|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Угорська народна казка
у переказі С.Маршака
Два воли з горошинку
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – І.Будз
У чудовій країні, що зветься Угорщиною, стояв на схилі гори графський замок, а біля підніжжя гори притулилося село.
І жив у тому селі, у крайній хаті, бідняк на ім'я Петер зі своєю дружиною Ілоною.
От якось каже Петер Ілоні:
– Спечи-но мені, жінко, коржів у дорогу. Піду я по світу щастя шукати.
Гірко заплакала Ілона, але робити нема чого. Спекла чоловікові корж, зібрала його в дорогу й каже:
– Хоч би ти мені на прощання дров із лісу привіз. Хтозна, може, й зимувати мені без тебе доведеться.
– Гаразд, привезу.
Узяв Петер пилку й сокиру, викотив із сараю віз, але от біда – немає волів.
– У кого б мені волів позичити? – запитує він Ілону.
– Попроси у графа, Петере. У нього їх багато!
– Добре, спробую.
Підшукав собі Петер чималенький кийок, нарвав яблук і пішов із кийком та кошиком до графського замку.
Підійшов до залізних воріт із бронзовими графськими гербами. А вже здалеку чути, як заливаються на дворі панські собаки й собачата.
Постукав Петер кийком об залізні ґрати. Виглянув із сторожки дебелий одноокий воротар і запитує:
– Гей, мужиче! Як ти смієш палицею по графських воротах бити?
А Петер відповідає:
– Не гнівайтеся, пане воротарю, я вам рум'яних яблук приніс!
Узяв воротар кошик і пропустив Петера на графський двір.
– Тільки, – каже, – до пана графа тебе не пустять. У нього сьогодні пан суддя гостює.
– Нічого, я спробую.
Іде Петер стежкою парку. А дерева скрізь стоять горді: високі дуби, каштани, тополі.
І не встиг Петер до графського порогу дійти, як накинувся на нього довгий, вузькомордий рудий собака. Відбився від нього Петер кийком, а ззаду прямо на нього ще два собаки несуться – чорний з жовтими плямами і білий з коричневими. Гавкають, гарчать.
Загризли б вони Петера, якби той на дуб не видерся. Сидить Петер на дереві й від нудьги насвистує пісеньку. А собаки, піднявши морди, гавкають на нього, ніби намагаються одна одну перебрехати. На всі голоси брешуть: і хрипко, і тонко, і гулко, і дзвінко.
І просидів би Петер на гілках дуба до ночі, якби не вийшли після обіду на прогулянку граф і суддя. Граф – високий, з широкими плечима, в зеленому капелюсі із зеленою пір'їною. А суддя – такий собі маленький, гладенький, рум'яний, у коричневому капелюсі з червоною пір'їнкою. І в обох у руках рушниці.
Йдуть, трохи хитаються.
Граф каже:
– От я зараз ворону на дереві вб'ю!
А суддя теж:
– І я вб'ю!
Бум! Бум! Обидва вистрілили туди, де ворона пролетіла.
Йдуть граф і суддя далі. Чують: собаки на когось гавкають. Підійшли, бачать: людина на дереві сидить.
– Це що за розбійник до мого парку заліз? – запитує граф. – От я його зараз із дерева зніму!
– І я його зніму! – каже суддя.
Прицілилися обидва, а Петер як закричить не своїм голосом:
– Стійте, пане граф, не стріляйте!
– Чому ж мені не стріляти, якщо ти, пташе, на моєму дереві сидиш?
– Я вам усе поясню, пане граф. Та тільки накажіть спершу ваших собачок вгамувати!
Велів граф воротареві собак прибрати. Зіскочив Петер з дерева, вклонився графові.
– Ваша світлість, – каже. – Я Петер, син покійного конюха Яноша, якого – може, пам'ятаєте? – ваша конячка вбила.
– Син Яноша? А чого тобі тут треба?
– Тут нічого не треба, а дозвольте мені у вашому лісі три берізки зрубати.
– Гаразд, рубай. Але за кожну ти мені по возу дров привези!
– Привезу, ваша світлість, привезу!.. Тільки везти мені нема на чому. Накажіть пару волів мені дати – на один день...
– Бач чого захотів! – сміється граф. – Та на моїх волах мені й мої робітники повний двір дров навезуть!
А суддя курить сигару і теж регоче:
– Бач який прудкий! І собак йому вгамуй, і дерева рубати дозволь, та ще й волів йому дай!.. Ось я тебе зараз із рушниці пристрелю!
Прицілився суддя. Прицілився граф.
Бац! Бац!
Ледве Петер ноги з графського двору уніс.
Трохи віддихався, присів біля дороги під деревом і думає: "Може спробувати у сусідів волів попросити?"
І пішов Петер по всьому селі волів просити. Тільки ніхто не дає. В одного господаря воли орють, в другого – сіно возять, у третього – у ліс по дрова пішли, у четвертого – відпочивають, а п'ятий і позичив би, та тільки в нього у самого волів немає.
Зажурився Петер, голову повісив, йде, куди очі дивляться. Пройшов одне село, друге село і чує, ніби хтось у полі волів гукає, а самих волів не видно.
Підійшов Петер ближче, бачить: оре землю старенький сивий дідок. Воли в нього маленькі, завбільшки з горошинку.
Зупинився старий перепочити, витер з чола піт і каже волам:
– Воли мої білі, воли мої милі, стомився я, старий став. Піду відпочину, а ви за мене попрацюйте!
А воли мукають йому у відповідь:
– М-ми, могутні воли, м-може на вигляд і малі. Але працюємо – не танцюємо. Самі поле зоремо!
Здивувався Петер.
– Оце воли! Самі поле орють і людською мовою говорять. Та ще й так гарно! Чи не попросити у старого волів на день? Нехай хоч кілька дровенячок з лісу привезуть.
Каже Петер старому:
– Чи не позичиш ти мені, дідуню, пару волів? Бо мені вдома нема чим топити, нема кому дров привезти, а останній мій віл ще взимку сконав.
– Чому ж не позичити! – каже старий. – Бери – нехай і тобі послужать. Тільки цур, дивись – не продавай їх нікому, скільки б тобі за них не обіцяли!
– Що ти діду! Та невже я стану твоїх волів продавати! І за повну діжку золота не продам!
Попрощався Петер зі старим, подякував від щирого серця і погнав волів додому.
Приходить, а Ілона запитує:
– Ну що, Петере, дали тобі волів?
– Дали.
– Пригнав?
– Пригнав.
– А де ж вони?
– Перед тобою стоять.
– Та це ж наче миші білі?
А воли мукають:
– Ми не миші. Ми воли!
Ілона навіть руками сплеснула. Зроду вона таких маленьких, біленьких і чистеньких волів не бачила. І ніколи не чула, щоб худоба людською мовою розмовляла.
Нагодувала вона волів, напоїла і соломки їм постелила.
А на другий ранок – тільки-но розвиднилося – прокинувся Петер і першим ділом подумав:
– Може все це наснилося?
Подивився, стоять воли у кутку, дрімають.
Вийшов Петер з хати, дощечок напиляв і став будувати хлів. До самого обіду працював і такий гарний будиночок змайстрував – із дахом солом'яним, з віконцем та з маленькою годівницею – приємно поглянути!
Сміється Ілона.
– Бачу, Петере, що ти в іграшки став гратися: і хлів у тебе іграшковий, і воли іграшкові.
– Нехай, – каже Петер, – хоч іграшкові будуть, якщо справжніх немає!
Привів він волів у хлів. Озирнулися вони навкруги і говорять між собою:
– М-мужик, видно, справний – вміє про худобу піклуватися. Ну то й м-ми в боргу не залишимося!
Почув Петер, що вони кажуть, і запитує:
– Воли мої білі, воли мої милі, чи не привезете господині дров із лісу – ну хоч п'ять-шість деревинок?
А воли відповідають:
– Ми рогаті воли, хай на вигляд і малі, та вже як-небудь удвох п'ять деревинок довеземо! Запрягай нас скоріше!
Запряг волів Петер, сів на віз і не встиг озирнутися, як воли рвонули з місця і помчали його по дорозі.
Курява стовпом в'ється, а волів не видно.
Кажуть перехожі:
– Як це так? Віз сам котиться, без волів і коней!
Обігнули воли гору, через річку переїхали і опинилися у дрімучому лісі.
Птахи тільки прокидатися почали. Стрибають з гілки на гілку, один з одним вітаються:
– Доброго ранку! Доброго ранку! Дивовижна нині погода! Чудова!
Навантажив Петер віз пів десятком колод і хотів вже було додому їхати, як раптом воли повернули до нього голови й промукали:
– Мало, господарю! Вантаж доверху. Ми завжди повні вози возимо.
Навантажив Петер віз доверху.
А воли своє:
– Мало! Мало!
Петер ще трохи підкинув та ще й хмизу зверху цілу гору наклав.
– Мало! Мало!
Нарешті смикнули воли воза й повезли. А Петер поруч іде. Не йде, а біжить, – наздогнати віз не може.
– Гей, малий! – мукають воли. – Сідай і сам на віз. Чого тобі пішки йти, якщо у тебе воли є!
Сів Петер, і помчали воли риссю, ніби віз зовсім порожній.
Весело в Петера на душі.
"З такими помічниками, – думає він – я швидко своє господарство поправлю!"
Виїхав він на узлісся, а назустріч йому, на його біду, граф і суддя на гарячих конях скачуть – мабуть, на полювання поїхали.
Зупинив граф коня. Суддя теж. Подивилися вони на крихітних волів, на величезний віз і тільки потім упізнали й Петера.
– Он ти яких волів роздобув! – сміється граф. – Та їх би треба в музей віддати, за гроші показувати, а ти на них дрова возиш. Ех ти, мужиче неосвічений!
А воли підняли голови, витріщилися на графа і мукають:
– Мму-зей! Який-такий музей? Не хочемо в музей. Хочемо у мужика жити!
Як почув це граф, так наче збожеволів.
– Продай мені, – каже, – волів! Мені таких волів, що й говорити вміють, вкрай як треба!
– Непродажні вони у мене, – відповідає Петер.
– Та я тобі за них десять золотих дам... Не хочеш? Ну, п'ятдесят... Сто!
– А я і за тисячу не продам! – каже Петер.
– Крадені, крадені у нього воли! – нашіптує графу на вухо суддя. – От він і боїться їх продати.
Розлютився граф, кричить:
– Слухай, ти! Ти у мене просив три-чотири деревинки, а скільки зрубав? То не вважай, що від мене трьома возами дров відбудешся. Якщо за один день ти не викорчуєш, не зореш, не заборониш і не засієш увесь мій ліс, – то назавжди прощайся зі своїми волами!
– Цілком справедливо, – вторить графу суддя. – За самочинну порубку лісу тебе, мужиче, до в'язниці слід посадити, волів у тебе відняти, та ще й штраф на тебе накласти!
Поїхали граф і суддя, а Петер замислився.
– Ох, – каже. – Бідняку, мабуть, і воли щастя не приносять. Це ж треба було зустрітися на дорозі з графом і суддею!
Тут воли повернули до Петера голови і промукали:
– Ранок вечора м-мудріший. Не сумуй, господарю!
– Як же мені не сумувати? Чули, чого граф від мене вимагає?
– Нехай собі вимагає! Покладися на нас. Ми й не такі ліси корчували!
Повеселішав Петер, підняв голову і навіть пісню заспівав:
Гей, воли мої білі, |
А воли біжать і підспівують:
|
Ми воли, воли, воли |
Так, із піснею, і в'їхав віз у прочинені ворота.
Вибігла назустріч Ілона. Радіє до нестями. Чоловіка обіймає, волів по спині гладить.
А Петер їй каже:
– Ну що, вистачить тобі дров, якщо без мене зимуватимеш?
– Вистачить! – відповідає Ілона. – Але ж тепер ти нікуди від мене не підеш. З такими волами заживемо ми з тобою в розкошах!
Повечеряли господарі, погодували волів і вляглися спати.
Та тільки не спиться Петерові. Хвилюється: чи вдасться йому панський наказ виконати.
А зранку, тільки сонечко піднялося, пішов Петер до волів. Побачили вони його, хвостами замахали і замукали привітно:
– Ми рогаті воли, хай на вигляд і малі. Виконаємо графський наказ, зоремо ліс дрімучий. Піди по селу, по всіх хатах, та збери всі плуги, які є. Плугами ми землю зоремо, а коріння вириємо рогами!
– От дякую! – каже Петер.
Побіг він у село, зібрав, де тільки міг, плуги, борони, сіялки, запряг волів і поїхав на них до лісу.
Приїхав, а вже сонце високо в небі стоїть.
"Ох, чи встигнемо зробити всю роботу до вечора!" – думає Петер, а воли мукають:
– Ну, господарю, ляж у холодочку та трохи поспи, а ми тут попрацюємо.
Послухався Петер, ліг під дерево і заснув, а коли прокинувся, тільки одне дерево й залишалося в лісі – те, під яким він лежав.
Усі дуби, берези, сосни вивернуті, коріння викорчуване, ніби ніколи тут лісу й не було.
Озирнувся Петер – скрізь навколо чорніє зорана, розчесана боронами земля.
А воли вже кінчають пшеницю сіяти.
Нагодував Петер своїх старанних помічників, напоїв, і знову вони до роботи взялися.
А коли сонце почало сідати, почувся тупіт копит. Це граф і суддя в кареті їдуть. Четвірку добрих коней графський кучер батогом підганяє.
Під'їхали граф і суддя ближче, подивилися й очам своїм не вірять. Кінчають роботу воли, і ніде жодного деревця немає.
Ще дужче захотілося графу відняти у Петера волів.
– Це ти тільки пів справи зробив, – говорить він Петерові. – Треба тобі ще прибрати траву з усіх моїх луків. Зрозумів? Якщо не кінчиш сінокосу до завтрашнього вечора, нарікай сам на себе – не бачити тобі більше твоїх волів!
А луки у графа такі, що їх за день не тільки не скосити, але й не обійти.
Покотила графська карета: тріск, курява, гуркіт. Дивиться Петер їй у слід і думає: "Що ж я тепер робитиму?" А воли його втішають:
– Не сумуй, хазяїне! Ми рогаті воли, може, на вигляд і малі. Вистачить у нас сили, роги у нас як вили. Скосимо й зберемо все, не турбуйся!
Так вони і зробили. На другий день, під вечір, подивилися граф і суддя з вікна замку, та так і завмерли: усе сіно скошене, і стоять на луках довгими рядами стоги.
А графу й того мало. Посилає він до Петра свого улюбленого робітника Міклоша.
Каже Петеру гладкий Міклош:
– Чи не думаєш ти, мужиче, скошене сіно на лузі залишити? А якщо вночі дощ піде, що з ним буде? Ні, хоч до вечора часу мало залишилося, а ти все сіно за один раз на графський двір перевези!
Пішов Міклош, а воли, не гаючи часу, взялися сіно на віз накладати. Один стіг – на правий ріг, другий стіг – на лівий ріг – і на віз. Так високо все навантажили, що і верху не видно.
Під'їхав віз до замку, а граф і суддя дивляться з балкона і головами хитають.
А Петер на своєму возу вище за графський балкон сидить.
– Гей, пане граф! – кричить він з возу. – Чи не можете ви свого замка трошки в бік відсунути, – ну, хоч трішечки, бо нашому возу ніяк не проїхати!
Розсердився граф, ногами затупав:
– Це що за жарти такі?
А собаки графські на віз з усіх боків налетіли. До Петера їм не дістати, а воли себе не дадуть образити. Підчепили рогом одного пса, піддали другого, – уся зграя і розбіглася.
– То ви не бажаєте свого замка з дороги прибрати? – запитує Петер. – Ну то тримайтеся!
Зачепив віз колесом замок і відсунув його убік. Стіни захиталися, скло посипалося. Граф і суддя мало з балкона не впали. І впали б, якби вчасно за бильця не схопилися.
Проїхав віз із сіном на задній двір, де у графа сінник був. Стали воли віз розвантажувати, набивати сінник свіжим сіном.
А тут слуги прийшли – кличуть Петера до графа.
Ходить граф по кімнаті великими кроками, а обличчя в нього заклопотане, сердите.
– Дивись, злодій, – каже він, – яких ти мені заподіяв збитків!
– Не моя в тому провина, – відповідає Петер. – Ви ж самі мені наказали за один раз усе сіно до вас на двір привезти, от мій віз і підсунув трохи ваш замок.
– Гаразд, – каже граф, – ти за свою зухвалість ще поплатишся. А поки я твоїх волів у себе залишу за рахунок збитків.
І не встиг Петер слова вимовити, як його за ворота виштовхали.
Повернувся він додому без волів і без воза.
– Он як, – каже, – заплатив мені граф за мою роботу! Знову доведеться по світу ходити, щастя шукати. Добре, що хоч дров на зиму встиг запасти, є чим топити піч.
– Є чим піч топити, та нема чого в печі варити! – відповідає йому Ілона.
А у графа в цей час муляри, теслі та склярі вже почали лагодити замок.
Заразом і хлів для волів побудували – просторий, світлий, з кахельними печами. Граф усіх своїх гостей до хліву водить, показує свою дивину.
А воли стоять у хліву, голови повісили, і ні на яку роботу йти не бажають.
Старий, кульгавий Міклош з будь-яким найвпертішим волом впоратися може, а до тих крихітних волів і підступитися не насмілюється.
Кличе Міклош на допомогу чотирьох робітників, потім шістьох – ніхто не може з волами впоратися.
Три дні з ними билися. Нарешті, пішли до графа й кажуть:
– Вибачте, ваша світлість, не можемо ми здолати тих проклятущих волів. Сила в них непомірна. Накажіть покликати Петера – тільки його вони мабуть і слухаються.
Граф спочатку був розгнівався на робітників, а потім подумав-подумав і погодився.
– Гаразд, кличте Петера. Він у себе вдома, вірно, з голоду пухне і радий буде до мене на роботу піти.
Послали по Петера.
Довго вмовляти його не довелося. Він так за своїми волами скучив, що не пішов, а бігом побіг на графський двір.
Побачили господаря воли і теж зраділи. Витягають шиї, мукають:
– Милий наш господарю! Жени нас додому! Жити ми без тебе не можемо!
– Зачекайте, – каже їм Петер тихо, щоб ніхто не чув. – Скоро вдома буде!
І от якось приїхав до графа в гості старий його приятель суддя. Випили вони удвох чимало, і став граф перед гостем своїми волами вихвалятися:
– Такі у мене воли, що і на край світу довезти можуть!
– На край світу? – питає суддя. – Ні, на край світу, мабуть, не довезуть!
– Довезуть!
– Не довезуть!
Наказав граф Петера покликати. Прийшов Петер, шапку зняв.
– Запрягай, – каже йому граф, – моїх волів. Ми з паном суддею кататися будемо!
– На волах кататися? Невже на возі, ваша світлість?
– Ні, карету мою закладай!
А у графа карета велика, четвірка дужих коней, і та насилу її вгору тягне.
Та мужикові воли сильніші за графських коней. Миттю підкотили вони до самого ґанку важку карету з гербами між віконець.
– Сідайте, ваша світлість! – каже Петер.
Сіли граф і суддя в карету.
– Куди накажете везти? – питає Петер.
– На край світу! – кричить з вікна карети граф.
– На край світу! – кричить з іншого вікна суддя.
Знизав Петер плечима, подивився на своїх волів.
– Чули?
А воли відповідають:
– Ми рогаті воли, хай на вигляд і малі. Але довеземо панів до краю світу.
І помчали. З гори в долину, з долини на гору, через ліси, через поля, повз міста і містечка, повз села і селища. Курява стовпом за каретою стоїть, іскри у волів з-під ніг летять.
Перехожі тільки й шарахаються, гуси, вівці, корови навсібіч розбігаються, звірі – лисиці, вовки, ведмеді – у лісовій гущавині ховаються.
А граф і суддя об стелю карети головами стукаються – ґулі собі набивають.
– Тихіше! – кричать. – Будь ласка, тихіше!
Та хіба можна тих волів зупинити? Чим далі, тим швидше біжать, спиць у колесах не розгледиш.
І от вже здалеку обрив видніється – це, мабуть, і є край світу.
Домчали воли карету до краю світу і зупинилися як укопані. Дверцята карети від поштовху відчинилися, і полетіли граф і суддя униз, у бездонну прірву. Навіть скрикнути не встигли. Туди їм і дорога!
А воли повернулися до Петера.
І зажили з того часу Петер з Ілоною без панів якнайкраще. Воли їм старанно служили – землю орали, сіно й дрова возили. А сили у волів було стільки, що вони не тільки на своїх господарів, але й на все село працювали.
Ось які то були воли!
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова