Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка четверта

Бігунець та Котило

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

8
Третя бігунцева казка

– Це було в одному лісі, де я жив раніше, – сказав Бігунець, – На узліссі текла річка, та така широка, що не можна було й перейти...

– Це був Дніпро? – спитала Золота Жінка.

– Це був Дніпро, – сказав Бігунець, – Один Зайчик тікав від Лисиці, і вже не було йому куди втікати, тільки через міст. А той міст був прив'язаний за мотузки. Біг Заєць уже по мосту, коли до нього Лисиця тільки добиралася...

– Це якийсь дуже кумедний міст на мотузках, – сказала Золота Жінка.

– Авжеж, бо це казковий міст, – сказав Бігунець, – Так от, якби злякався Заєць, то побіг би геть, а Лисиця його догнала б. Але він не злякався. Він не побіг, а спинився.

«Гей ти, Лисице, – закричав він, – коли ступиш на міст, я розв'яжу мотузки, міст захитається і ти впадеш у річку і втопишся!..»

– А хіба він справді не міг розв'язати мотузків? – спитала Золота Жінка.

– Ну звісно, не міг. Вони були не для заячих лап. Все-таки тримали цілого моста і мали бути туго зав'язані.

– І Лисиця злякалася?

– Злякалася й повернула назад. А Заєць пішов своєю дорогою, сказавши собі те, що я завжди кажу: «Не треба нікого боятися!»

Золота Жінка всміхнулася й погладила Бігунця по голівці. І від того дотику волосся його заблищало, заясніло і стало зовсім золоте.

– Я хотіла б мати сина такого, як ти! – сказала Золота Жінка.

– А я хотів би, щоб у мене була така мама, як ви, – сказав тихесенько Бігунець і захоплено подивився на Сонце, – Знаєте, я ніколи не бачив своєї мами. Може, в мене її не було? Я живу на землі так довго, часом мені здається, що моя мама – якесь дерево чи роса... Може так бути?

Золота Жінка не відповіла. Сиділа задумано й дивилася туди, де топилася в м'якому сутінку земля. І був там у цей момент вечір, і золотилися води, і спалахували ясним сяйвом шибки, а дерева примовкли і нерушно завмирали – все готувалося на землі до спочинку.

– Ні, – сказала Золота Жінка, – Коли б я тебе взяла за сина, ти мусив би назавжди лишитись у цьому палаці. А ти потрібен на землі.

Вона встала, аж хрумкнули в неї кісточки в колінах, і повільно пішла по сходах.

– Я дуже втомилася, – сказала вона, – Але зараз я винесу тобі сонячної води.

Вона винесла золоту осяйну гарбузку, віддала її Бігунцеві і поцілувала його в лоба. Тоді повернулася, повільно-повільно пішла по сходах, а за якийсь час впливла у відчинені двері, які так само повільно й урочисто за нею зачинилися.

Відтак темрява впала на світ, і Бігунець аж очі протер, щоб роздивитися. Біля нього яскраво світилася золота гарбузка, і була вона як зірка. Бігунець пішов по одній із стежок, що була як права рука сонячного палацу, і ті, хто дивився в цей час із землі в небо, казали: «Дивіться, зірочка рухається!» Бігунець спинився на краю стежки, і в нього аж голова закрутилася.

– Гей, Рітозіє, Золота Птахо! – гукнув він дзвінко, – Допоможи мені спуститися на землю!

Але довкола стояла глуха тиша, тільки чутно було, як подзвонюють навколо скляні, блискучі зорі. Бігунцеві аж холод у п'ятки зайшов, коли він ще раз зирнув на землю, а вуста його тихо зашепотіли ще одну казку про те, що не треба нічого боятися. Він заплющився, притулив до грудей золоту гарбузку, відштовхнувся і полетів униз.

А ті, котрі дивилися з землі у небо, вигукнули здивовано:

– Дивіться, дивіться, зірка падає!

Зірка падала. Швидко й стрімко неслась у просторі, і від того льоту аж у вухах свистіло. Золота гарбузка була наче повітрям надута, але все одно Бігунець мав щільно приплющені очі. Падав і чекав. Чекав, що розіб'ється разом зі своєю гарбузкою, натомість плавно опустився на оповиту тьмою Землю.

– Де це я? – спитав, роззираючись.

– Вдома, біля своєї печерки, – сказав йому приятель Павук, – Що це в тебе світиться в руках?

– Це те, заради чого я й до сонця дістався! – сказав Бігунець, – Але зараз я надто втомився, щоб розказувати. В мене очі злипаються й падають, а руки й ноги ватяні.

– Лягай і відпочинь, – сказав турботливо Павук, – Я постережу твій скарб.

– Дякую тобі, любий друже, – втомлено мовив Бігунець, бо очі в нього справді злипалися. І поки дійшов він до свого ложа, заснули його ноги, коли ж ліг, заснули й руки. Він дихнув якнайглибше, і заснули його груди, зирнув у просвіт з печерки туди, де тремтіли зорі, і заснула його голова. І всі заснули в цьому світі, навіть Котило, якому цієї ночі наснилося щось дике й неймовірне.

А привиділося йому, що знову прийшов до нього той малий зухвалець із золотими п'ятками і викликав його на герць. І була в того зухвальця в руках золота шабелька, схожа на блискавку, якою викресав він вогонь. Той вогонь затріщав і загугонів, і охопив усе Котилове тіло і почав спалювати його. Котило помчався, намагаючись збити вогонь. Він ревів і виривав з корінням дерева, зрештою і до річки докотився і почав падати з якоїсь дуже високої кручі. Але він не впав із тої кручі, бо прокинувся і довго віддихувався, щоб позбутися наслання. Відтак повільно скотився в долину, в якій стояла крем'яна скеля, і почав зі скреготом наточувати собі зуби.

– Не дамся так просто, – сказав він сам собі після того, як зуби його стали наче леза, – Я ще поборюся з тобою, малий нікчемо, бо немає в світі сильнішого за мене, і поки я живий, такого й не буде.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10