Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Павло Бажов

Срібне копитце

Ілюстрації – О.Попкова
Переклад українською – невідомо, під ред.В.Воробйової

Срібне копитце

 

Срібне копитце

Жив у нашому заводі дід один, на прізвисько Кокованя. Сім'ї в Коковані не залишилося, він і придумав узяти сирітку. Спитав у сусідів – чи не знають кого, а сусіди й кажуть:

– Нещодавно на Глинці осиротіла родина Григорія Потопаєва. Старших дівчаток прикажчик наказав до панської рукодільні взяти, а одну дівчинку, шести років, нікому не треба. От і візьми її.

– Незручно мені з дівчинкою. Хлопця б краще. Навчив би його своїй справі, помічника б виростив. А з дівчиськом як? Чому я її навчатиму? Потім подумав-подумав і каже:

– Знав я Григорія та й жінку його теж. Обидва веселі та спритні були. Якщо дівчинка у батьків вдалася, весело з нею в хаті буде. Візьму її. Тільки чи піде вона?

Сусіди пояснюють:

– Погане життя в неї. Прикажчик хату Григор'єву віддав якомусь бідоласі й наказав за це сирітку годувати, поки не підросте. А в того своя сім'я більше десяти душ. Самі не досхочу їдять. От господиня і напускається на сирітку, докоряє їй шматком. Та хоч маленька, а розуміє. Прикро їй. Як не піде від такого життя! Та й умовиш мабуть.

– І те правда, – відповідає Кокованя, – умовлю якось.

У святковий день і прийшов він до тих людей, у кого сирітка жила. Бачить, повна хата народу, великих і маленьких. На запічку, біля печі, дівчинка сидить, а поруч із нею кішка руда. Дівчинка маленька, і кішка маленька і до того худюща та обідрана, що рідко хто таку в хату пустить. Дівчинка цю кішку гладить, а вона до того дзвінко муркоче, що по всій хаті чути.

Подивився Кокованя на дівчинку і питає:

– Чи це у вас григор'єва дарунка?

Господиня відповідає:

– Вона саме. Мало однієї, так ще кішку драну десь підібрала. Вигнати не можемо. Всіх моїх хлопців подряпала, та ще годуй її!

Кокованя і каже:

– Неласкаві, видно, твої хлопці. У неї он як муркоче.

Потім питає в сирітки:

Срібне копитце

– Ну, як, Даруночко, підеш до мене жити?

Дівчинка здивувалася:

– Ти, діду, як дізнався, що мене Дарункою звуть?

– Та так, – відповідає, – саме вийшло. Не думав, не гадав, випадково влучив.

– Ти хоч хто? – запитує дівчинка.

– Я, – каже, – наче мисливець. Влітку піски промиваю, золото добуваю, а взимку по лісах за цапком бігаю та все побачити його не можу.

– Застрелиш його?

– Ні, – відповідає Кокованя. – Простих цапів стріляю, а цього не стану. Мені подивитися охоче, в якому місці він правою передньою ніжкою тупне.

– Тобі нащо це?

– А от підеш до мене жити, та все й розповім, – відповів Кокованя.

Дівчинці цікаво стало про цапа дізнатися. І бачить – старий веселий та лагідний. Вона й каже:

– Піду. Тільки ти цю кішку Мурку теж візьми. Дивись, яка гарна.

– Про це, – відповідає Кокованя, – нема чого й говорити. Таку дзвінку кішку не взяти – дурнем бути. Замість балалайки вона у нас в хаті буде.

Господиня чує їхню розмову. Рада-радісінька, що Кокованя сирітку до себе кличе. Стала скоріше Дарунчини збирати пожитки. Боїться, як би старий не передумав.

Кішка ніби теж розуміє всю розмову. Треться біля ніг та муркоче:

– Вір-рно придумав. Вір-рно.

Отак і взяв Кокованя сирітку до себе жити. Сам великий та бородатий, а вона малесенька і носик ґудзиком. Ідуть вулицею, і кішечка обідрана за ними вистрибує.


Срібне копитце
Срібне копитце

Так і почали жити разом дід Кокованя, сирітка Дарунка та кішка Мурка. Жили собі, поживали, багато добра не наживали, а на життя не нарікали, і в кожного діло було.

Срібне копитце

Кокованя зранку на роботу йшов, Дарунка в хаті прибирала, юшку та кашу варила, а кішка Мурка на полювання ходила – мишей ловила.

Увечері зберуться всі, і весело їм. Старий був майстер казки розповідати. Дарунка любила ті казки слухати, а кішка Мурка лежить та мурчить:

– Вір-рно каже. Вір-рно.

Тільки після кожної казки Дарунка нагадує:

– Дідусю, про цапа розкажи. Який він?

Кокованя відмовлявся спочатку, а потім і розповів:

– Той цап особливий. У нього на правій передній нозі срібне копитце. В якому місці тупне цим копитцем – там і з'явиться коштовний камінець. Раз тупне – один камінець, два тупне – два камінці, а де ніжкою бити почне – там ціла купа коштовних камінців.

Сказав це та й сам не радий. Відтоді в Дарунки тільки й розмов, що про цього цапа.

– Діду, а він великий?

Розповів їй Кокованя, що цап не вищий за стіл, ніжки тоненькі, голівка легенька. А Дарунка знову питає:

– Діду, а ріжки в нього є?

– Ріжки, – каже, – в нього відмінні. У звичайних цапів на дві гілочки, а у нього на п'ять гілок.

– Діду, а кого він їсть?

– Нікого, – каже, – не їсть. Травицею та листячком живиться. Ну, й сіно також узимку в стіжках під'їдає.

– Дідусю, а хутро в нього яке?

– Влітку, – каже, – руденьке, от як у Мурки нашої, а взимку сіреньке.

– Дідусю, а він смердить?

Кокованя аж россердився:

– Чого це він смердить? Це домашні цапи такі бувають, а лісовий цап - він лісом і пахне.

Почав восени Кокованя в ліс збиратися. Треба було йому подивитися, з якого боку цап більше пасеться. Дарунка й ну просити:

– Візьми мене, діду, з собою. Може, я хоч здалеку того цапка побачу.

Кокованя й каже їй:

– Здалеку його не розгледиш. У всіх цапів восени ріжки є. Не розбереш, скільки на них гілок. От узимку – інша справа. Прості цапи безрогі ходять, а цей, Срібне Копитце, завжди з ріжками чи то влітку, чи то взимку. Тоді його й здалеку впізнати можна.

Так і відмовився. Зосталася Дарунка дома, а Кокованя в ліс пішов. Днів через п'ять повернувся Кокованя додому, розповідає Дарунці:

– Тепер на Полуднівському боці багато цапів пасеться. Туди й піду взимку.

– А як же, – питає Дарунка, – ти взимку в лісі ночуватимеш?

– Та, – каже, – у мене зимова хижка коло галявини стоїть. Хороша хижка, з пічкою, з віконечком. Добре там.

Дарунка знову питає:

– Срібне Копитце на тому ж боці пасеться?

– Хто його знає. Може, й там.

Дарунка тут і почала проситися:

– Візьми мене, діду, з собою, я в хижці сидітиму. Може, Срібне Копитце близько підійде – я й побачу.

Старий спочатку руками замахав.

– Що ти, що ти! Хіба годиться по лісі маленькій дівчинці ходити? Це ж на лижах треба, а ти не вмієш. Загрузнеш у снігу. Що мені з тобою робити? Ще замерзнеш!

Але Дарунка ніяк не вгамується:

– Візьми, діду! На лижах я трошечки вмію.

Кокованя умовляв, умовляв, а потім і подумав: «Хіба, може, повести? Один раз побуває, вдруге не схоче». От він і каже їй:

– Гаразд, візьму. Тільки дивись мені, в лісі не рюмсати і додому передчасно не проситись.

Срібне копитце

Як зима в повну силу ввійшла, почали вони в ліс збиратися. Поклав Кокованя в ручні санки сухарів два мішки, припас мисливський та інше, що йому потрібне. Дарунка теж собі клунок нав'язала. Клаптиків узяла ляльці плаття шити, ниток моток, голку та ще мотузку. «Чи не можна, – думає, – цією мотузкою Срібне Копитце спіймати?»

Шкода Дарунці кішку свою залишати, та що поробиш. Гладить кішку на прощання, розмовляє з нею:

– Ми, Мурко, з дідусем в ліс підемо, а ти сиди вдома, лови мишей. Як побачимо Срібне Копитце, так і повернемося. Я тобі тоді все розповім.

Кішка хитро поглядає, а сама муркоче:

– Вір-рно придумала. Вір-рно.

Пішли Кокованя з Дарункою. Всі сусіди дивуються:

– З глузду з'їхав старий! Таку маленьку дівчинку до лісу взимку повів!

Як стали Кокованя з Дарункою з заводу виходити, чують – собачата щось дуже заметушилися. Так загавкали та заверещали, ніби звіра на вулицях побачили. Озирнулися, – аж це Мурка серединою вулиці біжить, від собак відбивається. Мурка на той час погладшала. Велика та дужа стала. Собаки до неї й підступитися не сміють.

Срібне копитце

Хотіла Дарунка кішку спіймати та додому віднести, та де там! Добігла Мурка до лісу та й чкурнула на сосну. Де вже там її спіймати!

Покликала Дарунка, та не могла кішку приманити. Що робити? Пішли далі. Дивляться, – Мурка осторонь біжить. Так і до хижки дісталися.

От і стало їх в хижці троє. Дарунка хвалиться:

– Так веселіше.

Кокованя підтакує:

– Звісно, веселіше.

Срібне копитце

А кішка Мурка згорнулася клубочком біля печі і дзвінко муркоче:

– Вір-рно говориш. Вір-рно.

Цапів тієї зими багато було. Звичайних. Кокованя щодня то одного, то двох до хижки принесе. Шкур у них набралося, м'яса насолили – на ручних санках не вивезти. Треба було б на завод по коня піти, та як Дарунку з кішкою в лісі лишити!

А Дарунка призвичаїлась у лісі. Сама каже старому: – Діду, пішов би ти на завод по конячку. Треба ж солонину додому перевезти. Кокованя аж здивувався.

– Яка ж ти в мене розумниця, Одарко Григорівно! Немов доросла розміркувала. Тільки боятимешся, мабуть, сама.

– Чого, – каже, – боятись. Хижка в нас міцна, вовкам не дістатися. І Мурка зі мною. Не боятимусь. А ти швидше повертайся все ж таки!

Срібне копитце

Пішов Кокованя. Зосталася Дарунка з Муркою. Удень звично було без Коковані сидіти, поки він цапів полював. А як смеркло, боязко стало. Тільки дивиться – Мурка лежить спокійнісінько. Дарунка й повеселішала. Сіла до віконечка, дивиться в бік галявинок і бачить – від лісу якась грудочка котиться. Як ближче підкотилась, роздивилася – це цапок біжить. Ніжки тонесенькі, голівка легенька, а на ріжках по п'ять гілочок.

Вибігла Дарунка подивитися, а нікого нема. Повернулася та й каже:

– Видно, задрімала я. Мені й здалося.

Мурка мурчить:

– Вір-рно кажеш. Вір-рно.

Лягла Дарунка поруч із кішкою та й заснула до ранку. Другий день минув. Не повернувся Кокованя. Сумно стало Дарунці, а не плаче. Гладить Мурку та примовляє:

– Не сумуй, Мурочко! Завтра дідусь неодмінно прийде.

Мурка свою пісеньку співає:

– Вір-рно говориш. Вір-рно.

Посиділа знову Дарунка коло вікна, помилувалася на зірки. Хотіла вже спати лягати, коли це по стіні тупотіння пройшло. Злякалася Дарунка, а тупотіння по другій стіні, потім по тій, де віконечко, потім – де дверцята, а там і нагорі застукотіло. Тихенько, ніби хтось легенький та швидкий ходить.

Дарунка й думає: «Чи не цап той учорашній прибіг?» І так їй захотілося подивитися, що де й страх подівся. Відчинила дверцята, дивиться, аж цап – тут, зовсім близько. Праву передню ніжку підняв – ось тупне, а на ній копитце виблискує, і ріжки в цапа з п'ятьма гілочками. Дарунка не знає, що їй робити, та й манить його, як свійського:

– Ме-ка! Ме-ка!

Цап на це як розсміється. А тоді повернувся і втік. Прийшла Дарунка в хижку, розповідає Мурці.

– Подивилась я на Срібне Копитце. І ріжки бачила, і копитце бачила. Не бачила тільки, як той цапок ніжкою коштовні самоцвіти вибиває. Вдруге, видно, покаже.

Мурка, одне, свою пісеньку співає:

– Вір-рно кажеш. Вір-рно.

Третій день минув, а Коковані нема. Зовсім затуманіла Дарунка. Сльози закапали. Хотіла з Муркою поговорити, а її нема. Тут зовсім злякалася Дарунка, вибігла з хижки кішку шукати. Ніч місячна, ясна, далеко видно. Дивиться Дарунка – кішка близько на галявині сидить, а перед нею цап. Стоїть, ніжку підняв, а на ній срібне копитце виблискує.

Мурка головою похитує і цап теж. Наче розмовляють. Потім почали по галявинках бігати. Біжить-біжить цап, зупиниться і ну копитцем бити. Мурка підбіжить, цап далі відстрибне і знову копитцем б'є. Довго вони так по галявинках бігали. Аж не видно їх стало. Потім знову до самої хижки повернулися.

Срібне копитце


Срібне копитце

Тут стрибнув цап на дах і давай по ньому срібним копитцем бити. Наче іскри, з-під ніжки самоцвіти посипались. Червоні, блакитні, зелені, бірюзові – усякі.

Аж на той самий час Кокованя й повернувся. Впізнати своєї хижки не може. Уся вона мов купа дорогоцінного каміння стала. Так і горить-грає різними вогнями. Нагорі цап стоїть і все б'є срібним копитцем, а самоцвіти сиплються та й сиплються. Раптом Мурка стриб туди ж. Стала поряд з цапом, голосно занявчала, і ні Мурки, ні Срібного Копитця не стало.

Кокованя одразу півшапки самоцвітів нагріб, та Дарунка почала просити:

– Не чіпай, діду. Ще завтра вдень на це поглянемо.

Кокованя й послухався. Тільки зранку сніг великий випав. Усі самоцвіти й засипало. Розгребли потім сніг, та нічого не знайшли. Ну, їм і того вистачило, що Кокованя в шапку нагріб.

Усе добре, та тільки Мурки шкода. Більше її так і не бачили, та й цап Срібне Копитце теж не з'являвся. Потішив раз – і досить.

А на тих скошених галявинках, де цап стрибав, люди самоцвіти знаходити стали. Найбільше зелененьких. Хризолітами називаються. Бачили?

Срібне копитце



Автор: Бажов П.; ілюстратор: Попкова О.


На цьому сайті можна читати казки, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження



В моєму російськомовному дитинстві були книжки з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати й розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились в моїй душі. Я б хотіла, щоб в україномовному дитинстві й моїх дітей також знайшлось місце цим дивовижним книжками. Саме для цього і була зроблена ця сторінка.

Більшість книг в цій збірці - унікальні, майже усі книги перекладені мною особисто, окремі переклади знайдені в букіністичних виданнях.

Валерія Воробйова



Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені, і я додам ваш сайт в цей перелiк.

Контакти






© 2015-2017 Валерія Воробйова