|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Юрій Осіпов
Великий день Павки Полумісяцева
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Е.Булатов та О.Васильєв
І тут тато на своїй машині приїхав. Він іноді заїжджає додому обідати. Бабуся розповіла йому про те, що я загубився і невідомо де пропадав. Тато все хитав головою, все не розумів і все питав, куди мене занесло. А мене не заносило, я сам туди втік.
Потім тато сказав, що мої пригоди всій родині спокою не дають. Буде спокійніше, якщо він мене з собою візьме.
– На машині? – не повірив я.
– Не в кишеню ж я тебе посаджу! – сказав тато, на мене подивився і похитав головою.
Ми поїхали. Я сидів і дивився то в переднє скло, то в бічне. Мимо бігли величезні будинки. Одні були прості. А інші з вивісками.
Я запитав тата про вивіски.
– Ти мені зараз не заважай! – сказав він. – Бачиш, машин кругом багато. Якщо ти будеш відволікати мене, то без пригод нам не обійтися!
– Пригод? – запитав я. – Яких?
– В аварію можемо потрапити. Ось і пригода! – сказав тато.
Вулиця все тяглася і тяглася. Їхали ми, їхали, а машин все більше навколо, вулиця все ширше.
– І як ти тільки на цій великій вулиці не заблукаєш! – сказав я татові. – Я трохи від свого будинку відійшов і те мало не заблукав!
Папа засміявся і сказав:
– Мені за день півтисячі таких вулиць проїхати треба!
– Тату, – запитав я, – а наше місто завжди було таке?
– Яке?
– Велике. Гарне!
– Ні, – сказав тато, – не завжди. Було воно колись і маленьким. Не було в ньому ані водопроводу, ані електричного світла, ані асфальтованих доріг, ані великих будинків.
– А що було? – запитав я, а сам подивився на тата.
Я хоч і знав, що він ніколи не обманює, але ж тато таке говорив, у що повірити ну ніяк не можна! Як це може бути, щоб в місті електричного світла не було? А як же тоді телевізор дивитися? Адже він від електрики працює.
А якщо великих будинків в місті немає, то де ж люди живуть? На вулиці, чи що?
– Ти мене обманув, що наше місто таке погане було? – запитав я тата.
– Ні, – сказав тато і дуже-дуже серйозно подивився на мене.
– А хто ж його зробив гарним?
– Люди! – сказав тато. – Оці самі люди, яких ти зараз на вулицях бачиш. Одні з них будували будинки. Інші провели електрику, водопровід, газ. Треті зробили автомобілі, тролейбуси, трамваї, метро. Четверті зробили меблі, телевізори, радіоприймачі.
– А ти? А мама?
– Я на автомобілі розводжу ліки по аптеках.
– Навіщо?
– Щоб, якщо людина захворіла, вона могла піти до аптеки й купити ліки.
– Зрозуміло, – сказав я, – а мама?
– А мама шиє одяг. Бачиш, які люди на вулицях ошатні! Це мама зі своїми подругами їх вдягнула.
Оце молодець наша мама! А я навіть і не знав, що люди нашого міста ходять в одязі, який пошила моя мама!
– А тепер наше місто завжди буде таким? – запитав я тата.
– Яким?
– Великим, гарним.
– Воно буде ще кращим! – сказав тато.
– Коли?
– Коли ви з Костиком виростете і теж працюватимете. Тоді ви зробите наше місто ще кращим!
Оце мені сподобалося. Мені так захотілося скоріше вирости. Адже я знаю, яке місто потрібно побудувати! Я біля кожного будинку поставив би три, ні, – по чотири, ні, – по п'ять кіосків з морозивом! І всі з ескімо та шоколадним.
Їздили ми з татом, їздили по місту. Я все дивився то в бічне скло, то в переднє.
– Ти не втомився? – запитав тато.
Я відповів, що ні, не втомився. Хіба можна втомитися, якщо навколо стільки цікавого! От тільки нудно мені: він усе мовчить, нічого не розповідає. Не можна так довго мовчати! У мене вже язик заболів від мовчання!
Тато розсміявся і почав мені розповідати. Спочатку він мені про дорогу розповів. Для чого на дорозі білі смуги намальовані. І як світлофор машинами командує – кому куди їхати. І чому на червоне світло рухатися не можна ані пішоходам, ані машинам.
Став я всі червоні світлофори видивлятися. Побачу і кричу татові:
– Туди не можна! Там – червоний!
Тато став нервувати.
– Помовч! – каже. – Я сам бачу!
А раптом не побачить? Раптом проїде на червоне світло? Що тоді буде?
Я кричати не став. Я тихо сиджу, дивлюся то у переднє, то в бічне і кажу:
– Ось знову червоний! І там червоний! І он там червоний!
Тато головою почав вертіти.
– Ти замовкнеш? – запитав він і повернувся до мене.
Тільки я хотів замовчати, прямо перед нами червоне світло загорілося. Тато загальмував. А ззаду щось як заскрипіло! А потім засвистіло.
– Ну ось! – сказав тато. – Потрапив все ж таки я з тобою в пригоду!
Підійшов до нас міліціонер. Руку до кашкету приклав – це він так з татом і зі мною привітався. Я теж з ним привітався – теж руку до своєї панамки приклав.
– Що ж ви так погано їздите? – запитав міліціонер в тата.
– Мій тато добре їздить! – сказав я. – Швидше за всіх!
Міліціонер подивився на мене. А потім знову сказав татові:
– Ви створили загрозу аварії!
Тато хотів щось відповісти, але я раніше встиг:
– Тато ніколи нікому не загрожує. Це Костя, мій брат, мені завжди загрожує!
Тато вийшов з машини. Став говорити з міліціонером. Напевно, міліціонеру сподобалося те, що розповів тато. Тому що він віддав татові його документи. А потім відчинив дверцята з мого боку і запитав мене:
– Теж, малюк, водієм хочеш стати?
– Ага! – сказав я.
– Тож тепер слухай тата, – сказав міліціонер. – Щоб потім пригод не було!
Поїхали ми.
Від'їхали трохи. Тато й каже:
– Ну, скажи спасибі, хороший міліціонер попався. Залишив тобі карбованця. На морозиво.
Я дуже здивувався. Я перший раз почув, що міліціонери залишають карбованці на морозиво.
І відразу придумав.
– А давай до іншого міліціонера під'їдемо. Може, і він дасть на морозиво. Для Кості!
Тато засміявся і нічого не сказав. Але до іншого міліціонера під'їжджати не став.
Їхали ми, їхали. Дивився я на вулицю, на будинки, на машини.
А потім відкрив очі, дивлюся – ніякої вулиці немає, і будинків немає. Тільки машини навколо стоять.
Тато поруч засміявся:
– Ну, – каже, – добре виспався?
Я запитав тата, де ми. Він відповів, що в гаражі.
– А чому в гаражі? – запитав я.
– Тому що мій робочий день скінчився! – сказав тато. Він узяв якісь папірці, сказав мені, щоб я не виходив з машини і пішов кудись.
Підійшов до нашої машини дядько. Великий. В кепці. І в чорному халаті.
– Ти хто – новий шофер? – запитав він у мене.
– Ага! – відповів я.
– Тоді давай знайомитися! – сказав він. – Мене звати Василь Григорович. Або просто – дядько Вася. А тебе?
– Павка! Полумісяцев! – відповів я.
– Син Івана Полумісяцева?
– Ага!
– Зрозуміло, – сказав дядько Вася. – Значить, Павло Іванович?
– Ні! – сказав я. – Мене тепер звуть Павка! А раніше бабуся звала Павликом!
Дядько Вася запитав, чим же мені колишнє ім'я не сподобалося.
Я йому пояснив, що воно мені дуже подобалося. І навіть тепер подобається. Але Павлик – маленький. А я вже великий. Тому Павка.
– Це вірно, – сказав дядько Вася. – Ти виріс зі свого імені!
Я дуже здивувався. І запитав дядька Васю, як це можна зі свого імені вирости.
– А так! – пояснив він мені. – Ось ти зі свого одягу виростаєш?
– Так, – сказав я.
І розповів, як мама стала приміряти мені штани та сорочки, і сандалі, які я минулого року носив. А вони мені не лізуть. Малі. І мама сказала, що я виріс із них.
– Отак і людина, – сказав дядько Вася. – Спочатку, в дитинстві, носить одне ім'я. А потім виростає та ім'я одержує велике, серйозне.
– А мені довго до великого імені рости? – запитав я.
Дядько Вася показав на свій халат і сказав:
– Як ось така робоча форма тобі саме в пору буде, так і велике ім'я до тебе прийде.
Подивився я на халат і зітхнув. Такий він великий, що якби я його одягнув, то заплутався б у ньому і, напевно, ніколи з нього не вибрався б.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова