Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Павло Бажов

Малахітова скринька

Ілюстрації – В.Назарук
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою

Сторінки   1    2    3

У Настасії, Степанової вдови, скринька малахітова залишилася. З усяким жіночим приладдям. Кільця там, сережки та інше, за жіночим обрядом. Сама Господиня Мідної гори обдарувала Степана цією скринькою, як він ще збирався одружитися.

Настасія у сирітстві зростала, не звикла до такого багатства та й не дуже полюбляла моду виводити. З перших років, як жили зі Степаном, вдягала, звичайно, з цієї скриньки. Тільки не до душі їй те стало. Одягне кільце... Наче по ній, не тисне, не скочується, а піде в церкву або в гості куди – замається. Наче зачаклований палець, на кінці аж посиніє. Сережки навісити – гірше за те. Вуха так відтягне, що мочки розпухнуть. А на руку взяти – не важчі за тих, які Настасія завжди носила. Намиста в шість чи сім рядів тільки раз і приміряла. Наче крига навколо шиї, і не зігріваються анітрохи. На люди ті намиста зовсім не показувала. Соромно було.

– Бач, скажуть, якась цариця в Польовій знайшлася!

Степан теж не примушував дружину носити з цієї скриньки. Раз навіть якось сказав:

– Прибери-но кудись від гріха подалі.

Настасія і поклала скриньку в найнижчій скрині, де полотно та всяке інше про запас держать.

Як Степан помер, та камінчики у нього в мертвій руці знайшлися, Настасії захотілося ту скриньку чужим людям показати. А той знавець, який про Степанові камінчики розповів, і каже Настасії потім, як люди розійшлися:

– Ти дивись, не віддай цю скриньку за дрібниці. Великих тисяч вона коштує.

Він, цей чолов`яга, вчений був, теж з вільних. Колись в майстрах ходив, та його відсторонили: послаблення, бач, народу дає. Ну, і винцем не гребував. Теж добра кабацька затичка був, не тим будь пом'янутий, покійна голівонько. А так у всьому правильний. Прохання написати, пробу змити, знаки оглянути – все по совісті робив, не як інші всякі, аби на полштофа зірвати. Кому-кому, а йому хто ж не піднесе стаканчика святковою справою. Так він на нашому заводі й до смерті дожив. Біля людей харчувався.

Настасія від чоловіка чула, що цей майстер правильний та у справах тямущий, дарма що до винця пристрасть має. Ну, і послухала його.

– Гаразд, – каже, – побережу на чорний день. – Та поставила скриньку на старе місце.

Поховали Степана, сороковини відправили, все як годиться. Настасія – баба в соку, і з достатком, стали до неї свататися. А вона, жінка розумна, каже всім:

– Хоч золотий другий, а все діткам вітчим.

Ну й відстали згодом.

Степан добрий статок сім'ї залишив. Будинок справний, кінь, корова, приладдя повне. Настасія – жінка працьовита, дітки слухняні, добре живуть. Рік живуть, живуть два, три живуть. Ну, збідніли все-таки. Де ж одній жінці з малими дітьми господарство вправить! Теж якось копійку здобути десь треба. На сіль хоч. Тут рідня й заходилася Настасії у вуха наспівувати:

– Продай скриньку! Нащо вона тобі? Чого дарма добру лежати! Усе єдине і Танюшка, як виросте, не носитиме. Ось там які штучки! Тільки панам та купцям таке купувати. З нашим лахміттям і не вдягнеш таке. А люди б гроші дали. Прибуток тобі.

Одним словом, наговорюють. І покупець, як ворон на кістки, налетів. З купців усі. Хто сто рублів дає, хто двісті.

– Хлопців твоїх шкода, за вдовий стан тобі як краще робимо.

Ну, обдурити ладнають бабу, та не на ту напали.

Настасія добре запам'ятала, що їй старий майстер говорив, не продає за таку дрібницю. Та й шкода теж. Адже нареченого подарунок, від чоловіка пам'ятка. А більш за все дівчинка в неї молодшенька сльозами улилася, просить:

– Матусю, не продавай! Матусю, не продавай! Краще я піду в люди, а таткову пам'ятку побережи.

Від Степана, бач, залишилося троє діток. Двоє хлопчиків. Хлопці як хлопці, а ця, як кажуть, ані в матір, ані в батька. Ще при Степанові, як зовсім маленька була, на цю дівчинку люди дивувалися. Не те що дівки-баби, а й мужики Степану говорили:

– Не інакше вона в тебе, Степане, з роду випала. У кого тільки уродилася! Сама чорненька, а оченята зелененькі. На наших дівчат ніби й зовсім не схожа.

Степан пожартує, бува:

– Це не диво, що чорненька. Батько ж з малих років у землі колупався. А що очі зелені – теж дивуватися не годиться. Мало я малахіту панові Турчанінову набив. От пам'ятка мені й залишилася.

Так цю дівчиноньку пам'яткою і називав. – Ну ж бо ти, Пам'ятко моя! – І коли доводилося їй що купувати, то ж завжди голубенького або зеленого принесе.

От і росла та дівчинонька на прикметі в людей. Наче й справді намистинка зі святкового паска випала – далеко видно. І хоч вона не дуже до чужих людей ластилася, а всяк їй – Танюшко та Танюшко. Найзаздрісніші баби та й ті милувалися. Ну, як, – краса! Кожному любо. Тільки мати зітхала:

– Краса-краса, та не наша. Наче хто підмінив мені дівчисько.

За Степаном сильно ця дівчинонька вбивалася. Чисто зревілася вся, з лиця схудла, самі очі залишилися. Мати і придумала дати Танюшці ту скриньку малахітову – нехай-но побавиться. Хоч маленька, а дівчинонька – з малих років їм приємно на себе таке вдягати. Танюшка і заходилася розбирати ці штучки. І от диво – яку приміряє, та й по ній. Мати яке інше й не знала до чого, а ця все знає. Та ще й каже:

– Мамонько, який гарний татків дарунок! Тепло від нього, ніби на призьбі сидиш, та ще хто тебе м'яким гладить.

Настасія сама носила, пам'ятає, як у неї пальці терпли, вуха боліли, шия не могла зігрітися. От і думає: "Це недарма. Ой, недарма!" – та скоріше ту скриньку знову в скриню заховала. Тільки Танюшка з того часу коли-не-коли та й попросить:

– Мамонько, дай-но пограти татковим дарунком!

Настасія коли й не дасть, а коли материне серце пожаліє, дістане скриньку, тільки наказує:

– Не зламай чого!

Потім, коли підросла Танюшка, вона і сама стала скриньку діставати. Поїде мати зі старшими хлопцями на покіс або ще куди, Танюшка залишиться господарювати. Спершу, звичайно, вправить, що мати наказала. Ну, чашки-ложки перемити, скатертину струсити, у хаті віником підмахнути, куркам корму дати, в печі подивитися. Справить все скоріше, та й до скриньки. З верхніх скринь до того часу залишилася одна, та й та легенька стала. Танюшка зсуне її на стілець, дістане скриньку та перебирає камінчики, на себе приміряє та милується.

Якось до них забрався злодій. Чи то він на дворі зранку сховався, та потім непомітно де проліз, тільки з сусідів ніхто не бачив, щоб він вулицею проходив. Людина незнайома, а по всьому видно, хтось навів його, весь порядок розповів.

Як Настасія поїхала, Танюшка побігала багато-мало по господарству і всілася в хаті пограти татковими камінчиками. Одягла наголовник, сережки навісила. У цей час і суне до хати цей злодій. Танюшка озирнулася – на порозі незнайомий чоловік із сокирою. А сокира, бач, – їхня. У сінцях, у куточку стояла. Щойно ж Танюшка її переставляла, як в сінцях замітала. Злякалася Танюшка, сидить, як завмерла, а мужик зойкнув, впустив сокиру та обома руками очі обхопив, наче обпекло їх. Стогне-кричить:

– Ой, лишенько, я осліп! Ой, осліп! – а сам очі тре.

Танюшка бачить – недобре з людиною, стала питати:

– Ти як, дядьку, до нас зайшов, нащо взяв сокиру?

А той, знай, стогне та очі свої тре. Танюшка його й пожаліла – зачерпнула кухлик води, хотіла подати, а той так і шугонув спиною до дверей.

– Ой, не підходь! – Так у сінцях і сидів та двері завалив, щоб Танюшка не вискочила. Так вона знайшла хід – вибігла через віконце та до сусідів. Прийшли ті. Стали питати, що за людина, як сталося? Той промигався трохи, пояснює – перехожий, мовляв, милостиню хотів попросити, та щось з очима трапилося.

– Як сонцем вдарило. Думав – зовсім осліпну. Від спеки, чи що.

Про сокиру та камінчики Танюшка сусідам не сказала. Ті й думають:

"Пусте. Може, сама ж забула замкнути хвіртку, ось перехожий і зайшов, а тут з ним і сталося щось. Всяко буває."

До Настасіїного приходу все ж таки не відпустили. Коли вона з синами приїхала, цей чоловік їй розповів, що й сусідам розповідав. Настасія бачить – все в цілості, зв'язуватися не стала. Пішов той чоловік, і сусіди теж.

Тоді Танюшка матері й розповіла, як насправді все було. Тут Настасія і збагнула, що по скриньку приходив, та взяти її, видно, не просто.

А сама думає: "Оберігати її все ж таки треба краще".

Взяла та потихеньку від Танюшки та інших хлопців і закопала ту скриньку в погребі.

Поїхали знову всі сімейні. Танюшка хотіла, бува, скриньку, а її як не було. Прикро стало Танюшці, а тут раптом теплом її овіяло. Що за штука? Звідки? Озирнулася, а з-під підлоги світить. Танюшка злякалася – пожежа? Зазирнула до погреба, а там в одному куточку світло. Схопила відро з водою, загасити хотіла – тільки ж вогню немає і не пахне димом. Загрібла в тому місці, бачить – скринька. Відкрила, а каміння наче ще гарнішими стали. Так і горять різними вогниками, і світло від них, як від сонечка. Танюшка навіть в хату не потягла скриньку. Тут в погребі і награлася досхочу.

Так з того часу і повелося. Мати думає: "От добре сховала, що ніхто не знає", – а дочка, як господарювати, так і знайде час погратися дорогим татковим дарунком. Щодо продажу Настасія і говорити рідні не давала.

– Жебракувати час прийде – тоді продам.

Хоч важко їй доводилося, а кріпилася. Так ще кілька років трималися, а далі на краще пішло. Старші хлопці стали заробляти трохи, та й Танюшка не сиділа склавши руки. Вона, бач, навчилася шовками та бісером шити. І так навчилася, що найкращі панські майстрині розводили руками – звідки візерунки бере, де шовку дістає?

А теж випадково вийшло. Приходить до них жінка. Невеликого зросту, чорнява, у Настасіїних вже роках, а гострока і, з усього видно, шмигало таке, що тільки тримайся. На спині торбиночка полотняна, в руці черемховий батіжок, ніби як мандрівниця. Проситься в Настасії:

– Чи не можна, господарочко, у тебе день-другий перепочити? Ніженьки не несуть, а йти не близько.

Настасія спершу подумала, чи не підіслана знову по скриньку, потім все ж таки пустила.

– Місця не шкода. Не пролежиш, мабуть, і з собою не унесеш. Тільки от харчі ж то в нас сирітські. Вранці – цибулинка з кваском, увечері – квасок з цибулинкою, от і вся зміна. Охляти не боїшся, тож ласкаво просимо, живи, як треба.

А мандрівниця вже батіжок свій поставила, торбинку на припічку поклала і взувачку знімає. Настасії це не до вподоби, а змовчала.

"Бач, нечемна! Привітати її не встигла, а вона диви – взувачку зняла й торбу розв'язала".

Жінка, й вірно, торбиночку розстебнула і пальцем манить до себе Танюшку:

– Іди-но, дитятко, поглянь на моє рукоділля. Коли сподобається, то навчу й тебе... Бачу, хвацьке око, мабуть, на це буде!

Танюшка підійшла, а жінка і подає їй ширіньку маленьку, кінці шовком гаптовані. І такий же ж гарячий візерунок по тій ширіньці, що наче в хаті світліше і тепліше стало.

Танюшка так і вп'ялася очима, а жінка сміється.

– Сподобалося, бачу, донечко, моє рукоділля? Хочеш – навчу?

– Хочу, – каже.

Настасія так і розсердилася:

– І думати забудь! Солі купити нема на що, а ти придумала шовками шити! Припаси, мабуть, гроші коштують.

– Про те не турбуйся, господинє, – каже мандрівниця. – Буде поняття у донечки – будуть і припаси. За твою хліб-сіль залишу їй – надовго вистачить. А далі – сама побачиш. За нашу майстерність гарні гроші платять. Не дарма роботу віддаємо. На хліб заробляємо.

Тут Настасії довелося поступитися.

– Коли припасів залишиш, то чому ж не повчитися. Нехай повчиться, як поняття вистачить. Спасибі тобі скажу.

Ось ця жінка і почала Танюшку вчити. Швиденько Танюшка все перейняла, ніби раніше що знала. Та от ще що. Танюшка не те що до чужих, до своїх неласкава була, а до цієї жінки так і горнеться, так і пригортається. Настасія скоса дивилася:

"Знайшла собі нову рідню. До матері не підійде, а до волоцюжки прикипіла!"

А та ще наче дражнить, все Танюшку дитятком та донечкою кличе, а хрещене ім'я жодного разу не назвала. Танюшка бачить, що мати ображається, а не може стримати себе. До того, бач, довірилася цій жінці, що сказала їй про скриньку!

– Є, – каже, – у нас дорога таткова пам'ятка – скринька малахітова. От де каміння! Вік би на них дивилася.

– Мені покажеш, доню? – питає жінка.

Танюшка навіть не подумала, що це негарно.

– Покажу, – каже, – коли вдома нікого з рідних не буде.

Як сталася така нагода, Танюшка і покликала ту жінку до погреба. Дістала Танюшка скриньку, показує, а жінка подивилася трохи та й каже:

– Ану вдягни на себе – видніше буде.

Танюшка, – тільки й чекала – стала вдягати, а та, знай, нахвалює:

– Добре, донечко, добре! Трошки тільки поправити треба.

Підійшла ближче та й ну пальцем камінчики тицяти. Який зачепить – той і загориться по-іншому. Танюшці яке видно, яке – ні. Після цього жінка й каже:

– Встань-но, доню, рівненько.

Танюшка встала, а жінка і заходилася її потихеньку гладити по волоссю, по спині. Всю огладила, а сама каже:

– Накажу тобі повернутися, тож ти, дивись, на мене не озирайся. Вперед дивись, примічай, що буде, а нічого не кажи. Ну, повертайся! 

 

Сторінки   1    2    3

Автор: Бажов П.; ілюстратор: Назарук В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова