|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Соф'я Прокоф'єва
Не буду просити пробачення!
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Муратова
Розділ перший
Жив на світі хлопчик Василько. У нього було дуже багато іграшок. Вони були всюди: і під столом, і за шафою. І навіть під ліжком.
Але якось вранці Василько прокинувся, і йому захотілося ще й коня-гойдалку:
– Хочу коня-гойдалку, – сказав Василько.
– Хочу коня-гойдалку! – закричав Василько.
– Хочу коня-гойдалку!! – затупав ногами Василько.
– Ну, синку, – сказала мама, – почекай трохи, зараз немає грошей.
– Еге, немає грошей! – з образою закричав Василько. – На цукор є. На котлети є. І на картоплю, і на моркву... А на найголовніше в тебе немає. Просто ти жадібна! Отак!
Тієї ж хвилини зі стуком прочинилося вікно і з вулиці увірвався холодний вітер. В обличчя Василькові вдарив колючий сніг.
Мама швидко зачинила вікно. Але все одно в кімнаті стало холодно, як на вулиці.
– Негайно попроси пробачення за свої грубі слова, – сказала мама.
– Не буду просити пробачення! – закричав Василько. Схопив пальто, шапку і втік з дому.
Розділ другий
Василько сидів у дворі на лавочці.
З неба падав густий сніг.
Василько не знав, що до його міста прийшли Великі Холоди. А Великі Холоди приходять кожного разу, коли хтось свариться з мамою.
Сніг усе йшов та йшов. Звідки тільки його набралося так багато на небі?
«Це дуже соромно – просити пробачення, – думав Василько. – Ні за що не буду. Краще додому не повернуся...»
Василько сидів, опустивши голову. Та раптом він побачив, що по двору бігає колами якийсь дивний дідусь. На дідусеві були теплі боти, зовсім не схожі на теплі боти. Пальто, зовсім не схоже на пальто. І хутряна шапка, зовсім не схожа на хутряну шапку.
– І чого це він так бігає? – здивувався Василько.
Скоро він зрозумів, у чому справа.
По двору колами як навіжений носився чорний кіт, і дідусь намагався його зловити. Було видно, що дідусь вже сильно втомився. Василькові стало його дуже шкода. А тут ще й цей чорний кіт, пробігаючи повз Василька, зупинився, подивився на нього і висунув яскравого рожевого язика.
– Дражниться! – ахнув Василько.
Він зіскочив з лавки і схопив кота за задні лапи. Кіт був слизький і мокрий. Але Василько міцно його тримав.
Тут підбіг дідусь. Він вихопив чорного кота з Василькових рук і швиденько засунув його за пазуху. Потім трохи віддихався і дуже ввічливо сказав:
– Дуже дякую, хлопче, що ти зловив цього кота. Я не простий дідусь. Я – Чарівник. І цей кіт теж чарівник. Ах, яка ж це легковажність з мого боку навчити цього кота чарам! Він тепер зовсім перестав мене слухатися. Нічого не хоче робити, хоче тільки все обертати на мишей. Він перетворив на мишу мій письмовий стіл – і з'їв його. Він перетворив на мишу моє ліжко – і з'їв його. А сьогодні вранці він перетворив на мишу двері моєї квартири, зловив її, проковтнув і втік на вулицю. Я вирішив піти до найстаршого Чарівника і порадитися, що мені робити.
Тут кіт став вовтузитися за пазухою в Чарівника й пищати:
– Все одно буду все-все перетворювати на мишей!
– Ну, мені треба поспішати, – стурбовано сказав Чарівник. Він нахилився до Василька і шепнув йому на вухо: – Поки цьому котові не спало на думку перетворити на мишу й мене. Правду кажучи, мені б це було дуже неприємно.
Чарівник кивнув Василькові і пішов до воріт, але раптом повернувся.
– Василько, – сказав Чарівник. – Я все ж таки дуже раджу тобі піти додому і помиритися з мамою.
– Пробачення просити! – обурився Василько. – Ото вже ні. Ні за що! Це соромно – просити пробачення!
– Але ж людина не може жити без мами, – знову сказав Чарівник.
– Подумаєш! – пробурмотів Василько. – А я собі, може, іншу маму знайду. Ще кращу.
Чарівник задумливо подивився на Василька.
– Ну що ж, спробуй, – тихо сказав він. – Я допоможу тобі в цьому, наскільки зможу. Подивимося, що з цього вийде.
Сніг пішов густо-густо, і Чарівника зовсім не стало видно.
Правду кажучи, Василькові зовсім не хотілося іншу маму. Адже його мама була взагалі не якась там мама. Це була ЙОГО мама. Ну, просто це була МАМА.
Але просити пробачення! Ото вже ні!
Василько ще трохи посидів на лавочці. Руки й ноги у нього задубіли. Але найгірше було, звичайно, носу. Адже люди не придумали для носа ні черевиків, ані рукавичок.
Ніс від холоду став твердим, як качан.
Василько сповз з лавки і пішов із двору. Коли він вже підходив до воріт, голосно заговорило радіо, великий чорний рупор на стовпі:
«Слухайте! Слухайте! Слухайте! Передаємо екстрене повідомлення!..»
Але вітер завив, закружляв і став забивати снігом чорний рупор. Голос з рупора залунав слабо й глухо:
«...Слухайте!.. Екстрене повідомлення!.. Людина посварилася з мамою! Людина посварилася з мамою! Ця біда сталася в нашому місті. І тепер у наше місто прийшли Великі Холоди! Громадяне, бережіть носи, вуха й пальці! Зачиняйте щільніше двері та кватирки. Увага! Увага!.. У наше місто прийшли Великі Холоди!..»
Але Василько цього вже не чув. Тільки старий горобець, який сидів на стовпі, насилу розібрав кілька слів. Він рознервувався, розбурчався і полетів до своєї горобчихи, сказати їй, щоб вона ні в якому разі не летіла з теплої труби. Адже вона не маленька і повинна розуміти: з Великими Холодами жарти погані.
Розділ третій
Василько йшов по вулиці і дивувався, чому так холодно. Адже ще вчора він гуляв без шапки.
На розі він побачив чудернацького собачку. Це була довга-предовга такса. Вона була схожа на ковбасу на чотирьох лапах. Василько навіть подумав, що для такого довгого собаки мало чотирьох лап. Йому б іще парочку посередині живота.
Таксу вела на мотузку тітонька в сірій шубці. І раптом ця тітонька, проходячи повз Василька, шепнула:
– Хочеш, я буду твоєю мамою?
Василько подивився на тітоньку і побачив, що ця тітонька дуже непогана. А головне, у неї такий гарний довгий собака.
Тітонька й собака стояли та чекали, що скаже Василько.
«Ну, вже якщо брати нову маму, то з собакою», – подумав він і тихо сказав:
– Гаразд.
Василько сказав це зовсім тихо. Він майже навіть і не сказав цього. Але тут загудів вітер-вітрисько. В обличчя Василькові вдарив холодний сніг.
Тітонька запахнула щільніше свою сіру шубку, схопила Василька за руку і швидко побігла по вулиці. При цьому вона промовляла:
– Давно хотіла такого синочка! Кучерявенького, кирпатенького!
Тітонька, довгий собака і Василько увійшли до під'їзду будинку. Але разом із ними до під'їзду залетів вітер-вітрисько. На сходах одразу стало холодно.
Тітонька, довгий собака і Василько мерщій побігли на другий поверх, увійшли до квартири.
– Ай-яй-яй!.. – закричала тітонька в сірій шубці і замахала сірими рукавами. – Ото вже я! Забула закрити кватирку! Що ж я наробила!..
І правда, кімната була зовсім не схожа на кімнату. На дивані – замет. Біля шафи – замет. На столі – гора снігу. У повітрі миготіли й кружляли сніжинки.
Довгий собака побіг по квартирі, потопаючи лапами в снігу.
– Нічого, нічого, синку, – сказала тітонька в сірій шубці. – Ми зараз усе приберемо.
Вона принесла тази й відра, і вони стали виносити сніг з кімнати. Але снігу було так багато, що його майже не поменшало. А тази й відра стали зовсім крижані. У Василька навіть заломило руки від холоду.
«Удвох ми цей сніг за все життя не винесемо, – з тугою подумав він. – От було б побільше таких мам. Ну хоча б чотири або п'ять».
Тільки-но він так подумав, як до кімнати увійшли ще чотири точнісінько такі ж самі тітоньки в сірих шубках. Зовсім однакові. Одна до одної. Василько від подиву впустив таз.
«Це мені одному стільки мам? – подумав він. – А може, це навіть добре, коли у людини стільки мам... Може, звикну?»
Усі тітоньки в сірих шубках почали швидко виносити сніг. Одна вигрібала сніг з-під дивана, друга вправно збивала бурульки з люстри. Замети стали швидко зменшуватися. Довгий собака вільно забігав по підлозі.
– Ну ось і все, синку! – хором сказали тітоньки в сірих шубках, і всі вони всміхнулися Василькові.
– Синочку, іди, я тебе поцілую! – лагідно покликала тітонька, що була ближче.
– Синочку, іди, я тобі витру носа! – сказала друга тітонька в сірій шубці.
– Синочку, ти забув випити риб'ячий жир! – сказала третя.
– Синочку, пограй поки з собакою, – сказала четверта.
– Синочку, зніми калоші! – промовила п'ята.
Усі вони міцно схопили Василька і стали тягти його в різні боки. Василькове пальто затріщало. Довгий собака тоскно загавкав.
Василько вирвався з їхніх рук і кинувся до передпокою. Тітоньки в сірих шубках, штовхаючи одна одну, кинулися за ним.
Вони наздогнали його в передпокої, оточили і заговорили ще швидше і всі разом. І вийшло ось що:
– Випий собаку!
– Пограй з калошами!
– Зніми ніс!
– Поцілуй риб'ячий жир!
Василько затулив вуха руками, вискочив на сходи та зачинив двері.
– Ото вже ні, – з жахом забурмотів він, – стільки мам людині не треба. Адже маму треба любити. А як їх любити всіх одразу? Заплутаєшся. Ні, не хочу я...
І тут все разом стихло. Тільки один жіночий голос за дверима співав пісеньку.
Розділ четвертий
По вулиці гуляв вітер. Вулиця була довга, і вітер теж був довгий.
Вітер став роздягати Василька: стягувати з нього шапку, віднімати шарф, закидати поли пальто.
Василько швидше звернув у провулок.
«Може, там не так холодно!» – подумав він.
Але ні! Варто було тільки Василькові звернути у провулок, як там одразу ж загув вітер-вітрисько і білим вихором закружляв сніг. Усі перехожі негайно підняли коміри і сховали носи в шарфи. Від цього їхні носи зробилися картаті й смугасті. А діти від холоду почали попискувати і перескакувати з ноги на ногу.
Василько зовсім зігнувся. Навіть затулив обличчя рукавом. Так він ішов-ішов і налетів прямо на продавщицю морозива і на її чудовий блакитний ящик на коліщатах.
– Морозиво! Морозиво! Вершкове! Шоколадне! Пломбір у стаканчику!.. – кричала продавщиця гарним голосом.
Василько подивився на неї і одразу ж зрозумів, що це дуже гарна продавщиця морозива. Добра і весела.
Він подумав:
«А добре, коли мама ходить по квартирі та весь час каже «Вершкове! Шоколадне! Пломбір у стаканчику!»
Василько підійшов до продавщиці ближче. Але вітер-вітрисько був уже тут як тут. Він тепер ні на крок не відставав від Василька.
Вітер-вітрисько став кружляти навколо Василька і продавщиці морозива і посипати їх колючим снігом.
– Матінко! – закричала продавщиця, тупаючи ногами і дмухаючи на пальці. – Хто ж це у такий холод буде моє морозиво їсти?
– Ви... хочете... стати моєю... – прошепотів Василько.
– Твоєю мамою? Так! – радісно сказала продавщиця морозива, ніби тільки цього й чекала. Вона навіть припинила дмухати на пальці. Одразу було видно, що зраділа. – Хочу, хочу мамою! Хоч зараз!
Продавщиця присіла навпочіпки біля Василька і уважно подивилася йому в очі.
– Тільки, може, ти мене через морозиво мамою хочеш? – запитала вона. – Прикро мені це.
Василькові стало дуже соромно. Він позадкував від неї і побіг геть повз засипаний снігом паркан.
– Вершкове! Шоколадне! Пломбір у стаканчику! – почув він за спиною.
Але Василькові здалося, що голос у продавщиці став якийсь сумний. Це була розумна продавщиця морозива, і вона, звичайно, одразу ж усе зрозуміла.
– Ні, так не можна маму вибирати, – вирішив Василько. – І за цукерки не можна. І за квитки у кіно... Але додому я все одно не піду. Не буду просити пробачення.
Тут з неба повалив такий густий сніг, що нічого не стало видно. Василькове пальто стало білим. І весь Василько став білим. На віях і бровах поналипало снігу.
Василько довго йшов по довгих вулицях і провулках, сам не знаючи куди.
«Зайду до якогось будинку, погріюся, – подумав Василько. – Хоч на сходах постою».
Але будинків не було видно і нічого не було видно. Тільки великі білі сніжинки кружляли перед очима, і від них паморочилося в голові. А мороз не давав стояти на місці. Щоб хоч трохи зігрітися, Василько побіг бігом.
Так він біг-біг та раптом налетів на велике дерево. Василько озирнувся. Навколо стояли білі дерева.
Розділ п'ятий
– Заблукав! – прошепотів Василько. – До лісу потрапив!
У лісі було ще холодніше, ніж у місті.
Вітер-вітрисько назметав величезні кучугури. Василько був такий маленький, а кучугури такі великі.
Він пішов кудись між кучугурами.
«Добре, якщо я з лісу йду, – подумав Василько. – А якщо до лісу? Тут і запитати нема кого. Самі лисиці та ведмеді. Тому треба йти. Може, я по своїх слідах з лісу виберусь?»
Василько зупинився і став озиратися. Але його слідів уже не було. Вітер-вітрисько їх снігом заніс.
Стояти на місці було холодно. А йти вперед – ще більше заблукаєш.
Василькові стало страшно. А від страху ще холодніше.
Раптом з-за кучугури вийшла велика руда Лисиця.
Василько одразу побачив, що це не звичайна лисиця, не така, як у зоопарку.
Лисиця подивилася на Василька, а Василько подивився на Лисицю. Очі у Лисиці блиснули.
– Мені б гарного синочка, – раптом сказала вона. – Я Лисиця-красуня, а синочка у мене немає.
– Розмовляє! – здивувався Василько.
Він би, напевно, ще більше здивувався б, якби йому не було так холодно. Василько вже так замерз, так замерз, що в нього все здивування замерзло.
А руда Лисиця стала навколо нього ходити та вертіти своїм гарним хвостом. Навколо лапи хвіст оберне – манжет виходить. Чи то на шию покладе – хутряний комір пухнастий.
– Якби у мене був синочок, я б кашки зварила... – сказала Лисиця, дивлячись убік.
«Може, піти до неї ненадовго? – трясучись від холоду, подумав Василько. – Зігріюся та каші поїм.»
А Лисиця ніби здогадалася, про що Василько думає.
– От і добре, моє лисенятко. Зараз ми з тобою дров наберемо. Простягни руки, а я буду дрова накладати. Полінця, дрівця, деревинця, палички, трісочки, гілочки!.. – заспівала Лисиця.
Лисиця такий оберемок дров навалила, що Василькові довелося верхню гілку підборіддям підтримувати.
– Тепер підемо, мій синочку, – сказала Лисиця. – Півдороги ти дрова понесеш, півдороги – я. Он біля тієї берізки якраз півдороги й буде.
Дійшли вони до берези.
– Ох, синку, – зітхнула Лисиця, – я помилилася. Півдороги не тут, а біля того старого дуба. Неси далі.
Доніс Василько дрова до старого дуба, а Лисиця каже:
– Ні, синочку, півдороги он біля тієї сосни. Неси далі.
Ледве добрів Василько до сосни. Дрова важкі, тягнуть донизу. Ось-ось руки відірвуться.
– А ось вже й моя хатка, – засміялася Лисиця. І дійсно, стоїть під сосною руда Лисиччина хатка. Руді двері у ній. Рудий дах. Вікна й димар теж руді.
– Навіщо ти мене обдурила? – сказав Василько тремтячим голосом. – Я б і так тобі дрова до хати доніс.
Зніяковіла Лисиця, лапою морду потерла.
– Пробач мені, синку. Не буду більше тебе обманювати. Підемо, будемо кашу варити.
Василько втягнув дрова до хати, скинув біля печі.
Хата у Лисиці стара. Вітрисько в усі щілини лізе, сніг тягне.
Стала Лисиця в рудій каструлі кашу варити. Закипіла каша. Застрибали по ній смачні бульбашки. Теплом від неї повіяло.
Зачерпнула Лисиця повну ложку каші, подула на неї і сунула до рота.
– Ні, не зварилася ще, – облизнулась Лисиця.
Помішала кашу – знову покуштувала. Куштує Лисиця кашу, куштує. Зачерпне повну ложку, з'їсть, облизнеться та все й каже:
– Не готова... Не зварилася...
Зазирнув Василько до каструлі, а в ній вже дно видно. Усю кашу Лисиця з'їла.
Затулила вона морду хвостом. Присоромилася.
– Ох, синку, знову я тебе обманула. Ну нічого я з собою вдіяти не можу! Скільки не намагаюся, не можу жити без обману. Такий вже у мене характер.
Василько мало не заплакав від образи:
– А ще мамою хочеш бути! Ти думаєш, легко бути мамою? Та хіба мама обманює? Не вийде з тебе мами! Ось!
– Так... – сумно сказала Лисиця. – Мабуть, не вийде з мене мами.
Василько скотився з ґанку і побіг геть від Лисиччиної хатки прямо по снігу.
«Дурень я, – подумав Василько. – Адже я тоді одразу зрозумів, що ніякої іншої мами собі не знайду. Адже я ні до якої іншої не звикну. Але пробачення просити все одно не буду. Без мами житиму.»
А вітер-вітрисько став Василька лякати. Не розібрати, що каже, проте все одно страшно.
– У-у-у... – каже вітер. – Пш-ш-ш...
Василько весь зігнувся. Комірець підняв. Руки в рукави сунув. Раптом затріщали гілки, і з кущів вилізла гора хутра та шерсті. У гори було два маленькі ока і чотири великі лапи. Василько одразу ж здогадався, що це Ведмедиця.
– Маму шукаєш, чи що? – запитала Ведмедиця гучним голосом.
– Ні, ні, – сказав Василько. Зуби у нього так і стукотіли від холоду. – Є у мене мама, є...
– А то йди до мене в синочки. У мене квартира велика, гарна. Нащо мені, самотній, така?
– А не в синочки можна? – прошепотів Василько. – Ну, просто так, у гості.
– Ну ходімо, – погодилася Ведмедиця. – Погодую тебе та спати покладу.
Поплентався Василько за Ведмедицею.
– Ти ноги у мої сліди став, йти легше буде, – порадила Ведмедиця.
А сліди у Ведмедиці глибокі, як ями. Сунув Василько туди ногу – нога провалилася.
– Ось ми й вдома, – сказала нарешті Ведмедиця.
Дивиться Василько. Та хіба ж це будинок? Великий замет, а внизу чорна діра та хід вглиб під землю. Поліз Василько за Ведмедицею.
– Це у мене коридор, – каже вона. – А тут ще кімната. Заходь, не соромся.
Василько загорнув пальтечко, скорчився у кутку. Ведмедиця відрізала великий шматок хліба та полила його медом золотим.
Потік мед по хлібу. Василько з одного боку відкусить, а мед з іншого боку тече. Василько мерщій його злиже, а мед знов крапає.
А Ведмедиця привалилася хутряною спиною до стіни і почала позіхати.
– А-а-аф!.. – позіхала Ведмедиця. – Яка цього року зима рання!..
Вона так широко роззявала пащу, що Василькові навіть страшно стало. Ох яка паща, і зубів скільки!
Помітила Ведмедиця, що Василько боїться, стала морду лапою затуляти. Добра, мабуть, Ведмедиця.
Василько з'їв хліб із медом. Руки у нього стали липкі, очі почали злипатися. Чи то він їх медом вимарав, чи то просто спати захотілося.
Дивився, дивився Василько на Ведмедицю і теж почав позіхати.
– Хр-р-р!.. – захропіла раптом Ведмедиця, повалилася на бік і заснула. І стала знову вся як гора хутра. Де що – не розбереш.
– Ведмедицю, Ведмедицю, прокинься! – в розпачі закричав Василько. – Що я сам робитиму?
– Га? Що? – сонно запитала Ведмедиця. – Спи, спи, хлопчику. Ми тепер довго спати будемо. До весни... – та знову захропіла.
– Як це – до весни? – закричав Василько. – Я не хочу так довго спати!
Він став тягти Ведмедицю за волохатий бік. Але Ведмедиця не поворухнулася.
– Ось бачиш, – докірливо прошепотів Василько. – А моя мама завжди спочатку мене вкладе, а потім сама лягає. І не буде вона всю зиму спати.
Василькові стало страшно сидіти біля сплячої Ведмедиці.
«Що ж мені тут до весни сидіти? Не хочу!» – подумав Василько і виліз із ведмежої квартири.
Розділ шостий
А в лісі вже ніч настала. Кучугури, такі високі – чорно від них у лісі.
Василько по пояс провалився в сніг, ледве врятувався. Дивиться, а калош немає. Де вони? Зняв їх замет з Василькових ніг і сховав. Став Василько в заметі нишпорити руками – калоші шукати. А замет рукавиці з рук стягнув і сховав.
Зовсім вже замерзає Василько. Поповз він по снігу. Добрався до високої ялинки.
– Ялинко, Ялинко! – зашепотів Василько. – Бачиш, я в лісі, без мами. Укрий мене гілками.
Заскрипіла стара Ялинка, підняла гілки. Заповз під них Василько, притулився спиною до стовбура. Стиснувся в комочок, затих. Опустила Ялинка зелені лапи, прикрила ними Василька.
– Яка ти колюча, – прошепотів Василько. – А у моєї мами жодної колючечки.
Проте Великі Холоди не дали Василькові спокій. Під Ялину пролізли. По землі стеляться. Пробираються між найменшими колючечками.
Загула Ялинка своїми гілками. Наче не гілки у неї, а сурми.
«Кличе когось!» – подумав Василько.
Знову засурмила Ялинка.
Тут розсунулися гілки, і хтось тепло-тепло подихав на Василька. Василько подивився і побачив велику кінську морду і сумне кінське око.
– Холодно, холодно, – зашепотів Василько. – Ще подихай на мене.
– Замерз, – з острахом сказав Кінь. – А ну, вилазь, хлопчику! Сідай на мене скоріше. Пропадеш тут.
Насилу Василько видерся на Коня – руки від холоду не гнуться. Пішов Кінь між деревами. А Василько руки й обличчя в гриву йому сховав і очі заплющив.
Прийшов Кінь до свого Кінського будинку. Піднявся на ґанок і зайшов до кімнати.
Будинок у Коня був великий і гарний, але зовсім порожній. Меблів у ньому ніяких не було, тільки в кутку лежала велика купа сіна. Василько подивився на Коня і побачив, що це дуже старий і сумний Кінь. У нього були сумні очі, а на лобі сумна біла пляма.
– Їсти хочеш? – сумно запитав Кінь.
– Мені холодно, – сказав Василько.
Кінь поклав Василька на сіно і вкрив старою попоною. Він підтикнув сіно з усіх боків, але Василько все одно не зігрівся.
– А хіба коні живуть у лісі? – запитав Василько.
Кінь сумно похитав головою.
– Я жив у колгоспі, – сказав він. – Але потім колгосп купив трактор, і я побачив, що я їм більше не потрібен. Тоді я пішов до міста. Я найнявся на роботу до пекарні. Почав розвозити по булочних хліб та смачні булки. Але директор пекарні купив вантажівку, і я побачив, що я їм теж не потрібен. Тоді я пішов до лісу і побудував цей будинок. Але я, мабуть, скоро помру. Навіщо жити, якщо ти нікому не потрібен?
«А я комусь потрібен... – подумав Василько. – Я мамі потрібен.»
Кінь відвернувся. Напевно, він не хотів, щоб Василько бачив, які у нього сумні очі.
– На мене ніхто не чекає... Ніхто про мене не думає... Ніхто не хвилюється... – тихо та сумно бурмотів Кінь.
«А про мене хвилюється мама, – подумав Василько. – Ну звичайно, мама хвилюється. Вона ж не знає, де я. Вона, напевно, місця собі не знаходить. Вона. Мама. Моя мама».
– Конику, гарний Конику, – сказав Василько і заплакав. – Будь ласка, скоріше відвези мене додому. До мами. Тому що моя мама хвилюється!
Кінь подивився у вікно і похитав головою.
– Подивися, як мете сніг. Послухай, як виє вітер. Ніколи не було такої жахливої ночі в нашому лісі. Ти замерзнеш. Я не довезу тебе живим додому. Давай краще почекаємо до ранку.
– Ні, сьогодні! Ні, прямо зараз! – плакав Василько. – Моя мама хвилюється!
– Ну, не плач, – сказав Кінь. – Якщо так, я постараюся відвезти тебе до мами.
Василько сів на Коня, і Кінь обережно зійшов з ґанку.
Завірюха так і кинулася їм назустріч. Завила, оточила їх крижаним кільцем. То праворуч, то ліворуч, то попереду стовпом завиває сніг, кидає в обличчя, в очі. Не хоче випустити їх із лісу.
Кінь ішов дуже повільно. Він ледве брів, і все хитався з боку на бік, і спотикався.
– Що з тобою? Ти захворів? Ти не помреш? – злякався Василько.
– Ні, мені просто дуже-дуже сумно, – відповів Кінь. – Я весь час думаю, що я нікому не потрібен.
– Ні, ні, Конику! Це неправда! – закричав Василько. – Ти дуже потрібен! Ти дуже мені потрібен. Без тебе я б загинув у цьому лісі. Я не можу взяти тебе мамою тому, що у мене вже є моя улюблена мама. Але ти завжди будеш моїм найбільшим другом.
Кінь підняв голову і побіг швидше. Мабуть, у нього стало трохи веселіше на душі.
Кінь добіг до міста.
А в місті в усіх будинках вікна були темні. Тому що всі діти та їхні мами вже спали.
На одній з вулиць Василько побачив Чарівника, який втомлено крокував, тримаючи в руках чорного кота.
Чарівник побачив їх і дуже зрадів.
– Стійте! Стійте! – закричав він. – Усі трамваї вже сплять у своїх трамвайних парках. Усі тролейбуси теж сплять у своїх тролейбусних парках. Будь ласка, підвезіть мене, адже нам по дорозі.
– Будь ласка, – сказав Кінь. Чарівник сів на Коня ззаду Василька і обхопив його рукою.
– Додому, до мами? – запитав Чарівник.
– Так, – сказав Василько.
Тільки тут Василько помітив, що стало набагато тепліше, перестав дути вітер-вітрисько. Сніг скрізь танув. У темряві дзюркотіли невидимі струмки.
– Ну, а вам допоміг старший Чарівник? – запитав Василько.
– Так, – відповів Чарівник. – Усе виявилося дуже просто. Дивно, як я сам до цього не додумався. Ми разом із старшим Чарівником перетворили на мишей одразу всі речі, які були у нього в квартирі. І всі ці миші накинулися на мого кота. Миша-чайник почала бризкати на нього окропом. Миша-пилосос почала чистити йому шерсть. Миша-праска прасувати йому хвоста. Миша-солонка почала його солити. А миша-зубна-щітка почала чистити йому зуби. Врешті-решт вони так його замучили, що він дав чесне котяче слово більше нікого не перетворювати на мишей. Хіба що дуже попросять.
– А може, ви й мене на когось перетворите? – сумно сказав Кінь.
– На мишу? – швидко запитав кіт, звішуючись із руки Чарівника. – Я знаю, що бувають коні мишачого кольору.
– Не хочу, – понуро сказав Кінь. Далі всі вже їхали мовчки, ніхто більше не розмовляв. Василько притулився до грудей Чарівника.
Раптом Василько побачив, що в одному будинку світиться вікно. Це був, звичайно, Васильків будинок. І це вікно світилося, звичайно, у Васильковій кімнаті.
Василько зіскочив з Коня, обняв його за шию і прошепотів йому на вухо:
– Нікуди не йди, чуєш? Я зараз.
І він бігцем кинувся додому.
Двері відчинила йому мама. Вона була дуже бліда, а очі в неї були заплакані.
– Що ж ти так довго гуляєш? – запитала вона. – Це жахливо, ну хіба можна...
Василько кинувся до неї.
– Мамусю! – закричав він. – Пробач мені!
І тут він побачив, як це легко – просити пробачення. Як це просто, і добре, і навіть смачно просити пробачення.
Мама поцілувала Василька, і одразу стало тепло-тепло, тому що цієї ж хвилини Великі Холоди пішли з міста.
– Мамо, – сказав Василько, – там у нас у дворі такий гарний Кінь. Він мій друг. Можна, я приведу його додому?
– Можна, – сказала мама.
– Він у нас буде жити. Добре?
– Добре, – сказала мама. – Тільки не знаю, чи йому сподобається. Звичайно, сіна та вівса ми десь дістанемо. Але чи сподобається йому їздити в ліфті? А пішки підніматися на п'ятий поверх йому буде важко.
Василько побіг у двір і побачив біля дверей дерев'яного коня-гойдалку з білою плямою на лобі.
Кінь-гойдалка погойдувався і усміхався.
– Тебе перетворив Чарівник? – запитав Василько.
Дерев'яний кінь кивнув головою.
Василько схопив його рукою під живіт і побіг з ним додому. Вдома він обійняв маму, поцілував її і потерся об маму носом.
А потім Василько ліг спати.
Мама загасила світло.
А поруч у темряві тихо гойдався дерев'яний кінь-гойдалка і усміхався.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова