малюки.
– Я дуже рада, що ви не такий, – відповіла Синьоочка. – Ми будемо з вами дружити. В мене є цікава пропозиція. Давайте будемо листуватися. Спочатку ви напишете мені листа, а потім я вам.
«От тобі й маєш!» – подумав Незнайко. Він умів писати тільки друкованими літерами й дуже соромився показувати свою неосвіченість.
– Навіщо писати? – розгублено буркнув він. – Живемо ми недалечко, можна й так поговорити.
– Ой, який ви нудний, Незнайку! Ви нічого не хочете для мене зробити. Це ж так цікаво – листа одержати!
– Ну, гаразд, – згодився Незнайко. – Я напишу вам листа.
Почало темніти. Навкруги спалахнули сотні різнокольорових ліхтариків. Вони сяяли її на деревах, і на ятках, а подекуди були сховані в траві під деревами, й тому здавалося, що трава сама випромінює якесь чарівне світло. Нижня частина альтанки, над якою розмістився оркестр, була запнута красивою голубою завісою.
Несподівано завіса піднялась, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Квітонька і голосно закричала:
– Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!
Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.
– Увага! – кричала далі Квітонька. – Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.
Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Квітонька почала читати під музику свій новий вірш про дружбу.
Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший і кінчався словами: «Треба всім нам подружити, дружбу треба зміцнювать!»
Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малючок, одягнутих у красиві барвисті плаття зі стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок «Ріпка». Глядачі довго аплодували й кричали «браво» до тих пір, поки «Ріпку» не повторили ще двічі.
Після ансамблю танцю виступав хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень.
Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився з другого поверху по стовпу вниз, виліз на сцену й закричав:
– Сюди, братці! Сюди!
Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.
– Увага! – закричав Гусля. – А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.
Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітик:
Сів коник на листочок, |
Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з'їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.
– Такий хороший коник був! – аж схлипнув Забудько.
– Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, – сказав Поспішайко.
– І за це його жаба з'їла! – додав Гвинтик.
Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:
– Не плачте, братці! Не з'їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з'їла. Слово честі, муху!
– Однаково, – хлипав Гвинтик. – Мені й мухи жаль.
– А навіщо мух жаліти? Вони тільки набридають усім та заразу розносять. От іще видумав, за мухою плакати!
– Я зовсім не за мухою плачу, – сказав Бурчун. – Просто пригадав, як ми цю пісеньку завжди співали вдома.
Тут Незнайко так сильно заревів, що всі від подиву перестали плакати й почали його втішати. Всі питали, чого він так сильно плаче, але Незнайко тільки схлипував і нічого не відповідав. Нарешті він сказав, не перестаючи схлипувати:
– Я за Гу… Я за Гу… Я за Гуньком скучив!
– Чого це? – здивувалися всі. – Не скучав, не скучав і раптом заскучав.
– Угу! – сердито відповів Незнайко. – Я тут, а Гунько вдома залишився.
– Ну, й не пропаде без тебе твій Гунько, – сказав Поспішайко.
– Ні, пропаде! Я знаю, що й він скучає за мною. Гунько мій найкращий приятель, а я навіть не попрощався з ним, коли ми полетіли на повітряній кулі.
– А чому ти не попрощався?
– Я посварився з ним і не захотів прощатися. Коли ми полетіли, він весь час дивився на мене й махав мені рукою, а я одвернувся і не хотів дивитися на нього. Я тоді був гордий, що лечу на повітряній кулі, а тепер мене мучить ця, як її?..
– Совість? – підказав лікар Пілюлька.
– Еге, еге, совість, братці! Якби я попрощався, мені легше було б. Повернімось, братці, додому, я помирюся з Гуньком і попрощаюсь.
– Як ми повернемось, то треба вітатись, а не прощатись, – сказав Знайко.
– Ну, однаково, я спершу попрощаюсь, а потім привітаюсь, і все буде гаразд.
– Доведеться, друзі, збиратися в дорогу, – сказав Гусля. – Незнайкові додому захотілось.
– Так, братці, мені теж час додому, – сказав Пілюлька. – Може, там без мене хто-небудь захворів, а лікувати нікому.
– Що ж, погуляли й досить, – відповів Знайко. – Колись треба її додому повертатися. Завтра вирушаємо в похід.
Бал закінчився. Синьоочка підійшла до Незнайка.
– Ось ми й розлучаємося з вами, – сумно сказала вона.
– Угу, – тихо відповів Незнайко. – Нам уже час додому.
– Ви зовсім недовго пробули в нас.
– Мені дуже хочеться побути ще, але й додому хочеться, – похнюпившись, сказав Незнайко.
Синьоочка задумалась, а потім промовила:
– Я розумію, вам пора додому. У вас дома лишилися друзі, вони, мабуть, непокояться за вас. Ви добре робите, що не забуваєте своїх друзів.
Деякий час вони стояли мовчки. Незнайко хотів щось сказати, але в горлі в нього стало чомусь тісно, і слова не виходили зсередини. Він опустив очі, копирсав підбором землю і не наважувався глянути на Синьоочку. Незнайко боявся, що вона помітить у нього на очах сльози. Нарешті вони підняли голови, погляди їхні зустрілися.
– Хочете, я пошию вам на дорогу торбинку? – спитала вона.
– Хочу.
На другий день Знайко і його товариші вирушили в похід. Вирішено було йти пішки. Повітряна куля лопнула, і її важко було полагодити, до того ж, не було попутного вітру. Попереду йшов Знайко з компасом у руках, за ним лікар Пілюлька, за Пілюлькою Гвинтик і Шпунтик, а за ними йшли інші малюки-коротульки. Незнайко йшов позаду всіх.
У кожного за спиною була торбинка. Ці торбинки їм пошили малючки. В торбинках були пироги на дорогу, а також насіння різних квітів, фруктів і овочів, яких не було в Квітковому місті. В Сиропчика в кожній кишені лежало по кавуновому зернятку.
Усі малючки вийшли проводжати малюків. Багато з них плакало.
– Не плачте, – втішав їх Знайко. – Коли-небудь ми знову зробимо повітряну кулю і прилетимо до вас.
– Прилітайте навесні, як зацвітуть яблуні, – казали малючки. – У нас дуже гарно навесні.
Малючки зупинилися на околиці міста, а малюки попрямували доріжкою серед заростів трави й польових квітів.
– Будьте здорові! До побачення! – кричали малючки, махаючи руками.
– До побачення! – відповідали їм малюки.
Синьоочка мовчки махала рукою.
Скоро малюки були вже далеченько, і голоси малючок ледь долинали до них.
– Незнайку! Незнайку! – закричала раптом Синьоочка.
Незнайко оглянувся.
– Лист, Незнайку! Лист!
Незнайко кивнув головою і замахав капелюшком.
– Він почув! – зраділа Синьоочка.
Скоро мандрівники перетворились на ледь помітні цятки, а потім і зовсім зникли за поворотом дороги. Малючки розійшлися по домівках. Усім було невесело.
Розділи: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова