Віктор Близнець

Свято мого дитинства

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Людмила Постних

У післявоєнному дитинстві було, можна сказати, чисто домашнє, сімейне свято. Це коли в хаті з'являлось... телятко.

От одного зимового вечора мати й каже:

– Ну, дітки, сьогодні воно й благословиться.

Ми тихенько вилазимо на піч, а мати не гасить світла, ще за два дні влила вона гасу і вставила новий гніт. Вона в святковому чеканні, і та врочистість її передається і нам, нетерплячим дітям.

Ніхто в хаті не каже: телятко. Кажуть: маленьке. Кажуть: воно. «А де покладемо його? А чим же вкутаємо наше маленьке?..» Воно ще не народилося, то навіщо пустим словом тривожити його, хай собі спить, коли вийде строк, воно й з'явиться.

Мати заклопотана, якась трошки розгублена. Котрий уже раз стане посеред хати, підіб'є волосся й думає: чи все готове? Вже й старі ряденця напохваті, і соломки настелила коло печі, і тепла вода в казані. Ага, де кожушок, бо надворі зимно, – треба його, маленького, біжком перенести з повітки. Кожушком обгорне та й перенесе швиденько.

Та хоч би сусідка зрання не прибігла чогось позичати, у неї вічно позички, то солі, то квасолі, то ще якоїсь хвороби, а для нього, кажуть, чуже око вредне.

І мати зітхає, клопочеться, метушиться по хаті, в лампі гойдається жовтий язичок, і нас гойдає сон, а ми силоміць роздираємо очі: як же так – проґавити оту тривожну святкову мить?

Ми не спимо, то лише брат Валько хитро вдає, що спить, висвистує в свою сопілочку.

Ми лежимо тихенько, святі та милі, і як мати вибіжить у сарай та повернеться в хату, рипнувши дверима, котресь не втерпить, лупне з-під рядна на долівку.

Ні, ще нема його.

Ми прикидаємось, наче заснули, і довго прикидаємось, а чорний кожушок, що в маминих руках, гнітить нам голову до печі, до димної черені, вовною окутує тіло, і ти сам, як телятко, погойдався-погойдався кудись та й ліг на тепле дно.

Раптом – штовх! – тривога штовхає тебе в груди. І перша думка: проспав! В очах – гарячий пісок, лупаєш ними – не роздереш, лампа горить на столі, мати вуркоче коло печі, когось вгортає ряденцями.

– Вже?! – скрикують діти.

Отакої! Ждав-ждав, мучився-мучився, а клятий сон ковтнув твою радість, як пес галушку.

Злітаєш з печі, босими ногами біжиш по холодній долівці (ух і шпигає!) та до нього.

Лежить...

Живеньке...

Згорнулось клубочком, його й не видно – накрите кожушиною. Тільки виткнуло мордочку. Вона, чорнява симпатична мордочка, мокра й прилизана, як після купання. Очі великі, темні, здивовані.

Носик – ну просто твоє колінце! – круглий, ніжнорожевий і теплий. А саме, бідненьке, труситься. Телятко...

Ну ж, погладить його (ще мати сваритиметься!), лиш по лобі: ох і м'якенька шерсть, клейка, ну пух білої кульбаби в росі. Діждалися... І ти з усмішкою лізеш на піч і з усмішкою додивляєшся святковий сон.

Вранці крику й біганини коло того нічного гостя! Телятко ще лежить на соломі, та вже скинуло кожушок і ряденце, шерсть підсохла на ньому, закучерявилася. Воно, дурненьке, ловить твої пальці і так приємно смокче, що самому кортить полизати їх. А потім хоче звестися на тоненькі ноги, і ви гуртом підводите його, слизькі ратички ковзають по долівці.

Розігнала нас мати. І я думаю: куди податися? О, на вулицю! Ще ж ніхто не знає.

Хіба довго збиратися? Скочив у валянки, пальто на плечі, шапку на голову – і з хати. Тільки за поріг – б'є тобі в груди щемкий морозний дух, мало не валить з ніг. Біло-біло кругом, аж очі ріже. Снігу намело дашками, накрутило химерні пампушки. Де-не-де виглядають чорні кілки, ото й все, що від огорожі зосталось.

Біло й тихо на нашому кутку, ні душі не видно. Та ні, он чимчикує Данилко, той, що снігом здорово кидається. Бачте, він крутить млинком свою сумку, носа задер і висвистує. Мабуть, у школу йде, бо не дуже поспішає.

– Данько, а в нас телятко в хаті, ага!

– Тю! – Він гупає сумкою по снігу. – А ми своє вже давно в сарай випхали, щоб долівка не мокріла.

Випхали, то й проходь. Світ на тобі не зійшовся. Оно баба Марфа гребеться в кучугурі, маленька сама, а в'язка соломи на спині – як житня скирта в степу.

– Бабо, а в нас телятко.

– Бичок чи теличка? – зиркає баба з-під своєї копиці.

– Бичок. Отакусінький.

– Щось вам, сердешним, не щастить на теличок.

Ну? Діждешся від них доброго слова? Випхали, не щастить... Та коли б вони тільки глянули: які вушка, спинка, хвостик! Ат, краще побіжу в хату, бо, гляди, щось проґавлю.

А в хаті й справді новина. Мати здоїла корову і принесла першого молока. Його тільки на денці, воно густе й жовте, як розтоплене масло, і запах у нього незвичайний, якийсь солодко-відгонистий. І мати скаже: «Це квас не для вас, це для телятка», – і ви будете ватагою напувати його.

Заклавши бичкові пальці в рот, пхатимете у відерце його неслухняну мордочку і сміятиметесь: «Та не так же, не так!»

І раптом теля зацідить молоко, аж затруситься, і всмоктуватиме руку, і вам солодко стане від того лоскоту.

Тепер ви ждете молозива. Нічого в світі нема смачнішого за молозиво.

Ось миска на столі, діти зібрались гуртом, з нетерплячки цмокають язиками, очі пасуться в мисці, а в ній – грудка молозива, тільки що з печі. «Гостинець від нашої Снігурки», – усміхається мати.

Той гостинець схожий на сир, заправлений жовтками, він крихкий і ніздрюватий. Та це вам не сир, не масло, не сметана. Це молозиво і все. А якщо ви ніколи не їли його, значить, у вас не і було справжнього свята, бо таке щастя випадає на рік тільки раз. Цитьте, мати нарізає ножем тоненькі скибочки. Діти, мов галченята, підставляють свої мурзи: «Умм, як мед!» – жмурять оченята і не їдять, не ковтають, а смакують цілющу поживу, що пахтить димком і аж тане в роті.

Збігають дні. Мати вилущує теляткові молочні ратички. Отак просто взяла та й виламала білі рогові ковпачки, і це не страшно, бо під ними є другі ратички, справжні, вони тверді й блискучі, як нові підківки. Теля вже не ковзає по долівці, само схоплюється на ноги.

Тепер слідкуйте за ним...

А скоро теля почне вибрикувати по хаті, воно цокотить підківками, і ти вибрикуєш за ним, так же кортить побуцатись; ти кулаком у лоб, у лоб його, воно підставляє лоба і чухається об твої пальці: сверблять йому ріжки. Їх ще нема, вони бубнявіють під шкірою, як весняні бруньки. Ось мозолясті горбики, десь тут і вони, бичкові ріжки.

– Що ти чухаєш його? – б'є в приполи мати. – Я тебе віником почухаю! Кому казала: не займай, бо виросте шуте, битиметься.

Та ні, дарма страхає мати.

Тиждень, два мине – і проріжуться, мов квасолини, білі тупенькі ріжки. І теля ще веселіше скаче за вами та – штовх! штовх! – у спину. Бешкетує!

Ось воно й піднялось, вистрибує по хаті, а як же його кликати? Ви обступаєте малого, і котрийсь пробує на язик:

– Биця, биця, биця...

– Сам ти биця.

– Гля! У нього білі ноги. Ну, просто босе. Босий, босий...

– Так тільки собак дражнять.

– О! Мазунчик!

– Мазун, Мазун! – засміялись діти, і бичок забрикав, захвицав ногами, ніби зрадів, що дали йому потішне ім'я.

І з'являються в тебе, хлопче, перші серйозні обов'язки: міняти солому, вишкрібати телячі «коржики» та прислухатися, коли стане і задзюрчить бичок. Тоді швидше – підставку, бо вже й так змокріла долівка.

Росте бичок, і ти ростеш з ним і будеш йому за господаря і вчителя; будеш годувати й поїти, пасти й припинати, бігати по лугу й ганятися за хлопцями-пастушками. І від тебе залежить, яку вдачу матиме худоба: чи буде вона добра й привітна, чи шкодлива й набурмосена, або, дивись, ще доведеться на роги їй набивати планку, щоб когось не скалічила.

Та скільки я пам'ятаю Снігурчиних телят, всі вони росли якісь добродушні, веселі і навіть, як мені здавалося, трошки насмішкуваті.