Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Павло Бажов

Малахітова скринька

Ілюстрації – В.Назарук
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою

Сторінки   1    2    3

Повернулася Танюшка – перед нею приміщення, якого вона зроду не бачила. Чи то церква, чи то що. Височенні стелі на стовпах з чистого малахіту. Стіни теж у зріст людини малахітом викладені, а з верхнього карнизу – малахітовий візерунок. Прямо перед Танюшкою, як от у дзеркалі, стоїть красуня, про яких тільки в казках кажуть. Волосся як ніч, а очі зелені. І вся вона прикрашена коштовним камінням, а сукня на ній з зеленого оксамиту з переливом. І так ця сукня пошита, як от у цариць на картинах. На чому тільки тримається. З сорому б наші заводські згоріли на людях таке вдягнути, а ця зеленоока стоїть собі спокійнісінько, ніби так і треба. Людей в тому приміщенні повно. По-господському вдягнені, і всі в золоті та нагородах. У кого спереду навішено, у кого ззаду нашито, а у кого й з усіх боків. Мабуть, найвище керівництво. І баби їхні тут же ж. Теж голорукі, гологруді, камінням обвішані. Тільки де їм до зеленоокої! Жодна не годна їй і у слід ступити.

Поруч із зеленоокою якийсь білявчик. Косоокий, вуха пеньками, як є – заєць. А одежина на ньому – розуму запаморочення. Цьому золота мало здалося, тож він, бач, на взуття каміння начепив. Та такі великі, що, може, за десять років один такий знайдуть. Одразу видно – заводчик це. Лопотить щось той заєць до зеленоокої, а вона хоч би бровою повела, ніби його зовсім немає.

Танюшка дивиться на цю пані, дивується на неї та тільки тут помітила:

– Адже камінці на ній таткові! – зойкнула Танюшка, і все пропало.

А жінка та сміється:

– Не додивилася, доню! Не сумуй, з часом додивишся.

Танюшка, звичайно, питає – де це таке приміщення?

– А це, – каже, – царський палац. Ті самі палати, що тутешнім малахітом оздоблені. Твій покійний батько його добував.

– А це хто в таткових уборах, і хто цей з нею заєць?

– Ну, цього не скажу, сама згодом дізнаєшся.

Того ж дня, як прийшла Настасія додому, ця жінка збиратися в дорогу стала. Вклонилася низенько господині, подала Танюшці вузлик з шовками та бісером, потім дістала ґудзика маленького. Чи то він зі скла, чи то з дурмашка на просту грань оброблений.

Подає його Танюшці та й каже:

– Прийми-но, доню, від мене пам'ятку. Як щось забудеш по роботі, або важке щось трапиться, поглянь на цей ґудзик. Тут тобі відповідь і буде.

Сказала так та й пішла. Тільки її й бачили.

Малахітова скринька

З того часу Танюшка і стала майстринею, а вже дозріла, зовсім дівчиною на виданні виглядає. Заводські хлопці об Настас'їні віконця очі обмозолили, а підступити до Танюшки бояться. Бач, неласкава вона, невесела, тож і за кріпосного хіба вільна піде? Кому ж схочеться хомута вдягати?

У панському будинку теж дізналися про Танюшку через майстерність її. Підсилати до неї стали. Лакея, когось трохи справнішого, вдягнуть по-панському, годинника з ланцюжком дадуть і підсилають до Танюшки, ніби за якоюсь справою. Гадають, чи не зазіхне дівка на такого молодця. Тоді її й приборкати можна. Проте нічого не виходило. Скаже Танюшка що по ділу, а інші розмови того лакея – без уваги. А як набридне, то ще й насміхається:

– Іди-но, любий, іди! Чекають. Бояться, мабуть, як би в тебе годинник потом не вкрився і ланцюжок не помідів. Бач, без звички як ти його треш.

Ну, лакею або іншому панському служці ці слова – як собаці окріп. Біжить, наче ошпарений, фурчить про себе:

– Хіба це дівка? Статуя кам'яна, зеленоока! Таку ще знайдемо!

Бурмотить, а самого вже кортить. Кого пошлють, забути не може Танюшчину красу. Наче зачарованого до того місця тягне – хоч мимо пройти, у віконце подивитися. По святах мало не в усього заводського холостого люду справи на тій вулиці. Дорогу біля самих віконець проторували, а Танюшка і не дивиться.

Сусідки вже стали Настасію корити:

– Що це у тебе Тетяна дуже високо себе повела? Подружок у неї немає, на хлопців дивитися не хоче. Царевича-королевича чекає чи у Христові наречені готується?

Настасія на ці докори тільки зітхає:

– Ох, бабоньки, і сама не відаю. І так у мене дівка мудрована була, а ця відьма проходяща вкрай її зіпсувала. Станеш їй говорити, а вона втупиться у свого чаклунського ґудзика і мовчить. Так би і викинула цього проклятого ґудзика, та по роботі він їй потрібен. Як шовку змінити чи що, так у ґудзика й дивиться. Казала і мені, та в мене, видно, тупі очі стали, не бачу. Налупила б дівку, та, бач, вона у нас робітниця. Вважай, її роботою тільки й живемо. Думаю-гадаю та й заплачу. Ну, тоді вона скаже: "Мамонько, адже я знаю, що тут моєї долі немає. То й ні до кого не залицяюся і на ігрища не ходжу. Нащо даремно людей в тугу вганяти? А що під віконцем сиджу, то моя робота того вимагає. За що на мене нарікаєш? Що я поганого зробила?" От і скажи їй!

Ну, жити все ж таки краще стали. Танюшчино рукоділля в моду пішло. Не те що в заводі або в нашому місті, по інших місцях про нього дізналися, замовлення надсилають і гроші платять чималі. Сильному чоловіку годиться стільки заробити. Тільки тут біда їх і пристигла – пожежа трапилася. А вночі справа була. Пригон, завозня, кінь, корова, снасть усяка – все згоріло. З тим тільки й залишилися, в чому вискочили. Скриньку, однак, Настя винесла, встигла-таки. На другий день і каже:

– Видно, прийшов край – доведеться продати скриньку.

Сини в один голос:

– Продавай, мамонько. Не продешеви тільки.

Танюшка крадькома на ґудзика подивилася, а там зеленоока махає – нехай продають. Гірко стало Танюшці, а що поробиш? Все одно піде таткова пам'ятка цій зеленооцій. Зітхнула й каже:

– Як продавати, то продавати. – І навіть не стала на прощання те каміння дивитися. Та й те – у сусідів притулилися, де тут розкладатися?

Придумали так – продати, а купці вже тут як тут. Хто, може, сам і пожежу влаштував, щоб скринькою заволодіти. Теж, кажуть, люди-нігті – додряпаються! Бачать – хлопці підросли – більше дають. П'ятсот там, сімсот, один до тисячі дійшов. По заводу гроші чималі, можна на них обжитися. Ну, Настасія запросила все ж таки дві тисячі. Ходять, значить, до неї, приміряються. Накидають помаленьку, а самі один від одного ховаються, змовитися між собою не можуть. Бач, шматок – від такого жодному відступитися неохоче. Поки вони так ходили, в Польову і приїхав новий прикажчик.

Колись вони – прикажчики – подовгу сиділи, а в ті роки якось вони часто мінятися почали. Смердючого цапа, який за часів Степана був, старий пан на Крилатовське за сморід відставив. Потім був Підсмажений Зад. Робітники його на болванку насадили. Тут заступив Север'ян Убивець. Цього знов Господиня Мідної гори в пусту породу перекинула. Там ще двоє-троє якихось були, а потім і приїхав цей.

Він, кажуть, з чужинних земель був, всякими мовами ніби говорив, а по-нашому – гірше. Чисто вимовляв одне слово – пороти. Звисока так, з розтяжкою – по-ро-о-ти. Про яку нестачу йому заговорять, одне кричить: пороти! Його Поротею і прозвали.

Насправді цей Поротя не дуже поганий був. Він хоч кричав, а народ на катовище не ганяв. Тамтешнім мерзотникам зовсім і діла не стало. Зітхнув трохи люд при цьому Пороті.

Тут, бач, справа в чому. Старий пан тої пори зовсім слабий став, ледве перебирав ногами. Він і надумав сина одружити з якоюсь там графинею, чи що. Ну, а у цього молодого пана була коханка, і він до неї велику прихильність мав. Що робити? Ніяково все ж таки. Що нові свати скажуть? От старий пан і став умовляти ту жінку – синову коханку – за музику заміж. У пана ж цей музика служив. Хлопців музиці навчав і, таке, мові іноземній трошки, як годиться за їхнім становищем.

– Нащо, – каже, – тобі так жити, не по-людські, виходь-но ти заміж. Приданого тобі дам, а чоловіка прикажчиком у Польову пошлю. Там справу налагоджено, нехай тільки міцно людей тримає. Вистачить, мабуть, на це тямки, дарма хоч і музика. А ти з ним краще-кращого проживеш у Польовій. Перша людина, можна сказати, будеш. Шана тобі, повага від усякого. Чим погано?

Бабця ладна до згоди виявилася. Чи то вона в розладі з молодим паном була, чи то хитрість замислила.

– Здавна, – каже, – про це мріяла, та, так би мовити, не насмілювалася сказати.

Ну, музика, звичайно, спершу вперся:

– Не бажаю, – дуже про неї лиха слава, шльондра вона.

Тільки пан – дядько хитрий. Недарма заводи нажив. Швидко обламав цього музику. Налякав, або улестив, або ж напоїв – їхня справа, тільки незабаром весілля справили, і молоді поїхали в Польову. Так от Поротя і з'явився в нашому заводі. Недовго тільки прожив, а так – що даремно казати – людина не погана. Потім, як Півтори Харі замість його заступив – зі своїх заводських, так шкодували навіть за цим Поротею.

Приїхав з дружиною Поротя якраз о тієї пори, як купці Настасію улещували. Поротина жінка теж була з себе видна. Біла та рум'яна – одне слово, коханка. Мабуть худу ж би не взяв пан. Теж, мабуть, вибирав! Ось ця Поротина дружина і почула – скриньку продають. "Дай-но, – міркує, – подивлюся, може, справді варта чого." Швиденько зібралася і приїхала до Настасії. Адже їм конячкі заводські завжди готові!

– Ну-бо, – каже, – люба, покажи, які такі камінчики продаєш?

Настасія дістала скриньку, показує. У Поротиної баби аж очі забігали. Вона в Сам-Петербурзі виховувалася, в різних країнах з молодим паном бувала, поняття в цих речах мала. "Що ж це, – думає, – таке? У самої цариці таких прикрас немає, а тут диви – у Польовій, у погорільців! Тільки б не зірвалася покупочка".

– Скільки, – питає, – просиш?

Настасія каже:

– Дві тисячі хотіла б узяти.

– Ну, люба, збирайся! Поїдемо до мене зі скринькою. Там гроші отримаєш сповна.

Настасія, однак, на це не подалася.

– У нас, – каже, – такого звичаю немає, щоб хліб за черевом ходив. Принесеш гроші – скринька твоя.

Пані бачить – он яка жінка, – жваво крутнулася за грошима, а сама наказує:

– Ти вже, люба, не продавай скриньку.

Настасія відповідає: – Це будь упевнена. Від свого слова не відмовлюся. До вечора чекатиму, а далі моя воля.

Поїхала Поротина жінка, а купці й набігли всі разом. Вони, бач, стежили. Питають:

– Ну, як?

– Продала, – відповідає Настасія.

– За скільки?

– За дві, як призначила.

– Що ти, – кричать, – розуму збулася, чи що! В чужі руки віддаєш, а своїм відмовляєш! – І давай-но набавляти ціну.

Ну, Настасія на цю вудку не клюнула.

– Це, – каже, – вам звична справа в словах крутитися, а мені не доводилося. Обнадіяла жінку, і кінець розмові!

Поротина жінка швиденько обернулася. Привезла гроші, передала з рук на руки, підхопила скриньку і гайда додому. Тільки на поріг, а назустріч Танюшка. Вона, бач, кудись ходила, і весь цей продаж без неї був. Бачить – пані якась зі скринькою. Втупилася на неї Танюшка – мовляв, не та ж, яку тоді бачила. А Поротина дружина ще більше вп'ялася.

– Що за мара? Чия така? – питає.

– Дочкою люди звуть, – відповідає Настасія. – Сама як є спадкоємиця скриньки, що ти купила. Не продала б, якби не прийшов край. Змалку любила цими уборами гратися. Грає та нахвалює – як від них тепло та добре. Та що про це говорити! Що з воза впало – те пропало!

– Дарма, люба, так думаєш, – каже Поротина жінка. – Знайду я місце цим камінцям. – А про себе думає: "Добре, що ця зеленоока сили своєї не знає. Покажись така в Сам-Петербурзі, царями б вертіла. Треба – щоб мій дурник Турчанінов її не побачив".

З тим і розійшлися.

Поротина дружина, як приїхала додому, похвалилася:

– Тепер, друг люб'язний, мені не те що ти, а й Турчанінов не потрібен. Будь що – до побачення! Поїду до Сам-Петербургу або, того краще, за кордон, продам скриньку і таких чоловіків, як ти, дві дюжини куплю, коли потреба станеться.

Похвалилася, а показати на собі покупку все ж таки хочеться. Ну, як – жінка! Метнулася до дзеркала і першим ділом наголовник прилаштувала. – Ой, ой, що таке! – Сили немає – крутить і дере волосся. Ледве вивільнила. А кортить. Одягла сережки – трохи мочки не розірвала. Палець у перстень сунула – закувало, ледве з милом стягла. Чоловік сміється: не таким, видно, носити!

А вона думає: "Що за штука? Треба до міста їхати, майстрові показати. Піджене як треба, тільки б каміння не підмінив."

Сказано – зроблено. На другий день зранку поїхала. Адже на заводській трійці недалеко. Дізналася, який найнадійніший майстер, – і до нього. Майстер старий-престарий, а свою справу добре знає. Оглянув скриньку, питає, в кого куплено. Пані розповіла, що знала. Оглянув ще раз майстер скриньку, а на камені не подивився.

– Не можу, – каже, – що хочеш давайте. Не тутешніх це робота майстрів. Нам незручно з ними змагатися.

Пані, звичайно, не зрозуміла, в чому тут хитромудрість, фуркнула і побігла до інших майстрів. Тільки всі як змовилися: обдивляться скриньку, помилуються, а на камені не дивляться і від роботи навідріз відмовляються. Пані тоді пішла на хитрощі, каже, що цю скриньку з Сам-Петербургу привезла. Там все і робили. Ну, майстер, якому вона це плела, тільки розсміявся.

– Знаю, – каже, – в якому місці скриньку зроблено, і про майстра багато чув. Змагатися з ним усім нашим не по силах. На одного тільки той майстер підганяє, іншому не підійде, що хочеш роби.

Пані і тут не зрозуміла всього, тільки те й зрозуміла – справа негаразд, бояться якогось майстра. Пригадала, що стара хазяйка казала, ніби донька любила ці убори на себе одягати.

"Чи не на цю зеленооку підганялися? От біда!"

Потім знову міркує собі:

А мені що! Продам якійсь багатій дурепі. Нехай мається, а грошики у мене будуть!" З цим і поїхала в Польову.

Приїхала, а там новина: звісточку отримали – старий пан наказав довго жити. Хитренько з Поротею він все влаштував, а смерть його перехитрила – взяла і стукнула. Сина так і не встиг одружити, і він тепер повним господарем став. Через деякий час Поротина дружина отримала листа. Так і так, моя люб'язна, як вода спаде, приїду на заводах показатися та тебе заберу, а музику твого якось здихаємося. Поротя про це дізнався, шум-крик підняв. Прикро, бач, йому перед людьми. Як-ніяк прикажчик, а тут он що – дружину відбирають. Сильно випивати став. Зі службовцями, звичайно. Вони і раді старатися задарма. От раз бенкетували. Хтось із цих пиячок й похвались: зросла, мовляв, у нас в заводі красуня, іншу таку не скоро знайдеш.

Поротя і питає:

– Чия така? В якому місці живе?

Ну, йому розповіли, і про скриньку згадали – у цій сім'ї, де ваша дружина скриньку купувала. Поротя і каже:

– Подивитися б, – а у п'яниць і справа знайшлася.

– Хоч зараз підемо – оглядати, вони, бач, нову хату поставили. Сім'я хоч з вільних, а на заводській землі живуть. У разі чого можна і натиснути.

Пішли двоє-троє з цим Поротею. Ланцюг притягли, заходилися виміряти, чи не зарізалася Настасія в чужу оселю, чи виходять вершки поміж стовпами. Підкопуються, одним словом. Потім заходять до хати, а Танюшка як раз сама була. Глянув на неї Поротя і язика відняло. Ніде такої краси не бачив. Стоїть, як дурень, а вона сидить – мовчить, наче її справа не стосується. Потім відійшов трохи Поротя, став питати:

– Що робите?

Танюшка каже:

– На замовлення шию, – і роботу свою показала.

– Мені, – каже Поротя, – можна замовити?

– Чому ж ні, коли в ціні зійдемося.

– Можете, – запитує знову Поротя, – мені з себе портрет шовками вишити?

Танюшка потихеньку на ґудзика подивилася, а там зеленоока їй знак подає – бери замовлення! – і на себе пальцем вказує. Танюшка і відповідає:

– Свій портрет не буду, а є в мене на прикметі одна жінка в дорогих каміннях, в царській сукні, цю вишити можу. Тільки недешево коштуватиме така робота.

– Про це, – каже, – не турбуйтеся, хоч сто, хоч двісті рублів заплачу, тільки б схожість з вами була.

– В обличчі, – відповідає, – схожість буде, а одяг інший.

Домовилися за сто рублів. Танюшка і термін призначила – через місяць. Тільки Поротя коли-не-коли та й забіжить, ніби про роботу дізнатися, а у самого зовсім не те на думці. Теж причарувало його, а Танюшка наче й зовсім не помічає. Скаже два-три слова, от і вся розмова. П'янички Поротині глузувати з нього стали:

– Тут тобі не перепаде. Дарма чоботи зношуєш!

Ну от, вишила Танюшка той портрет. Дивиться Поротя – ах ти, боже мій! Та це ж вона сама і є, сукнею та камінням прикрашена. Подає, звичайно, три сотенних, тільки Танюшка два – не взяла.

– Не звикли, – каже, – ми приймати подарунки. Працею годуємося.

Прибіг Поротя додому, милується на портрет, а від дружини ховає. Випивати менше став, із заводською справою розбиратися мало-помалу почав.

Сторінки   1    2    3




На цьому сайті можна читати казки, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження



У моєму російськомовному дитинстві були книжки з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова



Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені, і я додам ваш сайт в цей перелiк.

Контакти






© 2015-2018 Валерія Воробйова