Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Павло Бажов

Мідної гори Господиня

Мідної гори Господиня

Ілюстрації – В.Назарук
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою

 

Пішли якось двоє наших заводських траву дивитися. А покоси у них далекі були. Десь за Северушкою. День був святковий, і спека – жах. Парить – страшне. А обидва вони в горі робили, тобто на Гумешках. Малахіт-руду добували, лазорівку теж. Ну, коли і корольок з витком, бува, траплявся та всяке інше, що попадеться.

От один молодий хлопець був, неодружений, а вже в очах зеленню відливати стало. Інший – трохи літній. Цей і зовсім пороблений. В очах зелено, і щоки ніби зеленню затяглися. І кашляв завше той чоловік.

У лісі добре. Пташки співають-радіють, від землі парує, дух легкий. От їх і розморило. Дійшли до Красногірського рудника. Там тоді залізну руду видобували. Лягли вони на травичку під горобиною та відразу й поснули. Тільки раптом молодий, ніби хтось його під бік штовхнув, прокинувся. Дивиться, а перед ним на грудці руди біля великого каменю жінка якась сидить. Спиною до хлопця, а по косі видно – дівчина. Коса ссизо-чорна і не як у наших дівчат бовтається, а наче прилипла до спини. На кінці стрічки – чи то червоні, чи то зелені. Крізь висвічують і так легко подзенькують, ніби листова мідь.

Дивується хлопець на косу, а сам далі примічає. Дівчина невеликого зросту, з себе гарна і вже така вертлява – на місці не посидить. Нахилиться вперед, наче у себе під ногами шукає, то знову відкинеться назад, на той бік зігнеться, на інший. На ноги схопиться, руками замахає, потім знову перехилиться. Одне слово, ртуть-дівчина. Чутно – лопоче щось, а мовою якою – невідомо, і з ким говорить – не видно. Тільки сміється все. Весело, видно, їй.

Хлопець хотів, бува, слово мовити, як раптом його наче по потилиці стукнуло.

Мідної гори Господиня

"Матінко моя, та це ж сама Господиня! Її одежина. Як я одразу не помітив? Відвела, очі косою".

А одяг, й вірно, такий, що іншого на світі не знайдеш. З шовкового малахіту сукня. Сорт такий буває. Камінь, а на око як шовк, хоч рукою торкнися.

"От, – думає хлопець, – біда! Тільки б ноги унести, поки не помітила". Від старих він чув, що Господиня ця – малахітниця – любить мудрувати над людиною.

Тільки подумав так, вона й озирнулася. Весело дивиться на хлопця, зуби шкірить і каже сміючись:

– Ти що ж, Степане Петровичу, на дівочу красу дарма очі вирячив? Адже за погляд гроші беруть. Іди-но ближче. Поговоримо трошки.

Хлопець злякався, звичайно, а виду не подає. Тримається. Хоч вона і таємна сила, а все-таки дівчина. Ну, а він хлопець – йому, значить, і соромно перед дівчиною боятися.

– Нема коли, – каже, – мені розмовляти. Без того проспали, а траву дивитися пішли.

Вона сміється, а потім каже:

– Буде тобі прикидатися. Іди, кажу, справа є.

Ну, хлопець бачить – нема чого робити. Пішов до неї, а вона рукою махає, обійди-но руду з іншого боку. Він обійшов і бачить – ящірок тут незчисленно. І всі різні. Одні, наприклад, зелені, інші блакитні, які синім віддають, а то наче глина, чи пісок з золотими цяточками. Одні – як скло або слюда, блищать, а інші – як трава бліда, а деякі візерунками прикрашені.

Мідної гори Господиня

Дівчина сміється.

– Не потопчи, – каже, – моє військо, Степане Петровичу. Ти он який великий та важкий, а вони в мене маленькі.

А сама в долоні плеснула, ящірки і розбіглися, дорогу дали.

От підійшов хлопець ближче, зупинився, а вона знову в долоні плеснула і каже, та все сміючись:

– Тепер тобі ступити нема куди. Розчавиш мою слугу – біда буде.

Він подивився під ноги, а там і землі нема. Всі ящірки збилися в одне місце, – наче килим візерунчастий під ногами розстелився. Дивиться Степан – лишенько, так це ж мідна руда! Всяких сортів і добре відшліфована. І слюда тут же, і обманка, і блискітки всякі, що на малахіт схожі.

 

– Ну, тепер впізнав мене, Степанушко? – питає малахітниця, а сама сміється-заливається.

Потім, трохи згодом, і каже:

– Ти не бійся. Поганого тобі не зроблю.

Хлопцеві прикро стало, що дівчина з нього кепкує та ще такі слова говорить. Сильно розсердився, аж закричав:

– Кого мені боятися, коли я в горі працюю!

– От і гаразд, – відповідає малахітниця. – Мені якраз такого й треба, який нікого не боїться. Завтра, як в гору тобі спускатися, буде тут ваш заводський прикажчик, ти йому скажи, та дивись, не забудь слів: "Господиня, мовляв, Мідної гори, наказувала тобі, смердючому цапові, щоб ти з Красногірського рудника забирався. А якщо далі ламатимеш цю мою залізну шапку, так я тобі всю мідь в Гумешках туди спущу, що ніяк її не здобути".

Сказала це і примружилася:

– Зрозумів, Степанушко? В горі, кажеш, працюєш, нікого не боїшся? От і скажи прикажчикові, як я веліла, а тепер іди та тому чоловікові, що з тобою, нічого, дивись, не кажи. Пороблена він людина, нащо його турбувати та в цю справу вплутувати.

І знову поплескала в долоні, та всі ящірки розбіглися.

Мідної гори Господиня

Сама теж скочила на ноги, схопилася рукою за камінь, підскочила і теж, наче ящірка, побігла по каменю. Замість рук-ніг – лапи у неї зелені сталі, хвіст висунувся, а по спині до половини чорна смужка, а голова – людська. Забігла на верхівку, озирнулася і каже:

– Не забудь, Степанушко, як я казала. Веліла, мовляв, тобі, смердючому цапові, з Красногірки забиратися. Зробиш по-моєму, заміж піду за тебе!

Хлопець навіть сплюнув зопалу:

– Тьху ти, погань яка! Щоб я з ящіркою побрався.

А вона бачить, як він плюється, та регоче.

– Гаразд, – кричить, – потім поговоримо. Може, й надумаєш?

І одразу ж за гірку, тільки хвіст зелений майнув.

Хлопець залишився сам. На руднику тихо. Чутно тільки, як за грудкою руди другий той хропе. Розбудив його. Сходили на свої покоси, подивилися траву, до вечора додому повернулися, а у Степана на думці: як йому бути? Сказати прикажчикові такі слова – справа не мала, а він ще, – то й вірно, – смердів – гниль якась всередині у нього, кажуть, була. Не сказати – теж боязно. Адже вона Господиня. Яку хочеш руду може на обманку перекинути. Виконуй тоді уроки. А гірше того, соромно перед дівчиною хвальком себе показати.

Думав-думав, наважився:

– Була не була, зроблю, як вона веліла.

На другий день уранці, як у спускового барабану народ зібрався, прикажчик заводський підійшов. Всі, звісно, зняли шапки, мовчать, а Степан підходить та каже:

Бачив я вчора Господиню Мідної гори, і наказувала вона тобі сказати. Велить вона тобі, смердючому цапові, з Красногірки забиратися. Якщо ти їй цю залізну шапку зіпсуєш, так вона всю мідь на Гумешках туди спустить, що нікому не добути.

У прикажчика навіть вуса затряслися.

– Ти що це? П'яний, чи розум втратив? Яка господиня? Кому ти такі слова говориш? Та я тебе в горі згною!

– Воля твоя, – каже Степан, – а тільки так мені наказано.

– Відшмагати його, – кричить прикажчик, – та спустити в гору і в забої прикувати! А щоб не здох, давати йому собачої вівсянки і уроки знімати без потурання. Та як що – нещадно дерти.

Ну, звичайно, відшмагали хлопця і в гору. Наглядач рудничний, – теж собака не останній, – відвів йому забій – гірше нема куди. І мокро тут, і руди доброї немає, давно б кинути треба. Тут і прикували Степана на довгому ланцюзі, щоб, значить, працювати можна було. Відомо, який час був, – панщина. Всіляко знущалися над людиною. Наглядач ще й каже:

– Охолонь тут трошки. А уроку з тебе буде чистим малахітом стільки-то, – і призначив зовсім шалену кількість.

Робити нема чого. Як пішов наглядач, став Степан кийком помахувати, а хлопець все-таки прудкий був. Дивиться, – добре. Так малахіт і сиплеться, рівно хто його руками підкидає. І вода кудись пішла з забою. Сухо стало.

"От, – думає, – гарно. Згадала, мабуть, про мене Господиня".

Мідної гори Господиня

Тільки так подумав, раптом засяяло. Дивиться, а Господиня тут, перед ним.

– Молодець, – каже, – Степане Петровичу. Можна честі приписати. Не злякався смердючого цапа. Добре йому сказав. Підемо мій посаг дивитися. Я теж від свого слова не відмовляюся.

А сама спохмурніла, рівно їй це недобре. Плеснула в долоні, ящірки набігли, зі Степана ланцюг зняли, а Господиня їм наказує:

– Урок тут наламайте вдвічі. І щоб відбірний малахіт був, шовкового сорту.

– Потім Степанові каже: – Ну, наречений мій, підемо дивитися мій посаг. 

І от пішли. Вона попереду, Степан за нею. Куди вона йде – все їй відкрито. Як кімнати великі під землею стали, а стіни в них різні. То всі зелені, жовті з золотими цяточками. На деяких квіти мідні. Сині теж є, блакитні. Одним словом, прикрашено, що й сказати не можна. І сукня на ній – на Господині – змінюється. То вона блищить, ніби скло, то раптом злиняє, а то діамантовим осипом засяє, або червоно-мідною стане, потім знову шовком відливає зеленим. Йдуть-йдуть, вона зупинилася.

Мідної гори Господиня

Далі, – каже, – на багато верст жовтяки та сіряки з цяточкою підуть. Що їх дивитися? А це от під самою Красногіркою ми. Тут у мене після Гумешок найдорожче місце.

І бачить Степан величезну кімнату, а в ній ліжка, столи, стільці – все з королькової міді. Стіни малахітові з діамантом, а стеля темно-червона, а на ній квітки мідні.

– Посидимо, – каже, – тут, поговоримо.

Сіли вони на стільцях, малахітниця й питає:

– Бачив мій посаг?

– Бачив, – каже Степан.

– Ну, як тепер щодо весілля?

А Степан і не знає, як відповідати. У нього ж наречена була. Гарна дівчина, сирітка одна. Ну звичайно, проти малахітниці де ж їй красою рівнятися! Проста людина, звичайна. Пом'явся-пом'явся Степан, та й каже:

– Посаг у тебе такий, що царям годиться, а я людина - робітник, простий.

Ти, – каже, – друг люб'язний, не вихляйся. Прямо кажи, береш мене заміж чи ні? – І сама зовсім спохмурніла.

Ну, Степан і відповів напрямки:

– Не можу, бо іншій обіцявся.

Мовив так-то й думає: розсердиться тепер. А вона ніби зраділа.

– Молодець, – каже, – Степанушко. За прикажчика тебе похвалила, а за це вдвічі похвалю. Не зазіхнув ти на мої багатства, не проміняв свою Настусю на кам`яну дівку. – А у хлопця, вірно, наречену звали Настею. – От, – каже, – тобі подаруночок для твоєї нареченої, – і подає велику малахітову скриньку.

А там – всяке жіноче приладдя. Сережки, кільця і таке інше, що навіть не у всякої багатої нареченої буває.

– Як же, – питає хлопець, – я звідси нагору піднімусь?

– Про це не турбуйся. Все буде як слід, і від прикажчика тебе вивільню, і жити безбідно будеш зі своєю молодою дружиною, тільки ось тобі моє слово – про мене, цур, потім не згадуй. Це третє тобі моє випробування буде. А тепер давай поїмо трохи.

Мідної гори Господиня

Сплеснула знов в долоні, набігли ящірки – повний стіл встановили. Вона його нагодувала борщем добрим, пирогом рибним, бараниною, кашею і всяким іншим, як за руським звичаєм годиться. Потім і каже:

– Ну, прощавай, Степане Петровичу, дивись, не згадуй про мене. – А в самої сльози. Вона підставила руку, а сльози ті кап-кап і на руці зернятками застигають. Повнісінька жменя. – На от, візьми на розживу. Великі гроші за ці камінці люди дають. Багатий будеш, – і подає йому.

Камінці холодні, а рука – гаряча, як є жива, і тремтить трохи.

Степан взяв камінчики, вклонився низько і питає:

– Куди мені йти? – А сам теж невеселий став. Вона вказала пальцем, перед ним відкрився хід, наче штольня, і світло в ній, як вдень. Пішов Степан з цієї штольні – знову всяких земельних багатств надивився і прийшов до свого забою. Прийшов, штольня й зачинилася, і все стало як раніше було. Ящірка прибігла, ланцюг йому на ногу причепила, а скринька з подарунками раптом маленька стала, Степан і сховав її за пазуху. Незабаром наглядач рудничний підійшов. Посміятися хотів, а бачить – у Степана зверх уроку нароблено, і малахіт – відбір, сорт-сортом. "Що, думає, це за штука? Звідки це?" Поліз в забій, оглянув усе та й каже:

– В цьому забої всяк скільки хочеш наламає. – І повів Степана в інший забій, а в цей свого племінника поставив.

Другого дня почав Степан працювати, а малахіт так і відлітає, та ще корольок з витком йде, а у того – у небожа – зовсім нічого доброго немає, все обманка тільки. Тут наглядач і здогадавсь. Побіг до прикажчика. Так і так.

– Не інакше, – каже, – Степан душу нечистій силі запродав.

Прикажчик на це і відповідає:

– Це його справа, кому він душу продав, а нам свою вигоду мати треба. Пообіцяй йому, що випустимо на волю, нехай тільки малахітову брилю на сто пудів знайде.

Звелів все-таки прикажчик розкувати Степана і такий наказ дав – на Красногірці роботи припинити.

– Хто, – каже, – його знає? Може, цей дурень від розуму тоді говорив. Та й руда там з міддю пішла, тільки чавун псувати.

Наглядач сповістив Степану, що від нього хочуть, а той відповів:

– Хто від волі відмовиться? Буду намагатися, а знайду – це вже як пощастить.

Незабаром знайшов їм Степан таку брилю. Витягли її нагору. Пишаються, – от де ми, а Степану волі не дали.

Про брилі написали панові, і той приїхав із самого Сам-Петербургу. Дізнався, як справа була, і кличе до себе Степана.

– От що, – каже, – даю тобі своє дворянське слово відпустити тебе на волю, якщо ти мені знайдеш такі малахітові камені, щоб, значить, з них вирубати стовпи не менше п'яти сажнів завдовжки.

Степан відповідає:

– Мене вже раз обплели. Вчений я тепер. Спершу вільну пиши, потім намагатися буду, а що вийде – побачимо.

Пан, звичайно, закричав, ногами затупав, а Степан все своє:

– Мало не забув – нареченій моїй теж вільну пропиши, а то що це за діло – сам буду вільний, а дружина в панщині.

Пан бачить – хлопець не м'який. Написав йому актову грамоту.

– На, – каже, – тільки старайся, дивись.

А Степан все своє:

– Це вже як пощастить.

Знайшов, звичайно, Степан. Що йому, коли він все нутро гори знає, і сама Господиня йому допомагала. Вирубали з цієї малахітової каменюки стовпи, які їм треба, витягли нагору, і пан їх в саму головну церкву в Сам-Петербурзі відправив. А бриля та, яку Степан спершу знайшов, і дотепер у нашому місті, кажуть. Як рідкість її бережуть.

Мідної гори Господиня

З того часу Степан на волю вийшов, а в Гумешках після того все багатство наче пропало. Багато-багато лазорівка йде, а більше обманка. Про корольок з витком нічого й не чути стало, та малахіт пропав, і вода заливати стала. Так з тієї пори Гумешки на спад і пішли, а потім їх зовсім затопило. Говорили, що це Господиня розсердилася за стовпи, що їх в церкву поставили. А їй це зовсім ні до чого.

Степан теж щастя в житті не мав. Одружився він, завів сім'ю, дім збудував, все як слід. Жити б та радіти, а він невеселий став і здоров'ям похитнувся. Так на очах і танув.

Хворий придумав рушницю завести і на полювання ходити. І все до Красногірского рудника ходить, а здобичі додому не носить. Восени пішов, та й з кінцем. От його немає, немає... Куди подівсь? Зібрали, звичайно, людей, заходилися шукати. А він – на руднику біля високого каменю лежить мертвий, наче посміхається, і рушниця у нього тут же збоку лежить, не стріляне з неї. Які люди перші набігли, казали, що біля небіжчика ящірку зелену бачили, та таку велику, яких і зовсім в наших місцях не бувало. Сидить ніби над небіжчиком, голову підняла, а сльози в неї так і крапають. Як люди підбігли ближче – вона на камінь, тільки її й бачили. А як небіжчика привезли додому та обмивати стали – дивляться: у нього одна рука міцно затиснута, і трохи видно з неї зернятка зелененькі. Повнісінька жменя. Тут один знаючий був, подивився збоку на зернятка і каже:

Мідної гори Господиня

– Так це ж мідний смарагд! Рідкісний камінь, коштовний. Ціле багатство тобі, Настю, залишилося. Звідки тільки у нього ці камінчики?

Настя – дружина його – пояснює, що ніколи небіжчик ні про які такі камінчики не казав. Скриньку от дарував їй, коли ще парубком був. Велику скриньку, малахітову. Багато в ній гарного, а таких камінців немає. Не бачила.

Стали ті камінці з мертвої Степанової руки діставати, а вони й розсипались на порох. Так і не дознались в ту пору, звідки вони в Степана були. Копалися потім на Красногірці. Ну, руда й руда, бура з мідним блиском. Потім вже хтось дізнався, що це у Степана сльози Господині Мідної гори були. Не продав їх, бач, нікому, таємно від своїх зберігав, з ними і смерть прийняв.

От вона, значить, яка – Мідної гори Господиня!

Поганому з нею зустрітися – горе, і доброму – радості мало.



Автор: Бажов П.; ілюстратор: Назарук В.


На цьому сайті можна читати казки, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження



В моєму російськомовному дитинстві були книжки з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати й розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились в моїй душі. Я б хотіла, щоб в україномовному дитинстві й моїх дітей також знайшлось місце цим дивовижним книжками. Саме для цього і була зроблена ця сторінка.

Більшість книг в цій збірці - унікальні, майже усі книги перекладені мною особисто, окремі переклади знайдені в букіністичних виданнях.

Валерія Воробйова



Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені, і я додам ваш сайт в цей перелiк.

Контакти






© 2015-2017 Валерія Воробйова