Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Егле – королева вужів

Литовська народна казка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Склютаускайте

Колись у давнину жили старий зі старою. Було у них дванадцятеро синів і три дочки. Молодшу звали Егле – ялина.

Одного вечора три сестри купалися в морі. От вони наплавалися, накупалися і вийшли на берег. Дві старші вдяглися, а молодша тільки-но потягнулася по сорочку, як раптом хтось як зашипить на неї! Подивилася Егле – а це вуж заліз у рукав.

– Іди геть! – закричала дівчина.

А вуж говорить до неї людським голосом:

– Пообіцяй, що підеш за мене заміж, тоді я виповзу!

Розсердилася Егле, а сестри сміються.

– Чим не наречений тобі? – кажуть. – Погоджуйся, сестрице. – І побігли додому.

Залишилася Егле сама на березі. Сонце зайшло, зовсім стемніло. Страшно Егле, але як без сорочки додому підеш?

– Милий вуже, віддай сорочку! – просить вона.

В вуж усе своє твердить:

– Пообіцяй вийти за мене заміж.

– Ну, гаразд – крикнула Егле, – хай буде по-твоєму!

Виповз вуж із рукава. А Егле схопила сорочку – і мерщій за сестрами.

Другого дня вранці сіла Егле біля вікна прясти пряжу. Сидить – пряде, пісні співає. Про вужа й думати забула. Раптом чує – у дворі зашаруділо, зашипіло. Визирнула дівчина у вікно та так і обмерла від страху.

Повнісінький двір вужів! Шиплять вужі, звиваються. А троє найбільших, найтовстіших вповзли на поріг, крізь щілину під дверима у хату прослизнули. Егле – мерщій з кімнати та в комору! Забилася в кут, тремтить від страху.

А вужі кажуть батькові з матір'ю:

– Прийшли ми сватами від самого царя морських вод. Споряджайте вашу молодшу дочку. Вона за нашого пана обіцяла заміж піти.

Що тут робити? Нехай хоч цар, а все одно гад повзучий, вуж холодний, – як за такого улюблену дочку віддати! Та й відмовити не можна – сама дівчина слово дала.

Якраз о тієї пори у них гостювала стара сусідка. От та стара й каже потихеньку батькові з матір'ю:

– Віддайте замість дочки гуску. Де там вужам розібратися!

Батько з матір'ю так і зробили. Винесли білу гуску і кажуть сватам:

– Ось наша молодша дочка. Везіть наречену до нареченого.

Вужі посадили білу гуску в корито і повезли її з двору. Тільки під'їхали до воріт, чують – зозуля на паркані кує:

Ку-ку, ку-ку! Дівчину приховали, Гуску посватали. Ку-ку!

Повернулися вужі до хати, зашипіли, засвистіли – подавай їм справжню наречену. Знову стара сусідка шепоче батькові з матір'ю:

– Виведіть їм білу овечку.

Мати з батьком привели білу овечку.

– Не хотілося з донькою розлучатися, – кажуть вужам, – та що поробиш! Беріть її, ведіть до нареченого.

Вужі повели білу овечку. Пів села пройшли, а з дерева на базарній площі знову закувала зозуля:

Ку-ку, ку-ку! Дівчину приховали, Овечку посватали. Ку-ку!

Приповзли свати назад.

– Ні, – кажуть, – не та наречена.

А стара сусідка усе вчить:

– Віддайте вужам білу корову.

Привели білу корову, червоною стрічкою їй шию обв'язали, віддали сватам.

Вужі погнали по селу білу корову, до самого краю довели. А за селом на кущу зозуля сидить, по-зозулячому говорить:

Ку-ку, ку-ку! Дівчину приховали, Корову посватали, Ку-ку!

Повернулися свати, кажуть:

– Ми до вас з честю, а ви он як? Три рази нас обдурили! Дивіться: у четвертий обдурите – не минути вам біди. Зубами вигриземо ми ваші дерева в садах, хвостами поб'ємо посіви на полях.

Егле почула з комори ці слова і вийшла до сватів.

– Я, – каже, – слово дала, я й відповідаю. Ведіть мене до нареченого.

Свати по селу повзуть, за сватами Егле йде, за Егле вужі у куряві в'ються – наречену до нареченого проводжають. А зозуля за ними летить, по-зозулячому говорить:

Оце наречена! Розумна й чарівна, Струнка, наче ялинка, Волосся, як з шовку!

Підійшли до моря. Вода в морі запінилася, завирувала і відхлинула від берега. А на прибережному піску з'явився юнак – стрункий, гарний, у багатому вбранні.

– Я твій наречений, – сказав Егле юнак. – Звуть мене Жильвінас. Для інших людей я вуж, що повзає по землі, а для тебе, дівчино, скинув я зміїну шкіру, тобі єдиній відкрив своє ім'я. Чи полюбиш ти мене, красуню?

– Полюблю, – сказала Егле, – буду тобі вірною дружиною. – І пішла за нареченим у підводне царство.

Минуло з того часу дев'ять років. Егле народила своєму чоловікові трьох синів і дочку. Добре жилося Егле. І діти уродилися – лагідні, слухняні, і чоловік її любив і беріг. Тільки от засумувала Егле за рідною домівкою. Не тішить її життя у підводному царстві, захотілося на батька з матір'ю подивитися, добрим словом з братами перекинутися, з сестрами за прядкою пісень заспівати.

Просить вона чоловіка:

– Відпусти мене, Жильвінасе, додому погостювати, батькові з матір'ю показати наших діток.

А Жильвінас не відпускає.

– Хіба погано тобі у підводному царстві? – питає її.

– Ні, добре, – відповідає Егле. – Та тільки погана та дочка, що батька й матір своїх забуде навіки.

– Ну, нехай буде по-твоєму, – каже Жильвінас. – Відпущу тебе, тільки спочатку спряди мені оцей золотий кужіль.

Сіла Егле за пряжу. День пряде, другий пряде, а кужіль усе не закінчується. Ніби навіть більшим стає. А стара ненька, що молодшу дочку доглядала, подивилася, як Егле пряжу пряде, похитала головою та й каже:

– Хоч до моїх років доживеш, та й те тобі не спрясти усього кужеля.

– А що ж, неню, робити? – запитує Егле.

– А ти розжар спицю у вогні, та й проткни нею кужіль.

Узяла Егле спицю, розжарила до білого жару і тільки-но встромила у кужіль – як раптом вискочила з клубка велика жаба. Ця жаба у кужелі сиділа і випускала з рота золоті нитки. Егле з одного кінця пряжу пряла, а з іншого кінця кужіль ще довшим ставав. Ну, а тепер Егле увесь кужіль за одну ніч спряла.

Вранці приносить вона чоловікові пряжу та й каже:

– Що ти велів, те я виконала: виконай і ти, що обіцяв.

– Добре, – відповідає Жильвінас. – Я від своїх слів не відпираюся. Відпущу тебе до матері й батька, коли ти ці черевики зносиш.

Жильвінас дістав з-під лавки залізні черевики і подав їх дружині.

Взула Егле залізні черевики. З ранку до вечора ходить по гострому камінні, на скелі підіймається, а на залізній підошві – хоч би одна подряпина.

Ненька дивиться на неї і головою хитає:

– Дарма себе, донечко, мучиш, сто років проживеш – сто років будуть ці черевики цілі.

– Навчи, неню, що робити, – просить Егле.

– Знеси до коваля і вели їх у гартовню кинути.

Так Егле і зробила. Коваль перегартував залізо у гартовні – стало воно ламке та крихке, наче скло. В одну годину зносила Егле черевики. Приходить вона до чоловіка та й каже:

– Тепер відпустиш?

– Відпущу, – каже Жильвінас. – Тільки як же ти без заячого пирога до рідної домівки прийдеш? Дивись, засудять тебе люди, – скажуть, мовляв, загордилася.

Тоді Егле й згадала. Ще коли вона маленькою була і траплялося батькові з матір'ю куди-небудь з дому їхати, – ніколи вони з порожніми руками не поверталися. Привезуть пиріг, усім дітям по шматку роздадуть та ще й такі слова скажуть: "По дорозі йшли, у заячий будиночок зайшли, заєць нам пиріг спік, ось і вам шматочок". Так по всій Литві з давніх-давен велося.

Соромно стало Егле, що вона дідівський звичай забула, і побігла вона пекти пиріг.

А чоловік потихеньку всі відра й горщики приховав, тільки решето залишив.

Як у решеті воду носити, як тісто місити? Вода проллється в дірочки, борошно просиплеться. Але і тут стара ненька допомогла. Узяла вона житнього м'якого хліба і заліпила дірки. Егле замісила в решеті тісто, ані крапельки води не пролила, ані жменьки борошна не просипала.

Спекла Егле пиріг і стала з чоловіком прощатися. Чоловік їй каже:

– Більше дев'яти днів не гостюй, та дивись, коли назад підеш, щоб ніхто тебе не проводжав. Стань на березі і поклич мене такими словами:

Як живий, мій друже милий, — Нехай буде біла піна. Якщо ж мертвий милий мій, Вируй піно, червоній!

Якщо забурлить море молочною піною, тож знай, що я живий, а якщо побачиш криваво-червону піну, значить – кінець мені настав. І ви, сини мої, і ти, доню, дайте слово – про те, як мене покликати, людям не розповідати.

Дали діти слово.

Тоді Жильвінас обернувся на вужа і виніс дружину з дітьми на берег моря.

Скількі радості було, коли Егле зі своїми дітьми у рідний дім постукала!

Батько й мати дочкою та онуками не намилуються, брати, сестри з Егле не наговоряться.

Тільки сусіди їх будинок стороною обходять. Між собою говорять:

– Повернулася вужиха з вуженятами. Добре ще – чоловіка свого вдома залишила. Як би не було від них біди!

Прикро братам. Стали вони сестру вмовляти:

– Відмовся від чоловіка, залишайся з нами навіки. А прийде чоловік за тобою, – ми тебе не видамо.

Егле відповідає:

– Погане ви, брати, говорите. Як дружині від живого чоловіка відмовлятися, як дітей рідного батька позбавити! І якщо не прийде чоловік за мною, я сама, як час настане, з морських вод його викличу.

– А як ти його викликатимеш?

– Ех, брати! – відповідає Егле. – Не вам його кликати, не вам про те й знати. А мене краще не питайте, все одно не скажу.

А стара сусідка вчить братів:

– Не з того боку, – каже, – підступаєте. Що мати не скаже – малі діти вибовтають.

От зібралися брати вночі до лісу коней пасти і старшого сина Егле з собою взяли. У лісі коней на зелену траву пустили, розклали багаття і стали у хлопчика випитувати, як батька на ім'я звуть і на який він поклик відгукується. Нічого їм старший син не сказав. Ласкою випитують – відмовчується, побоями випитують – тільки плаче.

– Ну, – кажуть брати, – цей у матір пішов, може, з молодшими краще домовимося.

Вранці повернулися вони додому. Егле й запитує сина:

– Чому у тебе, синочку, очі червоні?

– У лісі багаття димно горіло, – відповідає їй син, – от очі й почервоніли.

Наступної ночі знову пішли брати до лісу коней пасти і зазвали з собою середнього сина Егле, а потім і молодшого. Та й від них нічого не добилися, а ті матері нічого й не сказали.

А четвертої ночі зібралися брати до лісу і погукали з собою маленьку племінницю. Була вона у матері з ненькою улюбленою дитиною. Ніхто її ніколи й пальцем не торкнув, злого слова не сказав.

От почали її дядьки випитувати та випитувати. Вона в землю оченятами вперлася, мовчить, тільки головою хитає: "не знаю я нічого". А як пригрозили їй дядьки гнучким прутом, – вона затремтіла вся, побіліла, та все й розповіла. І як батькове ім'я – сказала – і на який він поклик відгукується – відкрила.

А дядькам тільки те й треба. Ще пригрозили їй, щоб вона матері ані слова не сказала, і відвели її додому. А самі взяли коси, пішли до моря. Зробили вони злу справу, коси об траву витерли і повернулися назад. Тільки стали коси в сінях вішати, почула Егле залізний дзвін, і стиснулося в неї серце.

– Чого ви, братики, – питає, – так рано на роботу виходили?

Брати відповідають:

– Густа трава по ранковій росі рівніше лягає.

А в Егле все на душі неспокійно. Того ж дня зібралася вона назад до чоловіка. Біля порога з матір'ю й батьком попрощалася, біля воріт сестер, братів обняла – нікому проводжати себе не дозволила.

Підійшла вона з дітьми до моря, стала на бережку і сказала, як чоловік її навчив:

Як живий, мій друже милий, — Нехай буде біла піна. Якщо ж мертвий милий мій, Вируй піно, червоній!

Тут сколихнулися морські води, піною спінилися. І не біла піна на хвилях гойдається, не біла, як молоко, а червона, як кров. І з дна голос почувся:

У туманну годину, У ранкову годину, Прийшли твої брати, Та й мене погубили. Дочку нашу улюблену Вони налякали, Не витримала вона, Таємницю проказала.

Заплакала, заридала Егле. Потім обернулася до дітей і сказала:

– Немає тепер у вас батька, немає у мене коханого чоловіка. Ніхто нас у підводному царстві не привітає, а під одним дахом зі злими вбивцями нам не жити. Нехай же ти, дочко, станеш осикою, будеш ти тремтіти від вітру та всього боятися, як побоялася злих дядьків. А ви, сини мої вірні, станьте дубом, ясенем та березою, великими та міцними деревами. А я стану вічнозеленою похмурою ялиною, стоятиму поруч із вами, плакатиму сльозами смолистими...

І як сказала, так і сталося. Старший син перетворився на дуб високий, середній – на ясен, молодший – на березу, а дочка – на тремтячу осику. Сама ж Егле стала темною ялиною.

З того часу і з'явилися на землі ялина, дуб, ясен, береза й осика. Сумною вдовою хилить ялина свої гілки додолу. Тільки-но дмухне вітер – тремтять, наче від страху, в осики дрібні листочки. А у дуба, ясена й берези стовбури міцні й тверді, як серце вірної людини. А чому це так, тільки той і знає, хто чув від дідів про бідолашну Егле та про її дітей.

Автор: Литовська народна казка; ілюстратор: Склютаускайте А.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова